Борис Потятиник: Медіа-бізнес і політика в Україні – сіамські близнюки, які небезпечно зрослися спинами

А наразі, нагальною проблемою, яка постала перед вітчизняним медійним простором, є розділення медіа-бізнесу та політики, позаяк перебуваючи у статусі «сіамських близнюків, які небезпечно зрослися спинами,» вони негативно впливають одне на одного.

Про трансформацію українських ЗМІ, шляхи та перспективи їх розвитку Борис Потятиник розповідав кореспонденту Західної інформаційної корпорації.

– Якщо говорити про трансформацію медіа після «помаранчевої революції», то як Ви її бачите в Україні загалом та у Львові зокрема?

– Питання трансформації чи нетрансформації медіа можна розглядати у кількох площинах. Це бізнесова, політична і технологічна площина. Технологічна є найпростішою і найлегшою. Це зміна співвідношення друкованих медіа, радіо, телебачення та інтернету. Нині видно щораз більший поступ Інтернету. Під час «помаранчевої революції» кількість інтернет-користувачів та зокрема аудиторія інтернет-видань зросла до шести мільйонів, що є доволі багато. Хоча ринок реклами тут не такий уже великий — до п’яти мільйонів доларів США. Але сегмент інтернет-видань розвивається, що лякає деяких владоможців і, за традицією, представників спецслужб, зокрема, через його неконтрольованість. Втім, попри усі мінуси інтернету (закидання чуток, «чорного» піару), багато веб-ресурсів дорожать своєю репутацією і намагаються давати перевірену інформацію. Крім того Інтернет – це платформа інтеграції і трансформації «старих» традиційних ЗМІ на основі цифрових технологій, коли з одного ресурсу можна брати потрібний текст, відео і аудіоматеріали, не чекаючи, коли про це повідомить радіо і телебачення. Радійники і телевізійники, своєю чергою, теж все більше переходитимуть на цифру, віддаючи аналогові хвилі інтернетникам – для бездротового доступу в мережу. Щоправда, не прямо, а через державу як посередника. Так США, розпродуючи упродовж наступного десятиліття аналогові частоти, планують отримати від інтернет-провайдерів та операторів мобільного зв’язку близько 100 мільярдів доларів. Гроші (і які гроші!) – в повітрі. Власне це при належній організації і може стати одним з джерел для створення доброго рівня суспільного телебачення.

Політично-бізнесова площина медіа – це сіамські близнюки, які зрослися спинами і яких потрібно розрізати. Кілька останніх років їх спеціально зрощували, були хіба що нечисленні винятки. Нині цю болісну операцію почато, але не завершено.

– Які перспективи того, що цей процес розділення медіа і бізнесу в Україні таки буде завершено? І наскільки це доцільно, враховуючи, що така «сіамська» модель співіснування бізнесу і медіа існує у цілому світі?

– Ви маєте слушність. У будь-якій країні, навіть тій, яка відповідає найкращим стандартам демократії, таке є. Йдеться про те, щоб мінімалізувати цей зв’язок, який в Україні набув потворних розмірів і форм. У нас політика заважає бізнесу. Тобто, вона робить медіа-бізнес майже неможливим . З мого погляду, журналістика – це та сфера, яка дає підстави назвати її авангардом, а не ар’єгардом суспільства. Тут є люди з неспокійним критичним інтелектом і найновіші технології, що дозволяє прискіпливо аналізувати те, що робить влада. Незважаючи на це впродовж останніх десяти років журналістика пленталася десь позаду. Що заважає? З мого погляду – лише те, що журналістів запрягають у політичні вози і це неймовірно шкодить бізнесу і професійній реалізації журналістів. Метафорично висловлюючись, замість привабливих мустангів ми бачимо зашорених і спрацьованих конячок. Так звані медіахолдинги у нас переважно носять політичний відтінок. Великою мірою – це клуби за політичними інтересами. Скажімо, до партійного холдингу СДПУ(о), експерти заносять газети «2000», Киевские ведомости, Молодь України, інтернет-видання Обозреватель, спортивні видання Команда, Український футбол. Загальновідомо, що СДПУ(о) має великий вплив на телеканал Інтер включно, 1+1 і київський канал «ТЕТ». За останньою інформцією УНІАН також здано в оренду СДПУ(о). Серед інших впливових також називають холдинг Пінчука з його впливом на телеканали ICTV, СТБ і Новий канал. Говорять про холдинг Деркача з Київським телеграфом, ТРК "Ера", про Волкова з журналом «ПіК», телеканалом Гравіс, ТВ-Табачук, радіо Ностальджі, холдинг Рабиновича... Та холдинг СДПУ(о) серед усіх названих є найпотужнішим, оскільки утворився у часи, коли Віктор Медведчук посідав високу державну посаду і розбудовував його послідовно і вперто. І саме така спорідненість шкодить бізнесу. Це свого часу зрозумів керівник 1+1 Олександр Роднянський, коли виступив з відповідною заявою-каяттям під час «помаранчевої революції».

– На початку нашої розмови Ви сказали, що процес від’єднання бізнесу від медіа в Україні уже почався. Наскільки, на Вашу думку, висока ймовірність його послідовного завершення, зокрема, у контексті майбутніх парламентських виборів?

– Тут багато залежить, наскільки серйозним і самодостатнім є медійний бізнес. Якщо говорити про телевізійну рекламу, то її ринок кілька років тому оцінювали у 35 мільйонів доларів. У 2005 році передбачають, що він складатиме 250 мільйонів. Йдеться про чималий бізнес, який би не мав запрягатися у політику, ризикуючи значними грошима.

Однак думаю, що до парламентських виборів «розрізати» цих «сіамських близнюків» ніхто не поспішатиме. Правда є надія, що з літа 2006 року ці процеси йтимуть швидше, оскільки їх стимулюватимуть як інтереси медіа, як бізнесу, так і намагання журналістів професійно реалізуватися.

– У результаті розділення бізнесу і медіа усі ЗМІ мали б бути бодай самоокупними. Нині ми знаємо, що чимало вітчизняних ЗМІ є дотаційними. Тож чи не станеться так, що в умовах від’єднання, а відтак і самостійного виживання, деякі мас-медіа, особливо так звані «якісні» не зможуть втриматися на плаву?

– Є три традиційних способи існування газет: розповсюдження через передплату і продаж, реклама і політичні спонсори. Для багатьох видань політичні спонсори були основним джерелом доходів і таким залишаються досі. Що стосується телебачення, то для них джерелом фінансування є політичні проекти і реклама. Якщо неполітична реклама переважатиме, нею все важче буде ризикувати задля політики.

Що ж до того, що чимало видань нині є дотаційними, то я так не думаю. Багато з них, зокрема, і львівських, наближаються до самоокупності. Як приклад, можна навести Експрес. Я більше побоююся не за газети, а за те, чи зможе втримати своє інформаційне мовлення «5 канал». Це дуже ризикований проект, тому що канал має обмежену аудиторію – його покриття сягає половини України. А тим часом в майбутньому існування такого каналу буде явно збитковим, якщо він не вийде на інші країни Східної Європи.

Тобто, я веду до того, що якщо створити канал на кшталт Euronews в Україні, як це хоче зробити «5 канал», складно, то створити видання, на яке б посилалися у світі, порівняно легше. Якщо дивитися той же Euronews, який дає огляди преси світу, то ми бачимо, що наших видань там немає. Бачимо іспанську Pais, англійські The Times, Daily Telegraf, німецьку Frankfurter Allgemeine Zeitung, французьку Mond, російську Коммерсанть. Але жодного разу ніхто в цих оглядах не посилався на українські видання. Звісно, можна звинуватити в усьому «витівки» наших явних і прихованих ворогів. Однак правдою є те, що ні Дзеркало тижня, ні День поки що не відповідають їхнім поняттям якісної преси. Передусім це має бути щоденне загальнополітичне видання з великою мережею внутрішніх та закордонних кореспондентів, яке є ніби щоденною енциклопедією життя країни і всього світу. Авторитет і впливовість такого видання ґрунтуються на політичній незаангажованості, оперативності, глибині і всебічності висвітлення подій (щонайменше два різні погляди на кожну з нагальних проблем).

Тобто можна говорити про піраміду. Внизу – популярні, масові видання різних відтінків (від відверто бульварних до газет «сімейного» типу і навіть популярно-інтелектуальних, як наші Поступ чи Львівська газета). На цьому рівні маємо непогані успіхи. Далі по ієрархії – загальнонаціональні якісні газети (до такого рівня цілком може вирости котрась з львівських газет). Ще вище – цілодобовий інформаційно-аналітичний телеканал – це найдорожчий і найбільш ризикований проект.

Між іншим, один з номерів МедіаКритики ми хочемо присвятити якісним і популярним медіа. Промовистим з цього погляду може виявитися скандал у редакції газети Поступ, з яким розпрощався з десяток журналістів. МедіаКритика уважно відстежує розвиток подій і, головне, спостерігатиме, у який бік змінюється Поступ.

– Якими мають бути засади функціонування такого видання: державна підтримка, самоокупність, принцип громадського мовлення?

– Оскільки вищезгадана ієрархія у нас ще відсутня, можливо, таке видання варто було б в якийсь спосіб підтримати, хоча переконаний, що це викличе масу нарікань. Це мала б бути не державна підтримка, а певних громадських організацій, інтелектуальних об’єднань, які були б зацікавлені у створенні в Україні якісного видання. А надалі, якщо економіка країни розвиватиметься, зросте середній клас, який захоче бути краще поінформованим, то, можливо, воно виживатиме і на ринкових засадах. Так само в Україні повинно з’явитися суспільне (громадське) телебачення. Поки що цей процес загальмувався. Мають рацію ті голоси, які кажуть, що не треба йти молдавським варіантом, себто просто міняти табличку державного телебачення на громадське. Щоб зробити справжнє суспільне телебачення потрібні чималі кошти.

– Ви сказали, що якісне видання може з’явитися хіба у Києві. Чому якісні видання не можуть виникнути у регіонах, зокрема, у Львові. Причина у провінційності, браку у регіонах фахового людського ресурсу?..

– Зараз ми переживаємо надмірно централізовану медіа-модель. Можливо, у найближчі роки вона буде виправданою, позаяк фінансових ресурсів не вистачає на всю Україну пропорційно. Така концентрація у столиці дратує Львів, Дніпропетровськ, Луганськ чи Тернопіль, але нічого з тим не поробиш і у цьому є свій плюс.

Що стосується людського ресурсу, талановитої молоді, то її у Львові достатньо, як і в інших областях. До речі, майже в кожному обласному центрі нині функціонують факультети чи відділення журналістики. Більшість з них утворилися з фінансових міркувань – при вступі на цю «модну» спеціальність припадає по 4-5 абітурієнтів на місце. З одного боку – це конкуренція, а з іншого – профанація журналістської освіти. Мине ще багато років, допоки журналістські школи вийдуть на певний рівень. Варто також зазначити, що школа журналістики і сама журналістика в Україні, – це ніби дві паралельні прямі, які в багатьох випадках, на жаль, не перетинаються. Сфера освіти за своєю природою є більш інертною, ніж практикуюча журналістика. Остання може дуже швидко змінюватися, адаптуватися до нових умов і спонукати до цього журналістську освіту.

Особисто я покладаю надії на двоступеневу освіту – бакалавр, магістр. Відомо, що за винятком універсальних репортерів, аналітична журналістика спеціалізується в політиці, економіці, культурі і мистецтві, праві (розслідувальна журналістика), міжнародних відносинах. Тому добре було би, якби студент в майбутньому отримував ступінь бакалавра з журналістики і ступінь магістра в одній вищеназваних галузей знань. Або навпаки. Під час стажування в одному з університетів США я познайомився з доволі ефективною системою підготовки магістрів-журналістів двох напрямів: для науки (комунікативістика) і для практичної роботи в редакціях на рівні менеджменту чи інформаційно-аналітичної діяльності.

– Чи аналізувала Медіакритика і ви зокрема, ставлення українських і львівських ЗМІ зокрема, до нової влади. Чи є вони достатньо об’єктивними, висвітлюючи кроки влади, з огляду на апріорі позитивне ставлення до її чільних представників?

– Назагал ЗМІ є об’єктивними, а подекуди й ущипливо-критичними. Це можна побачити і по львівських і по київських газетах... Якщо подивитися на інтернет-видання Українська правда, то воно є неймовірно критичним для багатьох прихильників Ющенка. Взяти хоча б останні серії пікантних фото Віктора Ющенка. Те ж можна говорити про друковані київські видання. Так само поводиться львівська преса —  що Поступ, що Львівська газета. Газета повинна критично дивиться на владу. Звісно, у владі можуть траплятися виняткові за своїм моральним духом люди. Але в цілому її природа така, що вона приваблює негідників та авантюристів. Не кажучи вже про схильність будь-якого бюрократичного апарату саморозростатися. Саме тому журналістика і має завжди дивитися на владу примружено-критичним оком.

– Нині представники мас-медіа часом заявляють про те, що на них чиниться певний тиск, робляться спроби контролювати ракурс подачі інформації. Наскільки, на ваш погляд, ймовірне повернення авторитарного ставлення до свободи слова ЗМІ з боку влади?

– Завжди існує. Але якщо брати до уваги конкретно нинішній проміжок часу, то така загроза скоріше йде від партійно-політичних структур різного спрямування. Якщо ЗМІ не стоять на власних ногах, або їм цього не дозволяють, то існує ймовірність, що їх знову запряжуть у політичний віз. Спочатку ці вози вдавано скрипітимуть позірною незалежністю, а ближче до парламентських виборів можуть розпочатися перегони чи то пак бої без правил.

Що ж до чинної влади, то вона чітко заявила про відмову від «своєї пайки» ЗМІ, про їх роздержавлення.

– Це тому, що у представників влади нема серйозного медійного ресурсу чи вона на відміну від попередньої відрізняється моральністю?

– При владі нині є різні люди. Хвиля «помаранчевої революції», яка багато змінила в серцях журналістів, стала другим шансом для ЗМІ після здобуття Україною незалежності. Журналістика була вільною десь до 1993 року, а потім почалося згортання журналістських свобод. Більшості журналістів нині ясно, що третього шансу уже не буде. Це поворотний пункт для України. Вона або буде рухатися тим шляхом, що наші західні сусіди, або скотиться в тривалу депресію – глибшу, ніж коли-небудь досі. Дотепер ми кивали на антинародний режим (тоталітарний совєцький, посттоталітарний кучмівський). Тепер, після «помаранчевої революції» (і журналістських повстань як її медійного вияву) кивати вже ні на кого. Крім самих себе. Тому я з острахом чекаю осені, коли можуть вишикуватися черги журналістів. Черги до осіб, які цих журналістів запряжуть і осідлають…