Інопланетянин з музичного космосу

ukrafoto.com

Зірки були прихильні, і в одній з львівських кав’ярень перетнулися два світи – музичний і звичний. Спільними зусиллями талановитого барабанщика та кореспондентки ЗІКу було установлено такий собі міжгалактичний контакт. Сподіватимемося, що правда життя музиканта стане для нас хоч на крихту зрозуміліша – на конкретному прикладі Ігоря Гнидина, що багато чого завдяки музиці пережив, переосмислив і нам переповів.

Чутки і факти

– На початку нашої розмови розкажіть, будь ласка, Ігор Гнидин – це хто у першу чергу? Людина, музикант, чоловік? Як самі себе ідентифікуєте?

– Самому про себе взагалі нескромно говорити. У першу чергу я себе вважаю просто музикантом. Людиною, яка робить музику. Точніше, яка відтворює своє світобачення за допомогою музики.

– А як це? Музикою можна передавати світогляд?

– Музика – це узагалі простір, в якому можна робити будь-що. Якщо людина талановита і з дитинства займається музикою… Та навіть не з дитинства, а просто відчуває потяг до цього, то це як будь-яка інша діяльність: тут індивід має свій простір. Власне, музика – вона дає дуже широкий простір, у який можна багато чого вкласти. І зокрема, своє світобачення і думки – воно все виливається у музиці.

– Розкажіть, зокрема, про барабани. Це взагалі такий медитативний музичний інструмент. Ті, що ритмічні, узагалі мають у собі щось трансове, психоделічне. Як на вас впливають барабани і гра на них?

– Ой, це дуже класне запитання, але дуже важко відповісти. Бо насправді ніхто не знає до кінця, що таке музика, звідки вона береться і що з нами робить.

– Але багато людей грають…

– Так. А ще багато людей говорять про музику. Але це не означає, що музика дійсно є тим, про що говорять. Музика для мене, як і для будь-якого музиканта, – це простір, де можна відчути себе щасливим. Доторкнутись до того, що не можна описати словами. Це просто стан, який жоден музикант до кінця осягти не може. Один каже, що це хімічний процес в голові. Другий ще там щось. Третій каже: музика – це цифри. Але ніхто до кінця не знає, що це. Що відбувається узагалі? Ну звуки... Як вони впливають? Так само з аудиторією. На когось вони впливають так, на когось інак. Часом слухач не може втриматись і не може себе контролювати. Починає неадекватно поводитись.

У нас був випадок от останній. Ми грали в Польщі. Там теж ще є багато роботи, щоб розвинути культурне суспільство. Бо по маленьких селах чи містечках так само, як і в нас, люди живуть собі у своєму світі – на відміну від Німеччини чи Франції, де навіть у якомусь селі музику більш естетичного рівня нормально сприймають.

Отож був такий момент, що ми грали в дуже такому маленькому місті і було помітно, що там люди просто якісь дивні. Двоє людей (а вони були молоді) просто неадекватно поводились. Коли були моменти такі енергетичні сильно, вони просто не знали, що з ними робиться. Починали то плескати, то кричати... От це і є вплив того, що ми не можемо пояснити. Коли музикант не в стані окреслити ці рамки: що відбувається, що це таке. Ну може, це для музиканта відповідь на запитання про Бога. Я не знаю, що таке Бог. Це такий стан і це, зокрема, музика в цьому. Це шлях, за допомогою якого ти можеш пізнати щось, чого ти до кінця не розумієш.

– Якщо ви у першу чергу музикант, то як складається з особистим життям? Вистачає часу і натхнення? Я перед нашою розмовою порозпитувала знайомих, які чутки Львовом ходять про Ігоря Гнидина. То кажуть, що найважливіша чутка – це те, що він чоловік Насті Литвинюк.

– Так (усміхається). Ми одружені. Багато років разом. Вона теж музикант. Ми за допомогою музики познайомились і можна сказати, музика нас об’єднала.

– Знаєте, часто чую від людей творчих професій, що шлюб – це якесь обмеження, суспільна умовність. Штамп у паспорті – та й годі. А як ви ставитеся до інституту шлюбу? Це просто данина суспільним нормам чи щось дійсно важливе?

– Ну, узагалі кожна людина вибирає собі правила, як їй жити. Дехто робить так, як більшість. Увесь час повторює всі ритуали і таке інше. Для мене особисто, якщо говорити про штамп у паспорті, то це папірець і справді ніщо. Але якщо казати про почуття і переживання, то, власне, це щось більше. Це і є шлюб. Коли поряд людина, на яку ти можеш опертися у будь-який час, і так само ця людина може опертися на тебе. З’являється якийсь такий зв’язок, заради якого стає варто жити. І взагалі, це важливо – не бути самотнім. Тому що у мене є дружина і є музика. Скоро, напевно, будуть діти. І це, видно, те щастя, чого й варто мені прагнути у житті. Мати чим займатися і правдиво кайфувати від того; бути з близькою людиною, з якою у вас спільні ідеї, якими ви ділитеся і разом їх переживаєте. Це один з таких критеріїв щастя, напевно. Хоча суб’єктивний – кожен собі сам вибирає, що для нього важливе, аби бути щасливим.

– А ще злі язики нашептали, що крім музики і дому, ви багато віддаєтеся гурту «Шоколад». Яку роль він відіграє у вашому житті?

– «Шоколад» (львівська джазова команда, – ЗІК) тепер є і раніше був такою… нашою групою! І те, що ми робимо, великою мірою виливається у музиці «Шоколаду».

– А яким чином ви працюєте? Хто пише музику, хто тексти? Як це все на ділі відбувається? І ще так річ цікавить. У джазі часто короткотерміновими є будь-які колективи. Це швидше не групи, а проекти. «Шоколад» – це таки група чи проект? І стабільність – це плюс чи мінус у джазі?

– Зараз розповім. Раніше це було трохи інакше. Бо у першу чергу, якщо є група, то це теж мають бути люди, які однаково мислять. Так само, як у сім’ї. Всі мають бути як родина. Але дуже важко відразу знайти людей, які на одній хвилі з тобою. Зараз воно більш-менш вимальовується – оцей «Шоколад», який тепер. Тобто, ці люди, які тут і тепер його творять. У принципі, ми однаково мислимо і це допомагає в роботі. Допомагає в музиці, бо немає якихось таких конфліктів чи амбіцій. Ясно, що в такій музиці, де є імпровізація, кожен лишається особистим лідером. Адже музика «Шоколаду» все одно будується на джазі, хоча за основу ми беремо етномотиви.

Переважно десь так робимо. Основу напишу я, наприклад, і потім ми обговорюємо: де, що, як зробити. Це дуже важко самому. Треба бути генієм, щоби придумати усе самому і щоби воно на 100% працювало. Я думаю, що таких людей у світі дуже мало зараз. І, напевно, вони увійдуть в історію. Бо зазвичай ніхто точно не знає, буде воно працювати чи ні. Творчість – це завжди експеримент. І дуже важливо, щоб люди були як одна команда. А навіть, якщо хтось проявляє свої амбіції у музиці, наприклад – в колективі, то щоб це не було як особиста якась образа. Типу, «я сказав – ти грай то, а я не буду то грати, що ти мені говориш і все»... Ми стараємося над цим працювати, щоб у нас такого не було. Навіть, якщо я чи там хто інший приносить готовий твір. Раніше було інакше – ми ще були дурніші. Зараз це вже переважно дуже вільно виходить. І в тому кайф. І зараз у «Шоколаду» буде скоро новий альбом. Ось цього «Шоколаду», який зараз існує. І воно само вилилось. Якісь ідеї я приніс. Може так зробимо чи так. Але кожен додав свого і воно вийшло природно. Не треба було говорити: грай тут так або так, бо інакше не виходить. Зараз усе круто і ми всі тішимося з того.

Польові дослідження музикантом людської цивілізації

– От ви казали щойно: «раніше було інакше – ми ще були дурніші». Оцей період «дурнішості» люди часто сприймають як час, коли треба спробувати все на власному досвіді і сформувати особисте ставлення. Часто воно співпадає зі студентськими роками… А ви що пробували?

– (Спочатку сміється так, ніби є що згадати, а немає що пресі розказати.) Ну та, в принципі... Треба попробувати все. Але не можна чимось зловживати. І я старався триматись цього принципу. Та і зараз теж стараюся.

– А що саме ви пробували на власному досвіді? Жити просто неба? Їздити автостопом? Алкоголь? Наркотики?

– Жити пробував, до речі. Як будь-який студент, коли хочеться подихати на повні груди, відчути кайф студентського життя. Погульбасити з гарними компаніями. Цікавими компаніями. Випадковими компаніями. Або, наприклад, пожити взагалі у своє задоволення. Ну, коли я ще був студентом – це було 10 років тому і це ще не було таке студентське життя, як зараз. Так само, як, напевно, люди старшого віку ще інакше згадують. Ну, але. Коли я був студентом, то у нас була така потреба, як у кожного музиканта. А саме – це заробити десь гроші. Бо стипендія була такою, що неможливо було прожити. Тому були різні халтури. І одна з таких халтур – це було поїхати за кордон. Бувало таке, що узагалі я їздив за кордон на довгий час. Там добре заробляли. Можна було заробити на квартиру за один сезон. Але я собі забагато дозволяв... Ну, як... У той момент я не усвідомлював, що це треба... Хотілось мені жити так, як ви кажете – вільно. І класно. В Європі дуже-дуже класно було. Але узагалі я чемна людина. Стараюсь і тепер, як і раніше, не порушувати свою мораль, яка є. І свою совість. Якщо ти переступаєш, потім тебе мучить совість.

– А який досвід з цього отримали? Чого навчились?

– Як і кожна людина на своєму життєвому шляху... Не кожна, до речі!.. Хтось вчиться. Хтось не вчиться. Але більшість вчиться на своїх помилках. І потім роблять висновки. У мене теж був якийсь такий період. Зараз я стараюся відчувати ситуацію. І те, як її вирішити. Так і роблю. Це, як у музиці. Музика прийшла у мою філософію життя. Загалом це і є моє життя. Тобто, коли якась навіть агресивна обстановка, то не треба сприймати її такою, як вона є. Агресія породжує агресію. Вестися на це?.. Банально. Таке ставлення з часом приходить. Треба дивитися по ситуації і відповідно реагувати. Звичайно, деколи помиляюсь. Але стараюся таки слухатись інтуїції.

– Я ще знаю, що ви їздили з цирком Європою, правда? Як воно було і скільки часу тривало?

– Чотири роки їздив. Це була халтура, конкретне заробляння грошей. Бо інакшого способу не було виживання. Я два роки був у Німеччині. Два роки в Ірландії.

– От згадую фільми і книжки про мандрівні цирки… Образ загальний – це щось таке доволі моторошне.

– Насправді так воно і є. І взагалі, це така сторінка... Ще інший світ людей, котрі хтозна з яких часів живуть бродячим життям. Якщо людина потрапляє туди непідготовлена – психологічно це дуже важко. Бо переважно на Заході цирки – це родини, які спокон віків живуть кочівним життям. Ледь не із середньовіччя. Як оті герої книжок, що переїжджали і в кожному місці робили якісь шоу. Так само цирк дотепер так живе на Заході. Шапіто кожного разу будується і розбирається. Оцей дух мандрівничий далі там живе – бродячого артиста. І ти живеш в різних умовах. Деколи в болоті по коліна ходиш і помагаєш натягувати це шатро. Дуже важко і фізично, і психологічно, тому що ти весь час у замкнутому просторі. Там близько 100 людей живе. З ким ти можеш спілкуватися – 30 людей, бо більшість там якісь роботяги, які взагалі тебе не розуміють. Навіть серед музикантів тебе не всі розуміють, бо теж різний інтелектуальний рівень. Дуже важко бути в таких умовах.

– А як ви туди узагалі потрапили?

– Я працював якийсь час у львівському цирку. Раніше то було приблизно 15 цирків по Європі, де працювали музиканти зі Львова. Так, як з Одеси їздять на кораблі, так зі Львова – по цирках. Щоб заробити. Зараз я не маю потреби кудись їхати – аж так і в такі умови. Ну, але було. І було не солодко. Хоча, з іншого боку... Я коли там жив, то багато займався: музикував, читав книжки, бігав. Це така, можна сказати, романтика свого роду, бо ти весь час бачиш інших людей, інші місця...

– Весь світ?

– Можна й так сказати. Бо, наприклад, у тій країні, що я мандрував, у Німеччині – то об’їздив усю Східну Німеччину, а в Ірландії я об’їздив узагалі всі села, всі міста. Там цивілізація присутня всюди. Не аж так, як у нас. За всім слідкують. Там все розвинуто, усюди якісь технології. Є якісь певні дражливі моменти, звісно. У Німеччині там були прояви такого побутового расизму. Українців не вважали за окрему національність – ще в ті часи, до революції (Помаранчевої, – ЗІК). Все одно рускій. Вони всіх сприймають з терен колишнього СРСР як рускіх. Хоча вони теж, можна сказати, рускі – у Східній Німеччині, бо вони теж були під Совєцким Союзом. Східні німці були такі досить агресивні. Намагалися принизити тощо. Якщо дивитися по Ірландії, то там було дуже класно. Дирекція цирку – це були люди, що дуже поважали своїх робітників.

– Повертаючись із минулого у теперішнє. Зараз теж треба заробляти гроші. Ви граєте по весіллях, у барах?

– Та. Я граю усюди, де мене просять. Звичайно, якщо тим зловживати, то потім дійсно бракує часу на щось вище – те, що варто назвати творчістю. Але підробіток дає можливість отримати гроші і якийсь час займатися собі тим, чим хочеш. Ще є такий момент, що весілля для мене особисто... З дитинства це моя стихія. В мене татко весільний музика. І я з малого бігав по весіллях і співав (він мене навчив таких батярських пісень). Ще коли мені 5 років було, то так заробляв. Якщо в селі якомусь було весілля, я постійно приходив. Люди знали мене, запрошували. Я співав пісні і мені староста давав гроші. Весілля чи якась така забава – це певний цікавий стан.

Важко буває, коли граєш корпоратив, а люди такі сухі, не реагують, у них невідомо, що в голові. Але тоді ти починаєш просто працювати. Відключаєшся на дві години, заробив гроші, потім включився і вернувся до нормального стану.

– А бувало, що виводили з себе порадами, як і що грати?

– Я стараюсь відкрито узагалі реагувати на критику, навіть таку. Тому що мене це не турбує – що говорять інші люди, як казав Стравінський. Тим паче, якщо говорити про якусь халтуру. Воно не варто емоцій. Раніше, може ще якихось років 10 тому, коли ще в голові були зовсім інші мізки, то звичайно, дратувало. Коли ще не був, як би це сказати, самореалізований. Бо хотів щось заграти, а тобі – тихше грай, що ти заважаєш, нам треба говорити… А зараз люди платять гроші – треба заграти так і так. Це ж не є самореалізація. Переважно ми себе реалізуємо на концертах. От концерт – то це дійсно те, що з нас зсередини виходить.

– Чи було у вас таке, щоб хотілося стати простою людиною, менеджером середньої ланки? Коли не хочеш, але мусиш грати? І талант цей як прокляття просто.

– Ні. Воно помагає. Воно помагає жити, бо коли ти практикуєш музику, ти починаєш по-іншому дивитись на світ – очима музиканта. Очима відкритої душі. Ти пропускаєш через себе емоції.

– Ну дивитися на світ очима відкритої душі часом не надто безпечно. Народ каже, що «менше знаєш – краще спиш». А в Біблії навіть десь пише, що великі знання – це одночасно і великі скорботи.

– Ну та, але в Біблії багато, що пише. Це ж все одно люди написали. Ніхто не знає до кінця, що правда. Якби знали всі і все до кінця, що правда, то все би було ідеально. Ні? Якщо говорити про талант, то кожна людина має його у якійсь певній сфері. Якщо ти чуєш, що із тебе щось іде, то не використовувати цей талант, глушити його – це, по-перше, буде мука для цієї людини, що таке практикує. По-друге, вона просто буде нещасливою. А найголовніше для людини – це відчувати щастя.

Музиканти поміж нас

– А загалом як у Львові з музикантами? Достатньо їх, як на наше місто?

– На таке місто, як Львів, музикантів багато. Зокрема, це класичні музиканти, академічна школа.

– А джаз?

– Є й такі. Трохи їх замало, але це брак студентів. Бо якщо би були студенти у Львові, які хотіли вчитись джазу, то проблема б вирішилась.

– Хіба консерваторія потерпає від недоборів? Чи музпед при Франковому університеті?

– Так, але це зовсім інший жанр. Там люди вчаться класики. Я теж це пройшов. Це зовсім інший простір. А якщо би, наприклад, у Львові була хоч якась школа правдива, яка би вчила в різних сучасних стилях грати, то з’явилось би дуже багато людей молодих. Бо переважно молоді люди, студенти – вони ще не реалізовані, вони хочуть себе показати. Було б багато музикантів. А зараз... Ну, як на таке місто, як Львів, то мало. Хоча – вони є.

– Для того, щоби з’явилася така школа, про яку ви кажете, потрібні люди, що візьмуть на себе обов’язок щось таке зробити. Ви за собою не відчуваєте якоїсь такої соціально спрямованої відповідальності?

– Кожна людина має відчувати за собою якусь відповідальність.

– А з іншого боку, навіть пісня така є якась, що музикант нікому нічого не мусить. І не мусить навіть бути музикантом.

– Це теж є. Кожен собі вибирає, що для нього важливо. Просто зараз такий час, що дуже важко щось змінювати. Тому що самі люди не хочуть змінюватися, і важко одному зробити щось у такій масі. Коли маса дуже, можна сказати, неадекватно реагує. Нетверезо і нездорово. Коли ти хочеш щось робити, а тебе не до кінця розуміють, тому що ти приходиш до якихось дядьків, які би мали це робити, а вони просто сидять в кабінеті і все. І ти починаєш з ними говорити, а вони тебе просто не чують – про що ти узагалі говориш. Тому і важко щось зробити, узагалі поміняти. Бо це є така система. Ми живемо в такій системі і скільки це ще буде тривати – невідомо. Хоча, звісно, хочеться щось навколо себе змінити. І щоб ці зміни були на краще.

– А якщо не буде змін, ви виїдете з України?

– Хм... Ну якщо тут неможливо буде жити. Тобто не буде, що їсти і пити узагалі – я говорю про такі речі, – то звичайно, що треба буде шукати якісь підзаробітки. Але щоб повністю виїжджати... Я вже виїжджав і жив по 9 місяців. Дуже важко жити в чужому суспільстві – коли тебе не розуміють. Все одно ми тут свої всі, можемо поговорити про своє. У нас мова є спільна, бар’єру нема цього мовного. Відкритись один одному. Поскаржитися і порадіти. Там так не можеш, бо там інша ментальність і по-іншому тебе сприймають. Ті люди, які там, вони теж стараються один за одного триматись, бо ми виросли на одному кіно і музиці, у нас спільне минуле в голові. Інше суспільство – для мене це важко. Повністю вклинитися. Можна там заробити якихось грошей і – приїхати назад.

– Дивно якось виходить. Живемо у системі, бачимо, що вона погана. Змінювати її дуже складно. Але з іншого боку, без неї не можемо, бо вона наша. Суспільство своє, мова. І всім насправді добре.

– Ну та. Бо це щось більше. В мене тут є батьки. Є друзі. Все одно ми прив’язані до України. І я, наприклад, вихований теж, що родина – це святе. Я теж знаю, що поїхати на свята до родини, разом поколядувати, поговорити. Так як нормально, ні? А там з ким я? Ні не посиджу, ні не поговорю. Та і з ким я так поспіваю, як не зі своїм татом?

Розмовляла Василина Думан,
Західна інформаційна корпорація