четвер, 7 грудня, 2017, 16:33 Людина
11 цінних думок, які висловив Андрій Содомора депутатам
Андрій Содомора читає лекцію на тему: «Львів: погляд у завтрашнє із вчорашнього». Фото: Микола Тис/ZIK
Андрій Содомора читає лекцію на тему: «Львів: погляд у завтрашнє із вчорашнього». Фото: Микола Тис/ZIK

Сьогодні, 7 грудня, Андрій Содомора завітав на засідання сесії Львівської міської ради. Говорив відомий перекладач і науковець недовго. Та за цей час охопив безліч аспектів життя міста – від його історії – до того, яким воно буде у майбутньому.

ІА ZIK пропонує помислити над 11 цікавими думками, які пан Содомора висловив під час своєї міні-лекції «Львів: погляд у завтрашнє із вчорашнього».

Понад бруківкою у полі скостелевім,
над містом Лева, де громадою зійшлись
і стали в камені, хто де понад столею,
хитнувсь опалий лист; моменте – зупинись.

Момент, як знаємо, не зупиняється. Камінь – це супутник вічності. А листок, який опадає, – власне, той момент, той порох часу, який є невловимим.

І покоління людей – це мов покоління листків. Покоління приходить – покоління відходить. А земля стоїть тут завжди. На ній – все більше міст, бо світ глобалізується і села відступають. Одне з них – це наш Львів.

Яким буде наш Львів завтра – залежить тільки від нас. Відсоток добра і світла, на яке сподіваємось у завтрашньому дні, залежить від того відсотка нашої пам’яті про минуле, нашої поваги до нього. І обов’язково – від душевного та духовного зв’язку до тих, хто тут жив і теж любив це чарівне місто.

Я памятаю Львів ще 70-річної давнини. Це той час, коли бруківкою Львова торохтіли селянські вози. Пам’ятаю, як цим транспортом ще їхав до Львова. А про автомобільні корки взагалі не чував. Зрозуміло, які колосальні проблеми постають нині з транспортом і житлом порівняно з тими часами, що я згадую до сьогоднішнього дня. Їх потрібно вирішувати.

На моїх очах у Львові виросла телевізійна вежа. У дотелевізійну добу завжди казали: «Заходь! Поговоримо». Коли ж появився телеекран – не дуже вже говорять. В епоху телеекранів ми здебільшого мовчимо.

І тут дуже важливо згадати слова Овідія, який поза 2 тисяч років передбачав наші проблеми: «Видно, кмітливість твоя – проти тебе, природо людини. Надто вигадлива ти, жаль, що на шкоду собі».

Є фізичний портрет Львова. Його бачать гості міста. А є портрет духовний. Фізичний портрет ми просто бачимо. А з духовним все по-іншому: його треба і бачити, і відчувати. Для цього треба докладати великих зусиль.

Нові будівлі поєднувати зі старими треба обережно. Ми часто говоримо про кам’яну симфонію Львова. Але маємо задумуватися, щоб жодна будівля не прозвучала у цій мелодії фальшивою нотою.

Місто має виховувати. Хай ніколи корисне не йде врізнобіч з приємним. Сучасне місто повинне не лише створювати умови, але й виховувати своїх громадян. Кожний сквер, врятоване дерево, збережена історична пам’ятка, дитячий майданчик тощо – це все виховує.

Сьогодні навмання заглянув до «Моральних листів до Луцілія» Сенеки. Хочу зачитати цей пасаж, який має стосунок до усіх нас нинішніх.

«Жадаєш, аби я виклав тобі все, що роблю щоденно, і то впродовж цілої днини. Ти доброї думки про мене, коли вважаєш, що серед усіх моїх занять нема нічого такого, що я хотів би приховати. Справді-бо, жити треба так, мовби ми жили на видноті. Та й думати треба так, начебто хтось міг зазирнути нам у глибину серця.

А таки може! Бо що ж то з того, що затаїмо дещо від людей? Таж перед богом дверей не зачиниш! Він же – у наших душах, він з’являється серед наших думок. Кажу «з’являється», ніби і він коли-небудь відходив.

Отож я зроблю, як велиш: чим займаюсь, як чергую ті заняття – все охоче тобі опишу. Зараз таки почну спостерігати за собою, а передусім – що вельми корисно! – робитиму огляд кожного прожитого дня.

До речі, саме тому й стаємо такими нікчемними, що ніхто не озирається на своє життя. Міркуємо над тим, що маємо зробити, але ж задуми на прийдешнє висновуються з минулого!».

Говорять: часи змінюються, тож змінюємося ми. Та це не зовсім так. Змінюємося ми самі і робимо ці часи або світлішими, або темнішими. У таких разючих змінах, які б вони не були, найвище мистецтво – вміння в чомусь найважливішому залишатися собою, зберігати свою ідентичність, риси своєї ментальності – гостинність, працелюбність, щирість, прагнення мати Бога в серці.

Місто треба міняти. І ми маємо змогу ще активніше і продуманіше змінювати обличчя нашого міста. Але робити це треба так, щоб набуваючи нових рис, воно не втрачало свого чару і молодості.

Щастя – це коли любиш те, що ти робиш. І це справді так. Я хотів би вам побажати цієї любові і цього щастя. Хай вам щастить у всіх ваших трудах, у всіх ваших працях. Дякую за увагу.

 

Петро Синєокий,
ІА ZIK

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-12-17 12:13:45