понеділок, 4 грудня, 2017, 11:43 Львів
Сьогодні відбудеться парастас за відомим істориком-львовознавцем Ігорем Мельником
Ігор Мельник. Фото: photo-lviv.in.ua
Ігор Мельник. Фото: photo-lviv.in.ua

Сьогодні, 4 грудня, о 19.00 у Львові відбудеться парастас за відомим істориком-львовознавцем, журналістом та громадським діячем Ігорем Мельником, який помер 2 грудня. Його поховають завтра, 5 грудня на Личаківському кладовищі.

Про це на своїй сторінці у Facebook повідомила письменниця Надія Мориквас.

«Парастас за упокій Ігора Мельника відправиться в понеділок, 4 грудня, поч. о 19.00 – в капличці на вул. Пекарській. Похорон розпочнеться у вівторок, 5 грудня, о 14.00 з каплички – на Личаківське кладовище», – повідомила письменниця.

Нагадаємо, 2 грудня, на 66-му році життя внаслідок чергового інсульту помер відомий історик-львовознавець, журналіст та громадський діяч Ігор Мельник.

Письменник Юрій Винничук на «Збручі» написав дуже зворушливі спогади про дружбу із Ігорем Мельником.

Подаємо текст повністю:

«Відколи тато переїхав зі Станіславова до мене у Винники, мене весь час хвилювало, чи йому тут не нудно, чи йому чогось не бракує. Коли я його про це запитував, він незмінно відповідав:

– Та нє, нічого не бракує. Годуєш мене добре, я всім задоволений.

– Але ти буваєш сумний.

– Ну, так... але це вже від тебе не залежить. Мені сумно, що я зостався один. Ось у тебе є телефон, а я не маю навіть кому зателефонувати.

Тоді я ще не усвідомлював, що означає, коли довкола тебе утворюється пустеля самоти. Спочатку вона не так уже й кидається в очі, коли помирають перші родичі, друзі чи знайомі, але з часом утрат стає більше, пустеля захоплює все ширші терени.

Відходять друзі, близькі й не дуже близькі, але ті, яких я міг завше бачити на різних імпрезах чи просто на вулиці, і мій простір був мовби ними захищений. Я знав, що там і там побачу того або того. В науковій бібліотеці – одного, в кнайпі – другого, в книгарні – третього, з четвертим міг випити і помовчати, на якомусь прийнятті обов’язково зустріти п’ятого, бо він бував на всіх прийняттях.

І от цим п’ятим був Ігор Мельник. Він завше бував там, де щось відбувалося. З незмінною богемною хустинкою на шиї. Незмінною в тому розумінні, що мусила бути хустинка, а вже барви її могли мінятися.

Так склалося, що я безпосередньо був причетний до того, ким він згодом став – істориком, краєзнавцем і журналістом.

Спочатку я зазнайомився з одним із найближчих моїх друзів Влодком Вербенцем у 1983-му. З видження ми зналися й раніше, відвідуючи щонедільні підпільні книжкові базари, які часом відбувалися навіть у лісі, бо мєнти любили робити облави. А то якось, перестрівшись біля книгарень на Театральній, розбалакалися, і Влодко запросив до себе на Сербську. Він робив прекрасні вина. Так що ми біля вина з аґресту просиділи увесь вечір. Була пізня година, і він запропонував мені переночувати в нього.

Вранці я прокинувся в порожньому помешканні, бо Влодко пішов на роботу. Тут можна оцінити високе довір’я до мене. Лише вчора ближче познайомилися, а вже він не боїться мене самого залишити в хаті.

З тих пір ми заприятелювали. Влодко був моїм ровесником. Був кимось, кого мені бракує ось уже сім років. Власне, він і познайомив мене з Ігорем, розповівши про свого товариша, який захоплюється історією, робить якісь дослідження, щось пише. Ігор показав мені свої дослідження, я завів його в редакцію «Жовтня», і він почав там друкуватися.

Звідтоді ми бачилися часто знову ж таки на різних імпрезах – днях народження, Нових роках, святкуванні Різдва і Великодня. В другій половині 80-х ми разом з ним долучилися до Товариства Лева. Я захопився творенням театру «Не журись!».

Тим часом на початку 1988-го в «Літературній Україні» з’явилась велика стаття на захист української мови. А тут мої уродини, за столом Ігор і каже мені: «Треба нам створити Товариство української мови. Ти не порадиш, хто би міг його організувати?». – «Та ти ініціатор, от і організовуй. Тільки назви Товариство рідної мови, щоб їм не муляло».

Він мав певні сумніви, бо навіть і не думав брати на себе таку поважну функцію, думаючи, що буде лише комусь помагати, але я переконав його братися самому і надиктував контакти, з якими можна співпрацювати. І він пішов збирати підписи.

Як відбувалися подальші події, можна довідатися зі спогадів самого Ігоря «Перший мітинґ у Львові. Спогади очевидця».

Там він пише, як без проблем знайшли голову Товариства, але насправді проблеми були, бо я спочатку Ігоря звів з Романом Лубківським, вважаючи, що на цьому місці такий досвідчений функціонер придався б. Але той відмовився і всіляко переконував, що ще «не на часі», що треба зачекати. Далі Ігор уже вийшов на Романа Іваничука, хоча він не відразу погодився.

Відтак, вся діяльність Ігоря зосередилася на праці в Товаристві, яке незабаром переросло в «Просвіту», а «Просвіта» – у великий пшик і дерибан приміщень.

Коли Роман Іваничук у своїх спогадах дорікнув Ростиславові Братуню, що той публікував статті проти українських буржуазних націоналістів, я розкритикував ці спогади в «Post-Поступі», доводячи, що читачами цих статей власне й були націоналісти. Бо звідки ми могли довідатися про ту чи іншу нову книжку Донцова або Самчука, як не з таких статей та з радіо? Тоді ж відбулося дивне і таємниче пограбування «Просвіти». Бухгалтер невідомо чому сидів там пізно ввечері, і коли пролунав стукіт у двері, відчинив. А відтак дістав по голові, з сейфу пропало шість тисяч доларів. Я відразу написав, що тут справа нечиста та що бухгалтера треба перевірити в першу чергу. Стаття називалася «А в Просвіті справи темні». Був скандал. Розпочато нове розслідування, але скінчилося нічим.

Роман Іваничук за ці статті дуже на мене образився, і більше ми не віталися. В своїх інтерв’ю він донедавна стверджував, що начебто я звинувачував у пограбуванні його. Хоча це не так. Мені не раз хотілося підійти до нього і порозумітися, може, й вибачитися, але й тут не встиг.

Ігор на мої випади проти Іваничука й «Просвіти» відповів гнівною статтею в газеті «За вільну Україну». Однак це нас ані трішки не розсварило. Ми й далі бачилися на різних імпрезах і цілком мило розмовляли. «Ну, я ж мусив відповісти, ти ж розумієш», – казав він мені добродушно. «Авжеж, – кивав я. – В свіжому числі «Post-Поступу» почитаєш і мою відповідь на твою відповідь».

Наступною значною заслугою Ігоря стала співпраця з видавництвом «Центр Європи», яке очолював Сергій Фрухт. Між іншим, дуже колоритна особистість. Йому вдалося зібрати цікаву команду, що складалася з переважно львівських істориків та краєзнавців, завдяки чому було видано чимало важливих досліджень. Усі ці люди переважно, як і Ігор, фахівцями не були, але були перейняті Львовом, хоч і, на відміну від Ігоря, не народилися тут.

Згадуючи Ігоря, не можу оминути Сергія. До революційних подій 1987–1989 років Сергій керував літературною студією в РОКСі і згуртував довкола себе російськомовних інтелектуалів. Розмовляв Сергій винятково російською, був і сам неабияким інтелектуалом, нарівні з ним міг дискутувати хіба Роман Кісь, бо я настільки філософією і новітніми течіями в літературознавстві та лінгвістиці не переймався. Коли ці двоє починали діалог, я лише кліпав очима, бо половини термінів не тямив.

Там, у РОКСі, в 1970-х роках ми мали з Грицьком Чубаєм та Олегом Лишегою кілька презентацій, а потім просто вчащали «на баби», цікавлячись винятково юними поетесами.

Тоді ж Гриць написав у 1978 році жартівливого вірша про Фрукта, якого пізніше Віктор Морозов поклав на музику і частенько виконував у нашому товаристві.

Сергій, між іншим, не ображався і навіть запросив нас із Олегом на своє весілля. А в середині 1990-х під час Форуму видавців я чую грубий бас чистою українською: «Юрко! А чого то ти не вітаєшся?» Переді мною Сергій з козацькими вусами. Я був немало здивований.

А тепер уже й Сергія нема. Ба навіть нема інформації про нього. Був чоловік, зробив стільки корисного, а в інтернеті порожньо. Навіть Ігор, коли я йому зателефонував, не міг нічого мені повідомити про смерть Сергія.

Але завдяки саме Сергєві Ігор нарешті міг зайнятися улюбленою дослідницькою справою. Його книжки про вулиці Львова – це те, що залишиться назавжди в користуванні краєзнавців та істориків. Він тихою сапою обробляв свою скромну ділянку, зосередившись на одній темі, але демонструючи енциклопедичні знання. Він носив у голові безліч всілякої інформації, пов’язаної зі Львовом і Галичиною, з ним можна було радитися, щось уточнювати. Коли я повідомляв йому, що знайшов в інтернеті ту чи іншу стару польську книжку з історії Львова або й цілий сайт, де можна стягнути стару пресу і книжки, він уже знав про них. Його важко було чимось здивувати».

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-12-17 12:13:30