понеділок, 4 грудня, 2017, 11:45 Людина
Серед народів триває змагання за звання найбільшого в історії лузера, – історик

Голокост став основою політики пам’яті в Ізраїлі. Для вірменів важливим є визнання геноциду 1915-го року, а японці досі глибоко переживають через знищення Хіросіми та Нагасакі. Поступово національні трагедії стали основою політики і в багатостраждальній Україні.

Про це йдеться в фільмі «Національний мазохізм» проекту «Історична правда з Вахтангом Кіпіані» (щосуботи о 22:00 на телеканалі ZIK).

Ще до того, як українці отримали можливість самостійно писати власні підручники з історії, концепція «багатостраждального народу» втілилась у текстах провідних українських поетів та письменників.

«У нашій літературі переважають описи різних поразок, страждань, турецької неволі. Ясна річ, це має відбиток у багатьох піснях, але чомусь у літературі воно теж домінує», – зазначив письменник Юрій Винничук.

«Українська література 19-20 століть була колоніальною. І цей комплекс жертви нав’язувався імперією», – пояснює літературний критик Євгеній Стасіневич.

Отож, кілька століть під зовнішнім впливом українцям прищеплювали комплекс стражденного і приниженого народу. Та найгірше те, що це досі визначає наше сприйняття реальності.

«Коли людина починає шукати причини в зовнішньому світі, а не в собі, це і є справжнім мазохізмом, але у такій формі він не пов’язаний з прізвищем Мазоха», – вважає дослідник біографії Леопольда фон Захера-Мазоха Марко Сімкін.

«Письменник має страждати! Особливо в ситуації, коли культурі не дають розвиватися. Тому у нас страждав весь іконостас: Леся Українка від своєї хвороби, Іван Франко – від злиднів, а Тарас Шевченко – від імперії», – розповідає Євгеній Стасіневич.

Зі здобуттям незалежності в українців з'явився шанс позбутися іміджу багатостраждальної нації, яку за кордоном асоціювали зі словом «Чорнобиль». Однак свобода слова і відкриття архівів лише посилили вплив болючих травм минулого. Наприкінці ХХ століття подібна модель історії стала світовим трендом.

«У наш час, починаючи з вісімдесятих років, є багато народів, які хочуть показати, що вони є жертвами», – переконаний професор історії Альбертського університету (Канада) Джон-Пол Химка.

Як наслідок, в історичній та політичній науках з’явився новий термін – нація-жертва.

Так, Голокост став основою політики пам’яті в Ізраїлі. Однак євреї – не єдина нація, що апелює до катастроф зі свого минулого. Для вірменського народу важливим є визнання геноциду 1915 року. Японці досі глибоко переживають знищення Хіросіми й Нагасакі. Польща презентує свою історію як серію трагедій, однією з яких стала Волинь 1943 року.

Для одних народів і держав акцент на власних стражданнях став виявом історичної справедливості, для інших — вигідною позицією на міжнародній арені.

Впродовж ХХ століття Україна страждала не менше за своїх сусідів, тож поступово і в нас національні трагедії стали основою державної політики пам'яті.

«Концепція Голодомору як геноциду українського народу була використана у політичній програмі на виборах Президента Віктора Ющенка», – зазначив кандидат історичних наук Ігор Дерев’яний.

Акцентуючи на жертвах минулого,  українці руйнували радянську політику пам’яті, засновану на культі «великої перемоги». Її й досі використовують наші північні сусіди. В Україні події Другої світової війни воліють трактувати з позиції численних втрат, а не значних перемог.

Та спроби посадовців перетворити трагічне минуле на політичний і моральний капітал нерідко призводять і до негативних наслідків.

«Це створює імідж народу-скиглія, який весь час повторює, що він терпів, а хтось йому винен. Зараз іде змагання за те, хто найбільші лузери в історії. Для мене, як для людини українського походження, соромно бути частиною цього», – пояснив Джон-Пол Химка.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-12-13 09:13:35