субота, 25 листопада, 2017, 12:03 Спорт
Тренер Григорій Данько: Коли немає результату, то тренер повинен піти – це закон спорту
Григорій Данько
Григорій Данько

Розмова із заслуженим тренером України Григорієм Володимировичем Даньком про проблеми чоловічої національної збірної команди з вільної боротьби.

Українські борці вільного стилю ще з радянських часів привчили своїх вболівальників, що з найпрестижніших змагань світового та континентального рівня вони завжди повертаються додому з солідним врожаєм нагород різного ґатунку. В значній мірі це було й заслугою багаторічного головного тренера національної команди Руслана Савлохова, який її очолив ще перед Олімпіадою-2004 в Афінах. Однак в останні роки спостерігається неприємна тенденція прогресуючого падіння результатів «синьо-жовтих» вільників на міжнародних турнірах.

На наступному тижні Міністерство молоді та спорту України прийме рішення щодо затвердження головного тренера національної збірної з вільної боротьби. І якщо у минулі роки це фактично була проста формальність, бо кандидат був один – вище згаданий Руслан Савлохов, то нині ситуація змінилася. У «вічного» керманича українських вільників з’явився серйозний конкурент – 61-річний заслужений тренер України Григорій Данько, який підготував цілу низку відомих атлетів. Додамо, що і як спортсмен, він також досягнув серйозних висот – достатньо пригадати бронзову нагороду чемпіонату світу 1981 року у Скоп’є. А ще пан Григорій прекрасний батько – разом з дружиною Тетяною вони виховали чотирьох дітей: доньок Поліну і Юлію та синів Сергія й Тараса. Останній, між іншим, тренуючись у батька, став бронзовим призером Олімпіади-2008 в Пекіні і чемпіонату світу-2005 в Будапешті та зібрав повний комплект медалей чемпіонатів Європи: «золото» Євро-2005 у Варні, «срібло» Євро-2006 у Москві та «бронзу» Євро-2007 у Софії.

Тарас Данько
Тарас Данько

То що ж змусило Григорія Володимировича подати документи на конкурс на посаду головного тренера збірної України і чому він цього не робив раніше. Саме з цього питання розпочалася розмова одного з провідних фахівців української вільної боротьби з кореспондентом IA ZIK.

– Я дуже довго думав, перш ніж прийняти рішення щодо подачі документів на конкурс. Скажу більше, в минулому до мене не раз підходили мої колеги з різних регіонів України і говорили про свою підтримку та бажання бачити саме мене на посаді головного тренера збірної. Звісно, я дякував їм за довіру, але при цьому не бачив потреби щось змінювати у головній команді країни – адже результати були не погані. Однак в останні роки почався спад, який продовжується й до нині.

– Давайте, аби не бути багатослівними, будемо оперувати конкретними фактами, бо оцінки «добре» і «погано» – надто суб’єктивні. Значно більшу довіру викликають конкретні цифри, а в спорті це, як кажуть, медалі, голи, очки, секунди…

– Повністю з вами погоджуюся. Головний критерій оцінки роботи будь-якого тренера національної збірної – це олімпійські медалі. Давайте подивимося, як виступали українські борці вільного стилю на трьох останніх Олімпійських іграх. У Пекіні-2008 в нас було три медалі: «срібло» здобули Василь Федоришин і Андрій Стадник та мій син Тарас Данько став бронзовим призером. Не хочу себе вихваляти, але додам, що Федоришин і Данько – це мої учні, а до підготовки Стадника я також мав певне відношення. За чотири роки у Лондоні-2012 ми вибороли тільки «срібло», яке здобув ще один мій підопічний Валерій Андрійцев. Це був тривожний дзвіночок, але усі вирішили, що це просто випадковість. Та виявилося, що ні! Виступ у Ріо-2016 став апогеєм наших «успіхів» – додому вільники повернулися без жодної нагороди. До речі, не лише чоловіча команда, а й жіноча також. Але ми говоримо про проблеми чоловічої збірної.

Валерій Андрійцев
Валерій Андрійцев

– Я так розумію, далі ви скажете, що за такого результату головний тренер збірної команди повинен скласти з себе повноваження і звільнити посаду?

– Це не я придумав неписане правило спорту: на змаганнях перемагають спортсмени, а програють тренери. За результат виступу збірної завжди відповідає лише одна особа – головний тренер команди. І коли результат незадовільний, то він повинен написати заяву на звільнення. Руслан Савлохов цього не зробив. Більше того, його знову призначили головним на безальтернативній основі. Хоча в усіх провідних борцівських державах світу, до яких ми ще зовсім недавно відносилися, але, на жаль, зараз уже ні, за такого виступу в тренера й думки не виникло б про продовження роботи у збірній.

– Тоді напрошується логічне питання: чому ви минулого року не запропонували свою кандидатуру на головного тренера і не подали документи на конкурс до Міністерства молоді і спорту?

– З одного боку я все ще сподівався на зміни у роботі Руслана Сослановича, хоча в глибині душі не надто в це й вірив. А з іншої сторони не мав бажання вв’язуватися у боротьбу за цю посаду. Адже такі питання вирішуються не так просто – тут є чимало нюансів, але як кажуть, це вже зовсім інша історія. Однак останньою краплею, яка мене переконала, що потрібно щось робити – це був виступ збірної України на цьогорічному чемпіонаті Європи, де ми посіли 14-е місце. Ще якихось три–чотири роки тому ми на континентальних форумах були в трійці найкращих, в гіршому випадку посідали місце у ТОП-5, а тут опинилися в середині другого десятка… Не кращим був результат цього року і на світовому чемпіонаті в Парижі, де ми здобули тільки одну «бронзу», яку виборов Андрій Яценко. Та й то, можна сказати, ми її «вирвали» з боями: писали протести, засідала суддівська колегія… Цей рік мене остаточно переконав, що треба щось змінювати. Та й звернення моїх колег по тренерському цеху з обласних федерацій мене також в значній мірі підштовхнули до цього кроку і я таки подав документи на конкурс.

– Багато обласних федерацій вас підтримують?

– Більше десяти заявили, що виступлять за мою кандидатуру. Це Харків, Запоріжжя, Івано-Франківськ, Полтава, Львів, Одеса, Хмельницький, Київська область, Дніпро… Є й такі, що телефонують і кажуть, що вони також за мене, але при цьому бояться відкрито про це заявити, бо побоюються «санкцій і репресій» зі сторони Всеукраїнської асоціації, мовляв у подальшому можуть постраждати їхні спортсмени.

– А ви особисто бачите шляхи, які гарантують повернення української вільної боротьби на позиції одного з лідерів у Європі та світі?

– Звичайно, адже коли ти когось критикуєш, то повинен це робити конструктивно – вказувати не лише на помилки, а й казати, як повинно бути і що потрібно робити, аби забезпечити результат. У мене є програма, яку я подав у пакеті документів на конкурс. Я тому й вирішив боротися за місце головного тренера збірної, бо знаю як за той час, що залишився до Олімпіади-2020 в Токіо, а це менше трьох років, підготувати команду на такому рівні, щоб вона знову вигравала олімпійські медалі. Два–три роки – цілком достатній термін для цього. Адже у нас є чимало хороших і по-справжньому талановитих борців, які здатні вигравати медалі на самих престижних змаганнях.

– Можна кілька прикладів того, що на вашу думку, у збірній було не так, або що не робилося, а мало б мати місце обов’язково?

– Я подав комісії, яка буде приймати рішення, свій аналіз роботи збірної за два останні роки, де вказав низку недоліків та шляхи їх виправлення. Привести вам приклади? Прошу. На вулиці ХХІ століття, 2017-й рік, а у нас в збірній немає КНГ (комплексна наукова група – Авт.). У збірній по греко-римській боротьбі є, а у вільній – немає. Я сам є кандидат наук, маю чимало наукових розробок, які скеровані на удосконалення тренувального процесу. А виходить, що в збірній ніхто нічого не аналізує на науковій основі, а все робиться по-старинці – як то кажуть, на око.

– А нинішня методика тренувань у збірній України відповідає сучасним вимогам?

– Про що ви говорите! Тут проблем більше, ніж достатньо. Люди ніяк не можуть зрозуміти, що радянські методики, за якими продовжує працювати наша збірна, вже не можуть приносити тих результатів, які були, бо життя вимагає нових розробок. А у нас при плануванні тренувального процесу ніхто не враховує змін у правилах, змін у регламенті проведення змагань тощо. Наприклад, якщо раніше змагання тривали в кожній ваговій категорії упродовж одного дня, то тепер усі вирішальні сутички, в яких визначаються переможець і призери, переносяться на другий день. Відповідно, два рази борці будуть проходити і зважування. Хтось, напевне, скаже, що це дрібнички, але ж ми усі добре знаємо, що в спорті вищих досягнень дрібниць немає в принципі. Аби перемогти на Олімпійських іграх, чемпіонатах світу і Європи, треба усе наперед продумати до найдрібніших деталей.

Григорій Данько
Григорій Данько

– Можливо, більшість проблем пов’язані з недостатнім фінансуванням?

– В Україні грошей завжди не вистачало, а тим паче сьогодні, коли країна фактично знаходиться в стані війни. Однак раніше ж результати були, а значить причина в іншому. Переконаний, що в значній мірі ми почали програвати, бо вже давно «варимося» у власному соку. Провідні збірні світу, як Туреччина, Іран, Грузія та інші неодноразово запрошували нас (і продовжують це робити) на спільні навчально-тренувальні збори. Однак ми від цих запрошень відмовляємося. Чому? Це питання до головного тренера. А візьміть тренування у нашій збірній – усі працюють за одним шаблоном. Уже весь світ перейшов на індивідуальний підхід до кожного спортсмена. А у нас й надалі працюють, немов у колгоспі – усі за одним планом. А необхідно враховувати принаймні вагові категорії, вік атлетів та техніку виконання прийомів. Зараз у багатьох команд легкі ваги, середні та тяжі тренуються окремо. Адже техніка виконання прийомів та тактика ведення боротьби абсолютно різна. Наприклад, навіщо тяжам виконувати роботу на колінах, коли їм категорично забороняється під час сутички ставати на коліна – суперник їх просто задавить своєю масою. Те саме стосується віку спортсмена. Зовсім різною повинна бути методика підготовки у молодого борця і ветерана. Перший розвивається, прогресує як борець, тож і план тренувань один. А ветеран повинен скеровувати свою підготовку на підведення піку форми до головного старту сезону та на відновлення і реабілітацію після травм, без яких, на жаль, не обходиться жоден борець. І подібних проблем у нашій збірній дуже-дуже багато, але більшість з них можна виправити. Причому для цього не потрібні додаткові кошти чи якісь особливі умови. Тому сподіваюсь, що здоровий глузд у рішенні комісії візьме гору. І якщо мені довірять попрацювати зі збірною, зроблю усе, щоб українська вільна боротьба повернулася до когорти світових лідерів, а головне, щоб наші вільники з Токіо повернулися додому не з пустими руками.

Розмовляв Іван Дупнак, для IA ZIK

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-12-12 08:26:14