субота, 18 листопада, 2017, 15:00 Людина
Навіть за Голодомору радянська влада заробляла на зубожілому населенні, – «Історична правда»

Коли на початку 1930-их років Західну Європу та США поглинула Велика Депресія, у самісінькому центрі Європи – в Україні – від штучного голоду гинуть мільйони людей. Дізнавшись про лихо від рідних, що проживали за Збручем, мешканці Західної України, намагались повідомити усім, що відбувається насправді. Однак і тоді діяли радянські агенти, які цинічно старались приховати правду про жорстокі вбивства.

На що були здатні українці, аби про Голодомор заговорив увесь світ? Відповідь на це питання шукали журналісти проекту «Історичної правди з Вахтангом Кіпіані» (щосуботи о 22:00 на телеканалі ZIK).

Про родинну історію етнічного українця і водночас громадянина Речі Посполитої Петра з Львівщини згадується у галицькій пресі 30-х років. Та ані прізвища, ані населеного пункту чоловіка – не вказано. У той час такі дані навмисне не зазначали.

«Писали дуже приховано, адже, якби когось із них знайшли – одразу тюрма і розстріл», – зазначає свідок Голодомору 1932-1933 рр. Олена Рибалко.

У своїй історії Петро розповідав, що у 1932 році отримав листа від брата Василя, який жив на Великій Україні. Там йшлося про скрутне становище цілого краю.

«Нічого не можна купити: молоко, мука, сало, масло, картопля – розкіш. Діти їсти хочуть, а нічого їм дати. Прохаю Василю, вишліть мені пакуночок 5 кіло, бо більше не можна: сала, або рижу або муки. Не відкажіть, бо загрозливий стан. Я дістав вже туберкульоз, боюсь за дітей», – розповідав Василь.

На Великій Україні селяни навіть не зчулись, як почали жити впроголодь. Адже вже два роки поспіль хлібозаготівельні бригади старанно виконували план нової хвилі колективізації.

«Був прекрасний урожай. Люди так раділи, змолотили його. Та прийшла комісія, «с русским человеком» і забрала абсолютно все», – каже Олена Рибалко.

«Просто нахабно вилучали хліб, картоплю, борошно, майно, худобу. За невиконання плану розкривали будівлі, викидали дітей на вулиці. Тому цілком зрозуміло, що голод буде штучний. Це вже розпочалося у другій половині 1931 року», – зазначає доктор історичних наук Василь Марочко.

Ситуація за Збручем лише ускладнювалась. Якщо спочатку селяни могли врятуватись, виїхавши до міста, де була хоч якась робота та їжа, то невдовзі і це заборонили.

«Фактично, це було упокорення українського господаря і викорінення приватно-власницького елементу», – наголошує доктор історичних наук Микола Посівнич

Допомога від близьких з-за кордону стала єдиною надією для мешканців Великої України. Та чужа біда обернулась чудовим заробітком. У Москві масово почали відкривати так звані «торгсини». Під час Голодомору вони стали єдиною мережею державної торгівлі, де населення купувало найнеобхідніші продукти харчування. 

«Товари можна було придбати за валюту від родичів за-за меж Союзу. Але ціни були дуже високими. Таким чином влада отримувала валюту з голодуючих і від родичів, які їм пересилали гроші», – зазначає кандидат історичних наук Ярослав Папуга

Уже невдовзі радянська влада встановила і непомірно високе мито на передачі. Тож уже через місяць Петрові із Львівщини надійшов від брата значно скромніший лист.

«Нещодавно я просив вас вислати мені пакуночок. Тепер не висилайте – хіба сало, смалець або масло. Бо мені прислали п‘ять кіло булочок, і я тут за них заплатив 23 долари мита», – розповідав Василь.

Йшлося про величезні кошти, яких люди, практично не мали. Таким чином влада підштовхувала до того, щоб родичі з-за кордону висилали саме гроші, а не продукти.

Коли ж галичанин Петро отримав третього листа, найперше здивувався незнайомому там почерку. Та написане, наче вибило землю з-під ніг – Василь помер і тепер допомоги просила його дружина.

«Стало мені все байдуже – не маю сили стільки терпіти. Петре, Брате мій дорогий! Прошу тебе, молю на пам‘ять мого мужа покійного, поможи мені, чим зможеш», – благала жінка.

Петро кілька разів перечитував листа від братової. Його довго мучили сумніви, та врешті чоловік прийняв радикальне рішення – він наважується віднести листа у редакцію місцевої газети.

«Чесно скажемо, тоді, як і тепер, реальною політикою займалося відсотків 10 населення. Решта була у своїх бідах, злиднях, клопотах. Тому важко говорити, ніби вся Галичина жила тими проблемами», – зауважує Микола Литвин.

Тож першими на Галичині почали бити на сполох саме ті, хто мав родичів за Збручем. Та на початку вистачало й охочих спростувати інформацію про Голодомор.

«Наші совєтофіли чи «ікроїди», як їх тоді називали, що працювали за радянські гроші, через ЗМІ подавали це як вигадки заздрісників Радянського режиму», – розповідає Микола Посівнич

З того часу Петро більше не отримав жодного листа від родини брата – ні за місяць, ні за рік. З рідних не вижив ніхто. Втім його свідчень та ще десятків сміливців було достатньо, аби про голод на Великій Україні заговорила галицька преса.

«Якщо говорити про літо-осінь, то це була, напевно, тема номер один у пресі Західної України. Були заклики до порятунку, до акцій протесту», – наголошує Ярослав Папуга.

Про найжахливішу трагедію, яка об‘єднала Україну говоритимуть директорка Українського науково-освітнього центру вивчення Голодомору Людмила Гриневич та кандидатка історичних наук Леся Онишко у пост-шоу «Історичної правди з Вахтангом Кіпіані».

Читайте також: СБУ оприлюднила архіви КДБ про свідоме замовчування трагедії Голодомору

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-12-18 13:03:25