понеділок, 13 листопада, 2017, 13:28 Людина
Вже до 1950 року радянська влада вивезла на Сибір усю родину Тикторів

Із приходом «радянських визволителів» на Галиччину, у видавця Івана Тиктора конфісковують не лише друкарню, а й навіть усі запаси паперу, на базі ж його концерну видають радянську газету. Прізвище Тиктор діяло на нову владу, наче червона ганчірка – усю його родину арештовують чи вивозять на Сибір. Тож вже до 1950-го у рідному містечку видавця не залишилося жодного Тиктора.

Про це йдеться в фільмі «Іван Тиктор» проекту «Історична правда з Вахтангом Кіпіані» (щосуботи о 22:00 на телеканалі ZIK).

12 вересня 1939 року, під бомбування Львова німецькими літаками, виходить останній номер першої газети Івана Тиктора «Новий час». «Радянські визволителі» конфісковують у видавця редакцію, друкарню та навіть запаси паперу і на базі його концерну видають радянську газету «Вільна Україна». Із цим Тиктор змиритися просто не міг, тому й перебрався до Кракова.

Хоча бізнес Тиктора зазнає краху, у Кракові досвідчений видавець не сидить без діла та організовує релігійне видавництво. Однак і там його чекало розчарування. Із приходом німців у червні 41-го, він передає свою справу львівським отцям-студитам, а сам вирушає до Рівного.

«Він переїхав до Рівного, яке оголосили столицею дистрикту Україна і там видавав щоденну газету, редактором був Улас Самчук – відомий письменник, який ще раніше в концерні Тиктора друкував свої художні твори», – зазначив директор Львівської обласної універсальної наукової бібліотеки Іван Сварник.

Та український видавець викликає неабияку підозру есесівців. У вересні 1943 року Івана Тиктора та інших працівників видавництва арештовують. Лише дивм Іванові вдається вийти на волю рівно за тиждень до того, як у рівненській в‘язниці розстріляють 870 в’язнів.

Відтоді Іван Тиктор, наче провалюється крізь землю, а його рідних постійно викликають на допити. Тим часом у рідному Красному прізвище Тиктор діє на радянську владу, немов червона ганчірка. Так, небога видавця Надія Тиктор розповідає: свого батька узагалі не пам‘ятає – коли його арештували була лише трирічною дитиною Із Золочівської в’язниці чоловік уже не повернувся.

«У тюрмі його вбили. Усім людям повідрізували вуха, язики, повиколювали очі. Ми його навіть не змогли впізнати», – пригадує Надія Тиктор.

Улітку 1950-го у Красному не залишилося жодного родича Івана Тиктора. Ще одна його небога видавця – Наталія Байдак – у третій клас пішла уже в Сибіру. Жінка пригадує, як одне за одним у товарні вагони повантажили всіх без винятку Тикторів.

«У списках не було бабусі, але ми забрали її з собою, бо не мали на кого залишати. При цьому моя мати ще раділа, що ми їдемо усі разом», – каже Наталія Байдак.

Коли через шість років родина видавця повернулася у рідне Красне, тавро Тикторів переслідувало їх усюди. Жити було ніде – довелось навіть викуповувати власну хату.

«У нас була стодола, стайня, та вони усе забрали до колгоспу і повалили. Залишились тільки криниця, льох і хата. Та й то, офіційно мені її не можна було викупити. її придбав мамин вітчим, а потім переписав на мене», – розповідає Надія Тиктор.

Увесь цей час родичі Тиктора не знали, що трапилося з Іваном та його сім’єю. І лише у 1960 році несподівано отримали від нього звістку. Той перший лист зберігається і донині.

Виявилось, що у Канаді колись успішний український видавець, разом із сім’єю, намагався почати все із чистого аркуша. В еміграції Тиктор перевидав із півсотні найкращих видань свого концерну, хоча це вдесятеро менше, ніж він випускав в Україні. Йому так і не вдалось вдруге поставити на ноги свій бізнес. Тож наприкінці 1960-х років ім‘я Івана Тиктора взагалі зникло із газетних шпальт.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-11-24 01:52:43