понеділок, 13 листопада, 2017, 17:41 Людина
Як двоє відчайдухів долали найвищу гору Південної Америки
<nbsp;>

Львів’яни Василь Паровінчак і Максим Пендищук раніше добре не знали один одного – бачились кілька разів. Ну і списувались трошки. Та це не завадило їм втілити в життя свою грандіозну авантюру – зірватись за 13 тисяч кілометрів від Львова, щоб здолати найвищу вершину Південної Америки – Аконкагуа (6960 метрів).

Про таксистів-ватників з Аргентини, дивного гірського японця, подих смерті перед вершиною; підступного шведа, який неправильно випорожнився та багато іншого хлопці розповіли на зустрічі у Lviv Travel Club.

Максим Пендищук
Максим Пендищук

Як правильно знайти напарника?

Макс: якщо побачите оголошення в газеті, де пропонують піти на Аконкагуа – чуваки, ніколи не ведіться. Разом до цього ми взагалі нікуди не лазили – не знали, що чекати один від одного. Але вийшло все чудово.

Чесно, до цієї подорожі альпіністом себе я б не назвав. Ну, ходив собі в Карпати. Але дві тисячі у порівнянні з сімома – дуже смішно. Мав ще досвід із горою Аннапурна (Гімалаї). Але вище 4600 метрів тоді не зайшли – почався аномальний снігопад, відомий як Непальська катастрофа 2014 року (загинули 43 людини, 50 – пропали безвісти, – Ред.)

Василь Паровінчак
Василь Паровінчак

Василь: напевно, ця історія розпочалася ще два роки тому – тоді просто захворів горами. Перша вершина – Кіліманджаро. Потім – Монблан, Ельбрус. Все зумів добити за рік часу.

Перед Аконкагуа шукав собі напарника – ніхто взагалі не погоджувався. І тут Макса підігнав наш спільний друг. Так, в цьому був ризик. Щось мене лякало. Але вибору не було, і я погодився. Як показав час – не прогадав. Самому було б набагато важче.

Шлях хлопців
Шлях хлопців

Як добратись?

Макс: Мендоза – місто в Аргентині, куди мусиш попасти. Перш за все – бо там отримують відповідні дозволи. Без них Аконкагуа одразу скаже «До побачення».

Ми «прошарили» багато варіантів – але оптимальних було два: залетіти в Буенос-Айрес, потім якимось чином в Мендозу (їхати чи летіти через весь континент). Або ж можна потрапити одразу в Сантьяго (Чилі), а далі – автобусом до Мендози (16 годин).


Ми вирішили комбінувати. І знайшли ще один шлях – Львів-Рим-Мендоза. Щоправда, з Риму летіли до Мадриду. Потім до Буенос-Айресу. Вже далі – в Мендозу.

Василь: до останнього так і не знали, скільки нас буде. Мали їхати троє. За дві години до відльоту прояснилось – будемо удвох. Загалом, у квитки у два боки на кожного обійшлися в 930-950 доларів.

Як готуватись?

Макс: Ну, ми багато бігали – а що тут ще можна придумати. Стартував у грудні з 5 км кілька разів на тиждень. І особливого захвату від цього не мав.

На Новий рік, майже за два місяці до старту, щось так подумалось – я ж тут «слабое звено». А їхати вже скоро. Тому почав нарощувати сили: кілька тижнів по 20 км кожні три дні. Кажуть, це трошки перебір – достатньо й десятки.

Василь: якщо хтось-колись бачив придурка в масці, який відлякує всіх на Високому Замку, – то був я. Так-то все починалося стандартно. За два місяці до відльоту – банальні 5 км три рази в тиждень. Зрештою, дійшов до 10-15 км три-чотири рази в тиждень. Круто допомогло плавання в басейні та ниряння в ополонці.

Одна з фішечок, яку використовував – спеціальна маска, що обмежує доступ кисню в легені. Знаєте, допомогло удвічі швидше вийти на потрібні результати. Хоч говорять, що вона шкідлива – обмежує доступ кисню в мозок, де відмирають клітини. В будь-якому разі – знайте, чим користуєтесь.

 
Скрін з презентації хлопців
Скрін з презентації хлопців

Спорядження

Макс: перед пакуванням все дуже гарно виклав та сфотографував. І чим більше клав – тим більше плакав. Хоч все дуже гарно вмістилося в червоний рюкзак 75+10 літрів.

Взагалі, в Інтернеті можна спокійно знайти списочки із необхідним спорядженням, які складають турфірми до кожної з гір. Будете це мати – 100% виживете. Ну, окей – 99%.

Але пам’ятайте – перше, що ви загубите, якщо погано вдягнетеся в горах – це нігті, а потім – пальці. Раз я спробував зав’язати шнурівки без рукавиць – і ледь не попрощався з ними.

Скрін з презентації хлопців
Скрін з презентації хлопців

Василь: їжу ми скупили в Аргентині – привезли з собою хіба що «Рошен», «Світоч» і «Мівіну». В принципі, навіть взяли забагато. Моя вам порада – ніколи не ходіть в супермаркет голодними, бо наберете трохи непотребу. Коштувало усе, до речі, 200 аргентинських песо.

Що там в Аргентині?

Макс: прилетіли після кількох пересадок до Мендози о 9 ранку. Виходите ви з аеропорту – перед вами море таксі. Щоправда, мають вони тільки 10 хвилин, щоб «здобути клієнта». Тому перший, хто блисне завітними песо, – поїде.

Підходжу до одного чувака – махаю 20-ма баксами. Тільки хтось інший показав песо – і той вже поїхав. Погодився інший таксист. Правда, англійською він ледве розмовляв. І виявився ватником.

Домовились з ним, що, окрім цієї поїздки, в другій годині дня підкине нас за 500 песо до Пенітентеса (початкова точка Аконкагуа, 2800 м. – Ред.) Але він нас кинув – перед від’їздом сказав, що не так підрахував і захотів 150 доларів.

 
<nbsp;>

Василь: ще про дозволи. Ціни залежать від сезону та співпраці із місцевим туристичним бізнесом. Якщо людина вирішила сама залізти (без послуг гідів чи місцевих компаній) – 720 доларів. Якщо візьме якусь послугу – 580 доларів.

Ми домовилися із місцевою фірмою «INKA», що орендуємо у них мулів від початку шляху (2800 м.) до базового табору (4500 м.) В підсумку – економія 90 доларів. У компанії самі викликали таксі та поінформували водія, як добратися до автобусу, який везе до входу в парк (початкова точка, – Ред.)

Шлях хлопців. Джерело: Gorgany.PRO
Шлях хлопців. Джерело: Gorgany.PRO

Старт. Великі штрафи і безкоштовні рятувальники

Макс: ми обрали нетехнічний маршрут – там не потрібно спеціального спорядження. Грубо кажучи – це Говерла, але на п’ять кілометрів вища. Щоправда, тут більша ймовірність каменепаду, обвалів снігу тощо. Ми ще й пішли в так званий «низький сезон» – коли от-от і погода вже зіпсується. Словом – весело.

Приїхали в курортне містечко Пенітентес (2700 м.) – там переночували. Сам шлях розпочинається вже із входу в парк на висоті 2800 метрів. Сюди нас доставив представник «INKA», де ми оформили усі дозволи і рушили до наступної точки – Конфлуенція (3400 м.)

До речі, у кожному документі є свій номер, на який видають спеціальний сміттєвий пакет. Коли йдете назад – його повертаєте. Якщо загубите – штрафи завбільшки з вартість дозволу (580 доларів).

Василь: дізналися ще про дуже круту річ – за місцевими правилами, якщо ми переночуємо дві доби у Конфлуенції і за цей час сходимо до тупикової точки «Франція» (4200 м.) – нас додатково страхують: гарантують право на безкоштовні рятувальні роботи, гелікоптер та меддопомогу в разі потреби. Якщо ігноруємо – то в разі біди самі й платимо. Крім того, мали ще українську страховку.

Чому важливо сходити на «Францію»? Це – додаткова акліматизація та неймовірно красиві види, яких ніде не побачиш у цій місцевості.

 
<nbsp;>

Шорти в горах і загадковий японець

Макс: від Конфлуенції до базового табору (4400 м.) – 20 кілометрів. І знаєте, основна проблема в тому, що кілометр висоти набираєте лише в самому кінці.

Коли починали виходити, погода була просто шикарна – сонячно і жарко. Під кінець почалось щось страшне – дикий град, дощ, сніг. А вдягнуті ми були в шорти.

Як тільки прийшли – зразу склали намет, зготували їжу і пішли грітися.

Василь: ми мали два намети. Наступного дня вирішили сходити на вищу точку – «Канада» (5000 м.) Там залишили намет, попили чайку і зразу пішли вниз – попрацювали чисто для акліматизації.

Вже наступного ранку рушили знову до «Канади». В базовому таборі залишили перший намет, трохи провізії і речей. Як потім виявилось – навіть на п’яти тисячах в нас було забагато їжі. Тому відклали її в «Канаді» у гермомішку.

На новій точці нас вже чекали місцеві рейнджери і самотній японець. Довго ми там не були – і рушили до наступної точки – Нідо де Кондорес (5500 м.)

 
<nbsp;>

Перші холоди. Поганий сон. Голий Макс.

Макс: на висоті 5500 вже трохи починаєш відчувати втому. Під вечір починається сніг, сильний вітер і розслабитись нормально не вдається – перекусиш і спиш. На тому все.

На той час ми несли по 20 кілограмів – але самопочуття ще було нормальне. Жодної гірської хвороби не відчували – і в принципі досить добре допомагали вітаміни.

Василь: була одна мінімальна проблемка – наш намет взагалі не був розрахований на такі висоти. Не радимо так робити – але нам це вдалося.

Спав я вже повністю одягнутим – три пари штанів, куртка, «фліска». Але пуховки ще не використовував. Макс, цікаво, спав голий. Але спальник в нього був трохи теплішим.

Зі сном на такій висоті стає вже важче – не вдається повністю відновитися. Тому й своє тіло треба більше шанувати. Хоч ми й хотіли вставати десь о 6-ій, щоб вирушати. Але на практиці виходили о 10-ій.

 
<nbsp;>

Приходить втома. Задишка від всього

Макс: рухатись далі потрібно, тому вже наступного дня увечері ми дійшли до точки «Колєра» на висоті у 6 тисяч метрів. Це такий собі «п’ятачок» в діаметрі метрів 20, який страшно продуває. І ще, оскільки ми прийшли останніми, і всі місця вже виявилися зайнятими, спали на болоті поблизу обриву.

Було це вже 27 лютого. А наступного дня планувався фінальний штурм – знали, що це єдиний день, коли погода ще буде більш-менш нормальною. Далі точно зіпсується. Хоч вже тоді увечері там було -20 градусів. А за відчуттями – усі -40.

Василь: того ж вечора ми накрутили будильники на 3:30 ночі – знали, що в четвертій стартуватимуть інші групи. Тому всі дивилися за їхніми гідами.

Прокинулись ми пів на четверту, висунув я голову – погода прекрасна, легенький вітерець. Всі ще спали. Штурм ніби мав бути, та ніхто не йшов.

<nbsp;>

Близько п’ятої почався шум. І тут ми самі не зрозуміли, як все було тихо-тихо, а потім одразу усі пішли.

До речі, вже на такій висоті кожен рух дається зі значними зусиллями. Все робиться дуже повільно: черевики вдягаються за 15-30 хвилин. Навіть, якщо ти лежиш в спальнику і перевертаєшся на інший бік – треба секунд 15, щоб віддихатися.

28 лютого було останнім днем, коли ще була більш-менш хороша погода. Тому в нас був ва-банк: або сьогодні ж долаємо вершину, або спускаємося вниз. Усе почалося.

Штурм почався. Макс летить вниз. Макс засинає

Макс: наступною точкою стала Індепеденція (6400 м.) Ми дійшли досить швидко і вирішили ще випити чайку – за цей час всі інші групи рушили далі на хребет. І тут дивна ситуація: як тільки ми зібралися – люди почали спускатися вниз. Як виявилось – їхній гід сказав, що підніматися вже небезпечно.

Василь: чесно, я вже думав, що треба «звалювати». А Макс такий: «Нє, йдемо – поки йдеться». Ну, ми й пішли – круто було уявити, що будемо єдині в той день, хто підкорить вершину. Це справді додавало сил.

Вилізли ми на той хребет: а там просто ідеальна погода, хмари далеко, видно все десь на 100 км і горизонт такий красивий напівкруглий. Хвилин 30-40 ми стояли і просто балділи від цієї картинки. Ще й вітер, який дув під 60 км/год почав вщухати. Словом – все було просто прекрасно.

<nbsp;>

Макс: неприємності прийшли швиденько. Пішли ми з Васьою далі. Гіда вже нема, тому нормальних стежок не знайти. І GPS точно не показував. Все було на свій страх і ризик.

Йдемо по цьому хребту – бачу, що дорога повертає. А Вася мене так і не почув. І тут як бух – я лечу вниз. Тріснула снігова дошка.

Всі говорять – пролітає все життя над очима. Повірте – це фігня. Перше, що подумав, – мат. Я летів обличчям вниз – і реально розумів, що падати «дофіга». Другий мат. Потім якось крутанувся і відчув, що стою.

<nbsp;>

Василь: насправді – Макс пролетів, ну, метрів п’ять. Але настрашився я дуже. Йти далі вже не можна було. І в цей ж момент знову «бабах» – і нова тріщина.

Макс: але ми не здавалися. Вирішили йти просто вертикально по хребту, а не траверсом. Це було безпечно, але страшезно виснажливо. Лишалося тільки 300 метрів. От реально, здається, що там плюнути, і все. А насправді – десь на п’ять годин ходьби.

Кинув я тоді рюкзак і пішов без нього. Думав, що шурую як Шумахер. Та насправді ледь-ледь йшов – і почав засинати.

Зверху там присів, в мене вже закривалися очі. Пройшов кілька кроків – і я вже на морі. Хочу спати.

Василь: в той момент було найстрашніше. Бо стягнути Макса, якщо він буде не при свідомості – не вийде. А переночувати на 6667 метрів – не найкращий варіант. Треба рушати вниз.

<nbsp;>

Спускатися неможливо. Нас би ніхто не шукав.

Василь: спускатися було нереально важко. Я йшов позаду Макса – його хитало туди-сюди: впав, встав, впав, встав. Але, що нас реально тримало – бачив, що фізично Макс вже майже здався. Але морально він тримався. Було «капєц» як важко, але він йшов. Це давало сили.

В 17:00 ми почали спускатись – від старту до повернення у висотний табір (6000 м.) пройшло 15 годин.

Макс: якби сталася біда – нас так ніхто б і не шукав. Місцеві рейнджери ходили на нижніх таборах і продивлялися хребет, де ми були. Але так і нікого не побачили. Місцевий гід так їм і не сказав, що на вершині перебували ще два українці. Але ми вибралися звідти.

 
<nbsp;>

Що далі?

Василь: не сприймайте нашу історію як якусь пораду чи заклик до дій. Це чисто наше, чисто наші помилки. Висновки робіть самі. І головне – завжди думайте.

Макс: насправді, це була авантюра. Ми нікому не радимо так повторювати. Обов’язково обдумайте все, перед тим як кудись рушати.

<nbsp;>


Синєокий Петро,
ІА ZIK

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-11-25 04:01:46