субота, 11 листопада, 2017, 14:00 Людина
Завдяки маркетинговому ходу Івана Тиктора його «Народну справу» передплачували навіть селяни, – «Історична правда»

У 20-х роках ХХ століття, колишній військовий УСС та УГА Іван Тиктор наважується на справжню авантюру – незважаючи на колосальний фінансовий ризик, він вирішує вкласти усі заощадження у власну видавничу справу. Уже невдовзі така небезпечна ідея себе виправдала – Тиктор стає власником найбільшого видавничого концерну Галичини.

Як за польської влади вдалось творити український видавничий бізнес? Відповідь на це питання шукали журналісти проекту «Історичної правди з Вахтангом Кіпіані» (щосуботи о 22:00 на телеканалі ZIK).

Й хоча батьки майбутнього відомого українського видавця Івана Тиктора не шкодували жодних грошей для його освіти, закінчити Рогатинську приватну гімназію хлопцеві так і не вдалося. Із початком Першої світової війни 18-річний юнак іде добровольцем до легіону Січових стрільців.

«Він пройшов чотири роки війни у складі українського січового стрілецтва. Коли ж 1 листопада 1918 року почалася українсько-польська війна, Тиктор був старшиною в УГА», – розповідає краєзнавець Ярослав Стецишин.

Тож у квітні 1920-го Іван Тиктор потрапляє у польський концтабір Тухоль, поблизу Ґданська, який ще називали «конвеєром смерті». Здавалося б, хлопець приречений, та батькові вояка таки вдається визволити сина.

«Батько пішов до місцевого війта – польського шовініста Яна Андрушевського – і випросив у нього довідку лояльності, що син не має нічого проти польської влади. Добре, що він його витягнув, бо зими Тиктор би в Тухолі не пережив», – наголошує Стецишин.

Та тепер про закінчення гімназії вояку УСС та УГА залишається лише мріяти. Тож після війни Іван Тиктор вступає до Таємного українського університету та підпільної Української військової організації. Саме за дорученням УВО Тиктор працює над створенням видавництва, яке фінансує українська діаспора США та Канади – і вже 14 жовтня 1923 року виходить перший номер газети «Новий час».

«Планувалось, що це буде часопис, який проводитиме пропагандистську діяльність і підтримуватиме українську справу. Та, оскільки пожертви не були постійними, а видавництву треба було існувати і платити зарплату, очевидно, що виникла криза», – розповідає кандидатка історичних наук Уляна Уська.

Тож уже невдовзі часопис таки стає збитковим. Тоді Іван Тиктор наважується на справжню авантюру – колишній вояк вирішує викупити в УВО частку видавництва.

«Пайщик того акціонерного товариства мав заплатити 2,5 тисяч злотих. Тоді, як наприклад, ціла корова коштувала 180-200 злотих», – зауважує Ярослав Стецишин.

Не зважаючи на неабиякий ризик, величезну суму збирають усією родиною. Та й Іван розумів: небезпека зазнати збитків – чимала. Адже у 20-х роках у Львові виходять десятки польських, єврейських та вірменських газет. Завжди у продажу була ще й свіжа європейська преса. Жорстку конкуренцію новоспеченому видавцю створювали і українці – газета «Діло» уже мала репутацію серйозного аналітичного видання, а нішу дитячої літератури заповнював видавець Таранько.

Та побоювання Івана Тиктора – даремні. Під його керівництвом тижневик «Новий час» швидко набуває популярності. Невдовзі часопис виходить щодня і навіть наздоганяє за накладом «Діло». Щоб уникати вилучення матеріалів на гостру тематику, у редакції «Нового часу» деколи й вдаються до хитрощів. Так, журналіст Михайло Струтинський знаходить спільну мову із прискіпливим цензором. Пригощаючи його кавою, або й чимось міцнішим, чоловік просто випитував, як краще подати статтю.

«Польська цензура могла і ліквідовувати тираж. Навіть старожили згадують, що один із номерів Тикторівського видання вийшов із порожньою сторінкою, де був лише вірш про те, що все це наробила цензура», – розповідає Ярослав Стецишин.

Та як би там не було, видавнича справа дається Тикторові настільки добре, що невдовзі він купує найкраще поліграфічне обладнання та навіть авто для розвезення преси. Крім того, він забезпечує свою редакцію телефоном, яким у той час ще не користувалися у жодному видавництві Львова.

Тож не дивно, що вже через кілька років – у 1928-му амбітний Іван Тиктор вирішує видавати ще й часопис для сільської аудиторії. На перший погляд, ця справа приречена на невдачу, та, щоб селянин захотів віддати 1 злотий на місяць за газету, бізнесмен вигадує геніальний маркетинговий хід. 

«Кожен, хто передплатив газету, страхував свою худобу на 120 злотих. Це були гроші, тож деякі сім‘ї передплачували навіть по два примірники», – розповідає письменниця та перекладачка Оксана Думанська.

Тож усі насмішки львівської інтелігенції щодо «коров‘ячої газети» виявились даремними – вже невдовзі «Народна справа» сягає нечуваного накладу у 40 тисяч примірників.

«З одного боку це був потужний піар-хід, а з іншого – це розкривало наміри Тиктора фінансувати або підтримувати українське селянство», – зауважує Уляна Уська.

Про історію видавничої справи в Україні та те, яку страшну ціну довелось заплатити Тикторові за такий успіх, говоритимуть професор Микола Тимошик і доктор історичних наук Іван Монолатій у пост-шоу «Історичної правди з вахтангом Кіпіані».

Нагадаємо, тему українських видавців та, зокрема, Івана Тиктора автори проекту обрали не випадково. Її запропонувала преможниця конкурсу «Кава з улюбленим ведучим Вахтангом Кіпіані» Оксана Думанська.

«Ніяк до всієї України не проб'ється Іван Тиктор – найуспішніший видавець Галичини, що в умовах бездержавності створив цілий концерн «Українська преса», – зауважила пані Думанська. 

Читайте також: У 1914 році українцям вдалось зірвати військову операцію Росії, – історик

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-11-24 01:52:25