четвер, 9 листопада, 2017, 14:25 Людина
Марко Р. Стех: Дух творчості Куліша-Курбаса виявився могутнішим за сталінських убивць
Микола Куліш і Лесь курбас
Микола Куліш і Лесь курбас

У романі «Вершники» Юрія Яновського – одному з маленької горстки високоякісних літературних творів серед маси соцреалістичної макулатури, написаної під тиском цензорів у страшних 30-х роках, – автор виснував чимало епізодів на основі спогадів свого друга, найвидатнішого українського драматурга того часу Миколи Куліша.

У поетичному «Дитинстві» Яновський мережить картину важких, але поетизованих через дитяче світосприйняття у казково-міфічну реальність, дитячих літ Куліша, прожитих у сільській родині на причорноморських степах Херсонщини. В інших частинах виринають сцени боротьби Куліша у загонах місцевих селян проти Денікінської армії, і в цій боротьбі майбутній драматург вирізнився особливим героїзмом.

У реальному житті період після встановлення радянської влади був для Куліша часом сумнівів і розчарувань. Мандруючи Одещиною у ролі інспектора шкіл, він був свідком голоду 21-22 рр., що був особливо жорстоким на півдні України. Працюючи в комісаріаті освіти в Одесі, він розчарувався бюрократизмом і некомпетентністю нової влади. Йому незабаром судилося сублімувати ці думки і враження у матерії драматичних творів.

<nbsp;>

Поява Куліша на кону української культури була раптовою і блискучою. У 1924 році першу його п’єсу «97», яку він писав, думаючи про вистави у самодіяльних сільських театрах, запримітили столичні літератори. її поставили у Харкові, а після гучного успіху, вона пішла по сценах театрів усієї підрадянської України. І її автор моментально перетворився зі скромного провінційного чиновника на першу зірку українського театру.

Цей метеоритний злет Куліша-драматурга не був випадковістю, а закономірним успіхом непересічного творчого таланту. Після переїзду з Одеси до Харкова, Куліш одна за однією пише драматичні твори щораз вищого мистецького калібру і витонченішої складності. А на його розвиток як творця могутньо впливає дружба з двома визначними особистостями: Миколою Хвильовим, а ще важливіше, Лесем Курбасом.

Феноменально творча і плідна співпраця Курбаса та його театру «Березіль» із Миколою Кулішем була найзнаменитішим і найбільш конструктивним зразком симбіозу режисера і драматурга в історії українського театру. Витончений інтелектуал, ерудит і людина світу, Курбас був уже в той час одним з найреволюційніших театральних режисерів Європи. Під впливом теорій Курбаса про ритм та музичну цілісність вистави, неймовірно талановитий Куліш природно перейшов від конвенціонального реалізму ранніх п’єс до витончених форм експресіоністичного театру, зробивши основним принципом композиції своїх творів музику. Приміром, драма «Патетична соната», навіяна сонатою Бетховена, побудована за логікою музичного твору. А новаторський, унікальний за формою «Вічний бунт» ішов попереду авангардистських течій Західної Європи.

<nbsp;>

Куліш приніс в уже стилістично сформований, високомайстерний, але вельми залежний від репертуару чужоземних драматургів, театр Леся Курбаса український дух і зміст, звук, мелодію і душу живої української мови. Черпаючи з джерел рідної традиції українського барокового театру, ці два конгеніальні творці поєднали зусилля для створення епохальних вистав. Першою була вистава віртуозної трагікомедії Куліша «Народний Малахій»: про ідеалістичного, а водночас демонічного доморобного пророка, який вважає передумовою для втілення у життя комунізму «реформу людини», бо без неї комунізм неможливий. Малахій уважає себе покликаним для здійснення такої «реформи людини» в Україні, але в бюрократизованому і цинічному світі, який він знаходить у своїй прощі-мандрівці, єдиних прихильників своїх ідей він знаходить у божевільні. Урешті-решт його утопічна ідея фікс і фанатично вперта місія втілити її в життя приносить нещастя усім, чиїх життів він торкається.

Така метафора нездійсненності у житті утопічних суспільних проектів і пересторога про трагічні наслідки насильства ідеології над життям – універсальні і актуальні сьогодні не менше ніж у 20-х роках, при чому аж ніяк не тільки в Україні. У 20-х партійна критика небезпідставно розцінила «Народного Малахія» як п’єсу, що ставить під сумнів основи комуністичної ідеології, і цензори заборонили її дальші вистави.

<nbsp;>

Іншу драму Куліша, шедевр «Патетична соната» про події української революції цензура зовсім не допустила на сцени в Україні. Але п’єса з’явилася у Москві на кону Камерного театру Олександра Таїрова, завдяки його особистим старанням. Адже Таїров був родом з України, – він Олександр Корнбліт, єврей із Сумщини, який 1905 року, будучи студентом Київського університету брав участь у демонстраціях проти заборони української мови та цензури театрів. Спектакль Таїрова став сенсацією у культурному житті усього СССР, а захоплений німецький режисер Фрідріх Вульф замовив німецький переклад драми і у передмові написав, що у світовій культурі «Патетичну сонату» Куліша він може порівняти хіба лише до таких шедеврів, як «Фауст» Гете або «Пер Гюнт» Ібсена.

Однак реакція партійних босів не забарилася. Після розгромної статті Лазаря Кагановіча «Патетичну сонату» назвали націоналістичною і заборонили. Як і заборонили новаторську полемічну п’єсу Куліша «Вічний бунт». І лише вистава «Маклена Ґраса» у Березолі стала останнім акордом творчої співпраці Куліша і Курбаса. Ця філософська драма вражає своїм глибинним песимізмом, по суті, бунтарським у контрасті з фальшивим обов’язковим оптимізмом соцреалістичних пеанів совєтській владі. Юрій Шерех порівняв її з романом Луї-Фердінана Селіна «Подорож на край ночі». Писав: «Перед Селіном з його подорожжю в нікуди, у країну заперечення всього в ім’я нічого, українська література вирушила тим же маршрутом у виставі «Маклена Ґраса».

<nbsp;>

Песимізм останньої вистави Курбаса-Куліша був оправданим у світлі долі цих творців. Незабаром їх арештували, і вони загинули в урочищі Сандармох у Росії. Та нескорений дух їхньої творчості виявився могутнішим від брутальної сили сталінських убивць. Через десятиліття їхня спадщина була основою відродження українського театру та й сьогодні залишаються ключовим елементом нашого культурного багатства. Якщо почуєте, що у Вашому місті добрий театр ставить п’єсу Миколи Куліша, то обов’язково підіть на виставу і вдивляйтеся, вслухайтесь.

Марко Роберт Стех,
для IA ZIK

 

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-11-17 21:31:47