понеділок, 23 жовтня, 2017, 11:59 Людина
Реальна історія. Сповідь дитини борців за Україну
Галина Пагутяк
українська письменниця, лауреат Шевченківської премії з літератури

Я – дочка Шума і Бджілки і з’явилась на світ посеред літа 1948 року. Мій тато був повстанець, а мама-медсестра. Я народилась серед гір, у криївці, в час пекельних передостанніх боїв, дуже невчасно. Боюсь, я завдала клопоту лісовим хлопцям. Мій плач міг їх видати. Тато і мама хотіли мене врятувати, уявляю, як це було складно. Бо якби я залишилась з ними, то загинула б.

Ніхто з повстанців не вижив. Отже, треба було мене віддати родині в село, що було дуже небезпечно. Ціла родина пішла б у кращому випадку до Сибіру, а вона була величенька. Мої дідо й баба, малі діти. Ні, до діда й баби мене не забрали, бо мама не наважилася навіть народити під рідним дахом. За хатою пильнували як енкаведисти, так і місцеві зрадники. Але, видно, про все було домовлено. Мамина двоюрідна сестра саме народила дитинку і взяла мене, буцімто я близнючка. Мене приніс хтось із повстанців. Ніс лісом, горами, потайними стежками. Ми могли б обоє загинути.

Ви, мабуть,спитаєте, чому мама не пішла зі мною, не стала мене плекати в рідному селі? Але то було неможливо – маму б відразу арештували, а мене забрали в дитячий будинок.

Мені було три тижні. Мама вирішила мене провідати і пустилася в дорогу. Там її підстрелили енкаведисти. Вона заповзла, як поранений звір, у хащі і там стекла кров’ю. Їй було 27 років. Лише у 1990 році я знайшла її могилу. Добрі люди поховали її коло церкви в маленькому гірському селі. Я росла, не знаючи, хто мої справжні мама й тато. Мене любили більше, ніж інших дітей, я навіть не здогадувалася, що переживала мамина родина. Дідо і баба не сміли признатися, що я їх онука, але дуже мене любили. Одного разу, коли ми їли з дітьми, приїхав якийсь чоловік і довго дивився на мене. То був татів побратим, він хотів побачити дитя, яке залишили по собі його загиблі друзі. Тато мій героїчно загинув за Україну. Потім той чоловік пішов і більше я його не бачила.

Минали роки. Всі хотіли, щоб я швидше виросла, щоб комуністи не забрали мене від родини і не знищили моє юне життя в дитячому будинку. Однак ніхто нас не видав у селі. Коли мій стрийко повернувся з Сибіру, то забрав мене в Дрогобич, до своєї родини, де вже було двоє дітей. І тоді я вже дізналася, хто я. Правда, мусила мовчати, бо лихі часи тривали. Я виросла при них і встигла постаріти. У мене є діти й онуки. І я можу їм нарешті розповісти про те, що я народилась в криївці, під землею, від мами, яка кусала губи до крові, щоб не кричати, і мені вночі часом стає дуже страшно, коли подумаю, що я стала причиною її смерті від ворожої кулі, і що ніхто крім мене не може оцінити її велику материнську любов.

(Це реальна історія. Я свідомо не називаю імен і місцевості. Та жінка зараз живе і навіть написала короткі спогади.)

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-11-23 09:30:09