субота, 21 жовтня, 2017, 9:38 Людина
Марко Р.Стех: Валентин Сильвестров і його творчий принцип «дочекатися музики»
Валентин Сильвестров
Валентин Сильвестров

Один з найвідоміших сучасних композиторів, класик світової музики ХХ ст., естонець за походженням Арво Пярт, сказав колись такі слова про українця Валентина Сильвестрова: «Якби мене попросили назвати ім’я сучасного композитора, то першим я вимовив би ім’я Сильвестрова. Валентин, безумовно, найцікавіший композитор сучасності, навіть якщо більшість буде здатна збагнути це набагато пізніше...».

Коментарі тут зайві. Один з провідних авторитетів у сучасній музиці, сам, безперечно, один з найцікавіших композиторів сучасності, Пярт ставить на першому місці творчість українського композитора Сильвестрова. По суті, для людей добре знайомих зі світовою музичною культурою такий вислів Пярта не був великою несподіванкою. Сильвестров без сумніву, – одна із перших зірок сучасної академічної музики у світі. Драма, що більшість його земляків цього не усвідомлюють і навряд чи слухають його композицій.

Валентин Сильвестров
Валентин Сильвестров

Дарма, зрештою, що сам композитор дуже недолюблює термін «академічна музика», а то і заперечує його, вважаючи академізм «зневіреною класикою», стерильним і доґматичним мистецтвом. На противагу тому він прагне творити музику, яка була б, за його висловом, неспростовною, піднявшись понад будь-які раціоналістичні програми та навіть формальну майстерність – до органічної єдності форми і змісту.

Вважаючи себе творцем ліричного складу душі, Сильвестров принципово сприймає себе не як господаря музики, який свідомо формує і творить задуману композицію, а навпаки вважає музику панівною силою, для якої він виступає тільки посередником, чиє завдання допомогти музиці оформитися у по-можливості найадекватнішій, органічно неспростовній іпостасі. Тому, в його розумінні, основне завдання і талант композитора не у вольовому і самовпевненому формуванні, а в тому, щоб належно відчути і «дочекатися музики».

<nbsp;>

«Дочекатися музики»: такий заголовок має нешодавно видана київським видавництвом «Дух і літера» надзвичайно змістовна для кожного, хто цікавиться модерною культурою, книжка Сильвестрова. Ця книжка – увічнене на папері і компакт-диску свідчення про унікальну серію культурних подій. Це запис циклу зустрічей Сильвестрова з любителями музики, які відбулися у Києві у 2007 році за ініціативою його колеги Сергія Пілютикова.

На останній із дванадцяти лекцій Сильвестров назвав цей цикл «месою на честь музики і трохи – поезії». І справді, навіть у документальному записі відчувається святковий, мало не ритуальний дух цих зустрічей: як у заувагах композитора, що інколи переходять у довгі задумливі мнологи, так і в його динамічних обмінах думками з ведучими або в коментарях слухачів, які виявляють добре знання музики та автентичну любов до культури.

<nbsp;>

Зафіксовані у книжці бесіди побудовані навколо ретроспективного погляду на музичну спадщину Сильвестрова: від ранніх 60-х, коли він був студентом Київської консерваторії, крізь бурхливі роки відлиги і участь у феномені Київського аванґарду, крізь важкий період політичного застою 70-х і 80-х рр., який однак був часом невпинного творчого росту, до світового визнання і до нового нонконформізму, коли-то Сильвестров, на жах пуристам аванґарду, почав компонувати мелодійні, майже класичні за звучанням твори.

Усі етапи ілюстровані композиціями Сильвестрова, навколо слухання яких розвивалися його розмови зі слухачами. І всі ці твори, – а це велика частина його спадщини, –додані до книжки на компакт-диску, отож читач має можливість слухати їх і стежити за творчою еволюцією композитора, за поступовим розгортанням виплеканої Сильвестровим музики.

У 60-х рр. визнання і слава прийшли до Сильвестрова усупереч обмеженням державної політики і попри різку критику його творів в СССР. У 67 році він став третім після Сергія Прокоф’єва і Димитрія Шостаковича композитором із СССР, нагородженим престижною американською нагородою Кусевицького, а 1970 року він здобув головну премію конкурсу композиторів Gaudeamus. Проте, оскільки він подав свої твори на ці конкурси самостійно, поза наглядом радянських установ, то в СССР «нагородою» для нього було виключення зі Спілки композиторів і відмова виконувати його твори. Сильвестров роками був штучно позбавлений контактів із закордоном, та і на батьківщині жив ніби у внутрішній еміграції.

<nbsp;>

А втім, парадоксально, з переспективи часу він радий, що ці обставини дозволили йому уникнути спокуси пристосовуватися до кон’юнктур музичного ринку, знайти незалежний шлях розвитку – дочекатися своєї власної неповторної музики. Адже вже в половині 70-х він компонує, на перший погляд всупереч естетиці аванґарду, цикл медитативних «Тихих пісень», випрацьовує стиль «метамузики», «метафоричної музики», дещо споріднений із постмодернізмом, а з 2000 р. шокує догматиків аванґарду, радує слухачів мелодійними баґателями та серенадами, навіть і новою українською літургійною музикою.

Окрім його принципово ліричного ставлення до музики, в основі цього нонконформізму лежить, напевне, й те, що в музику Сильвестров прийшов досить пізно й спершу був у ній дилетантом, і в критичному періоді формування творчої особистості він не потрапив під вплив якоїсь надто догматичної школи. Навпаки, він сформувався під впливом чутливого і гнучкого вчителя: Бориса Лятошинського, одного з яскравих композиторів ХХ століття і першого великого класика української музики. І розвивався у невеликій групі однодумців-шукачів, які створили непересічний феномен «Київського аванґарду».

Леонід Грабовський, Віталій Годзяцький, Володимир Губа та дириґент Ігор Блажков, а згодом інші– Святослав Крутиков, Володимир Загорцев, Юрій Іщенко. Звідки у Києві, що його радянський естаблішмент силкувався зробити підрядною Москві провінцією, раптом на початку 60-х виринула така яскрава група новаторів, яка не лише конкурувала, але і в багато чому перевищила московські та ленінградські музичні середовища?

Звісно, кожна з цих творчих особистостей мала свої власні історію і таїну виникнення та розвитку. Таланти масштабу Сильвестрова і Грабовського не підкоряються аритметичним законам статистики. Але одно таки було спільним для цих молодих композиторів: особа професора композиції Бориса Лятошинського, який не лише зумів підтримати у кожного своєрідні здібності, а й був живою ланкою до надзвичайно важливого виміру української культурної традиції– відродження 20-х рр. Був одним з нечисленних, які вижили в страшні 30-ті рр., коли сталінський терор знищив більшість провідних літераторів, композиторів, митців, а решту змусив співати оди злочинній системі. Попри цькування і репресії Борис Лятошинський не піддався системі, не знизив творчих стандартів і згодом зміг донести до нового покоління сміливий творчий дух українського відродження. Музика Сильвестрова також, у багато чому, має свої глибокі джерела у дусі тієї традиції.

Марко Роберт Стех,
для IA ZIK

 

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-11-23 09:21:53