вівторок, 10 жовтня, 2017, 11:49 Людина
Американський солдат Шайло Гарріс: Найгіршим опіком є те, що я втратив трьох друзів
Американський солдат Шайло Гарріс. Фото Даниїла Тюріна та Вікторії Матевощук
Американський солдат Шайло Гарріс. Фото Даниїла Тюріна та Вікторії Матевощук

Американський солдат Шайло Гарріс, який переміг смерть і пережив десятки операцій, розповів у Львові, що дало йому сили рухатись далі.

«Сталева воля» – так називається автобіографічна книжка американця Шайло Гарріса, яка днями вийде українською. У двадцять сім років він пішов до війська, а у тридцять два його серце зупинилося від травм, несумісних із життям. Проте Шайло запустив своє серце й почав своє життя знову, а тепер виступає перед людьми й розповідає, як вижити й рухатись далі, попри найскладніші випробування. Днями Шайло виступив у Центрі Андрея Шептицького у Львові.

Коли я повернувся з Іраку до штату Техас, зайшов до крамниці купити собі капелюха. Вже тоді я переніс півсотні операцій, і мої вуха тримались на магнітах. Коли я вдягнув капелюха, який був завузьким, мої вуха відпали, і продавчиня нервово шукала їх по всій крамниці. Коли я розповів цю історію своєму бойовому товаришу в госпіталі Сан-Антоніо, де я проходив терапію, він відповів, що я міг би взяти капелюха задарма – як моральне відшкодування. Якщо ви смієтесь – це нормально, у вас є почуття гумору.

Американський солдат Шайло Гарріс. Фото Даниїла Тюріна та Вікторії Матевощук
Американський солдат Шайло Гарріс. Фото Даниїла Тюріна та Вікторії Матевощук

Я пішов на службу після трагедії 11 вересня 2001 року. Мені було просто прийняти це рішення: я з родини військових. Батько – ветеран В’єтнамської війни, дід – Другої світової. Перше, що я зробив, довідавшись про трагедію – зателефонував батькові й запитав, як мені бути. Тато сказав: єдине, що може мені порадити – це йти в авіацію. Та коли я прийшов записуватись до військово-повітряних сил, там сказали, що я застарий: мені було 27. Так я потрапив до піхоти.

В Іраку ми займались тим, що стукали в кожні двері й шукали приховану зброю. Крім того, доставляли гуманітарну допомогу, медичне обладнання, облаштовували медпункти. Люди, які до нас лікували поранених, могли хіба що аспірин дати від кровотечі. Також ми тренували місцеву поліцію й патрулювали місцевість.

На одне з таких патрулювань ми їхали цілою колоною. Наш хамер був третім, і саме під ним здетонувала бомба. Нашій машині відірвало двері, вона перевернулася. Після цього по нас вистрелили з гранатомета.

Коли я прийшов до тями і спробував вибратись із-під авто, відчув, що щось не так із моєю рукою. Моя форма розплавилася і в’їлася у плоть. Я бачив, що мій друг із іншого автомобіля промовляє до мене, але не чув ні слова. Інстинктивно я опустив очі донизу й побачив, що мої ноги горять. На штанах у кожного з нас було дві сотні набоїв. Мені допомогли їх стягнути, і я почув, як детонували заряди від жару.

Попри все, я думав, що за день-два повернуся у стрій. Думав про те, що через те, що втратив два пальці на руці, отримаю пару вихідних. Вперше після вибуху я побачив себе у віддзеркаленні окулярів свого товариша, коли мене переносили у вертоліт для евакуації. Тоді я не повірив своїм очам: на мене дивилося чорне, обпалене обличчя без носа і вух.

Мені допомогла моя зрілість. Я зумів узяти під контроль свої емоції. Коли потрапив до лікарні, я постійно запитував, де мої друзі. Лікарі відповідали, що я дізнаюся про це за два місяці. Пізніше я зрозумів, що вони хотіли сказати, що ніхто, крім мене, не вижив. Я майже одразу впав у кому, й ніхто не сподівався, що я виживу. Крім опіків шкіри я підхопив багато інших хвороб – двостороння пневмонія, зараження крові. Лікарі мали намір ампутувати мені кінцівки.

З Іраку мене перевезли до Німеччини. Туди спеціально приїхала з США група медиків, що займалась опіками. Їм треба було вісім годин, щоб стабілізувати мій стані зробити можливим транспортування до Америки. Але, коли ми приземлились у Техасі, моє серце зупинилося.

Одного дня, коли мій стан покращився, лікарі прийшли до мене й попросили зробити десять кроків. Я намагався зі всіх сил, але зробив тільки три. Тоді я зрозумів: якщо хочу кудись дійти, маю зробити це сам. Ніхто не зробить за мене десять кроків.

Щоб стати на ноги, я щодня робив фантастичну внутрішню роботу. Коли мені стало трошки краще, я втік до їдальні, де замовив чізбурґер, якого мені нестерпно хотілося весь цей час. Але продавець запитав, як я збираюся його їсти. Я скам’янів від цього питання, й тоді мене знайшли лікарі.

Я твердо вирішив повернутись до життя і зміг це зробити. По трьох роках реабілітації одного сонячного дня лікарі вирішили, що я здоровий, і виписали мене з лікарні. Але я недовго насолоджувався волею. Невдовзі мене збила вантажівка, і я знов повернувся на лікарняне ліжко.

Мене здолала депресія: я не бачив сенсу жити далі. В найскладніші моменти, коли я був ладний розпрощатись із життям, я згадував свою сім’ю і дітей. Вступив до клубу ветеранів. Ми багато часу проводили разом – стрибали з парашутом, займались дайвінгом. Зрештою, це допомогло мені перегорнути сторінку.

Американський солдат Шайло Гарріс. Фото Даниїла Тюріна та Вікторії Матевощук
Американський солдат Шайло Гарріс. Фото Даниїла Тюріна та Вікторії Матевощук

Два-три роки після травми, засинаючи, я наче впадав у кому, де було темно і страшно; не хотів лягати спати, бо не був певен, що прокинусь. Багато моїх товаришів досі мають страшні спогади про минуле. Я навіть зараз часом переживаю страх натовпу, хоч і отримав психологічну підтримку.

Психічне зцілення є не менш важливим за фізичне. Перші три роки, коли я жив у лікарні, зі мною працював психолог. Але його послуги не передбачали допомогу для моєї родини – я був змушений платити за неї з власної кишені. Це доволі дивно, зважаючи на багаторічний досвід воєн у В’єтнамі та Афганістані. У нас багато громадських організацій, які допомагають ветеранам – вони діють іще з Другої світової. Є окремий журнал, присвячений ветеранам війни в Іраку, що мають протези. Серед них періодично проводять спортивні змагання, зокрема й багатоборства для безногих.

У якийсь момент я зрозумів, що маю зустрітись із сім’ями моїх загиблих товаришів. Спершу я думав, що вони будуть звинувачувати їх у загибелі, адже я командував групою. Та, коли я зустрівся з ними, вони всі називали мене «синку». Найгіршим опіком для мене є втрата трьох друзів.

Я, до речі, не завжди ношу свої вуха – вони натирають. Раз ми пішли вечеряти в ресторан із дочкою, і я не вдягнув вуха. Навколишні люди не могли їсти, бо вирячились на мене. В деяких їжа падала просто з виделок. Дочка засмутилась, і я придумав, як її підбадьорити – зробив комплімент: «Доню, звикай до такої уваги, бо ти надзвичайно приваблива».

Я довго вагався, перш ніж написати книжку. Одне – коли ти розмовляєш про певну проблему з друзями, інше – коли глибоко аналізуєш її у книжці. Потрібно пам’ятати, хто ти і куди йдеш. Зазвичай відповідь на це питання формується в дітей із семи до дванадцяти років. Мені потрібно було вісім років, аби зрозуміти це знову.

Роман Тищенко,
для IA ZIK

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-10-18 23:07:06