понеділок, 9 жовтня, 2017, 11:45 Людина
Бабусі – найбільші «подякувальниці» в поліклініках?
Юлія Толстих
середньостатистична львів'янка

Багатьох водіїв маршрутних транспортних засобів завжди цікавило, як вдається стареньким немічним бабусям, які заледве пересуваються (часом з допомогою палиць, руки й ноги яких за роки життя стали хиткими, болючими), БІГТИ за маршруткою. Водії часом питають їх про це зі злістю (це за умови, що пенсіонерці все-таки вдалось наздогнати автобус).

Чому пенсіонери це роблять – зрозуміло (це просто жах): водій, побачивши людину похилого віку, прагне якомога швидше чкурнути геть, втекти, щоб не перевозити «безплатний вантаж» у без того переповненому транспорті. Чому вони це роблять – зрозуміло, але як їм це вдається – загадка. Втім таку поведінку водіїв громадського транспорту неможливо виправдати ані з точки зору людяності, ані моральності. У ній – суцільна неповага до людей поважного віку. Як то кажуть, ми всі будемо старими (звісно, якщо доживемо), і хтось колись з неповагою може поставитися до нас… Це окрема тема для розмови, на цьому більше не зупинятимемось.

Це був такий собі ліричний (чи не зовсім) вступ, бо далі мова піде про те, що може відбутися внаслідок такої гонитви за маршруткою. На прикладі бабусі мого чоловіка. Так от, бабуся поважного віку, намагаючись наздогнати маршрутку, бігла, впала на щебінь і зламала плечову кістку правої руки (на щастя, без зміщення). Подія не з приємних, погодьтеся. Дуже сподіваюсь, що надалі бабуся за маршрутками не бігатиме.

Оскільки я була безпосереднім помічником після цієї травми, то дізналась дещо незнане досі. Зокрема те, що до людей поважного віку зневажливо ставляться не лише водії маршруток. А також і деякі лікарі. Одразу попереджу, що це стосується не всіх медпрацівників Львова (хочу вірити, що це поодинокі випадки)! Після падіння бабуся повинна була зробити рентген і накласти гіпс у травматолога.

Очікуючи в черзі, ми стали свідками неоднакового ставлення до пацієнтів. Одного травмованого підлітка, мама якого була вишукано вбрана і мало не вимахувала купюрами перед очима травматолога, ледь не носили на руках – так прагнули догодити. Їх прийняли позачергово, хоч нічого критичного в його стані не було. Інша жінка, син якої декілька днів назад зламав передпліччя, але тепер щось трапилось із гіпсом і потрібно було накласти його заново, була дуже скромно вбрана, і з сумом чекала, коли вже їм допоможуть. Побачивши її з сином і вислухавши причину приходу, лікар просто у коридорі розкричався, що «хтось повинен мати розум: або мати, або дитина»...

Тим часом, чоловікова бабуся просить мене дістати з її сумочки гроші, щоб після прийому «подякувати лікарю». Здивовано округлюю очі й кажу, що у неї мізерна пенсія, третина якої витрачається на ліки (в неї цукровий діабет, інвалідність після операції по-жіночому, перенесений інсульт і ще низка інших проблем зі здоров’ям), ще частина грошей йде на комунальні послуги, а того, що залишається не вистачає на повноцінне життя, а лиш на виживання.

А лікувати пацієнтів, які звернулись по допомогу, – це робота лікаря, який за неї отримує заробітну плату від держави. Усі потрібні матеріали ми купуємо за власний кошт. Є люди, які заробляють непогані гроші і мають можливість і бажання віддячити лікарю, то це їхня справа. Але ж від вас не повинні вимагати.

Бабуся намагається дискутувати. Мовляв, коли наступного разу прийде до лікаря без мене, він на неї й не гляне. Тоді я й наступного разу піду разом з вами, кажу їй, і входимо до кабінету, бо саме надійшла черга. Лікар спершу й справді оглядає мене (я роблю максимально зосереджений і серйозний вираз обличчя). І про травму розмовляє також зі мною. Медсестра накладає гіпс; лікар, подумавши і знову глянувши на мене, дає вказівку медсестрі ще обробити рани. Питаю лікаря, чи ми йому щось винні, і отримую негативну відповідь. Підморгую бабусі.

Розмірковуючи над тим, що ця звичка подяки в чоловікової бабусі може бути родом з молодих літ і що вона просто не вірить, що зараз щось таки змінюється, тому вирішую розпитати ще у своєї бабусі. Вона живе у сільській місцевості. У телефонну слухавку чую аналогічні слова – на моє здивування моя баба підтверджує слова чоловікової. Та кому я, стара жінка, потрібна, каже вона, без «подяки» мене ніхто не оглядатиме…

Маємо пильнувати своїх дітей, але також не забувати про своїх бабусь і дідусів. Без нас їм так важко впоратись. Про них ніхто не подбає, вони не завжди можуть отримати належні їм послуги, бо не вміють відстояти власні потреби. Варто доводити до відома навколишніх (водіїв, лікарів і т. д.), що ігноруючи потреби літніх осіб, вони й самі ризикують залишитися самотніми-нікому-не-потрібними через надцять років. Тож краще почати з повагою ставитися до осіб поважного віку.

А з іншого боку, попросити своїх бабусь не бігати за маршрутками.

Як ви розумієте, будь-який збіг з реальними особами вважати випадковим.

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-12-12 16:05:16