п'ятниця, 29 вересня, 2017, 17:11 Людина
Галина Бабій: Я – впертий прихильник еволюційного шляху розвитку
Галина Бабій
Галина Бабій

Радіоведуча із багаторічним досвідом, заступник директора радіо «Промінь», продюсер спеціальних теле- та радіопроектів Українського радіо, Галина Бабій «бере» свого слухача непідкупною зацікавленістю у саме його повсякденні турботи та смаком до реального життя, який б’є джерелом в кожному ефірі.

А ще її «Мистецькі історії» – це той аристократизм в медіапросторі, який є константою, незважаючи на навколишні катаклізми. Як це – залишитися у всі часи зі своєю аудиторією і лікувати себе і тих, хто поруч, культурними ін’єкціями – в нашій розмові.

Всі зараз говорять про так звану еволюцію Суспільного мовлення, в тому числі й Українського радіо. Мені здається, що Українському радіо це було вже в принципі властиво. От скільки ти років вже працюєш на Українському радіо?

– От я з цього і почну. Ви не повірите, 18 вересня 1987 року я зробила вибір. У мене було не так багато пропозицій, оскільки я мала вільний диплом, приїхала до Києва зі Львова, де була своя консерваторія. Із пропозицій у мене було чверть ставки сольфеджіо у Вишгороді, не дуже була приємна перспектива. Друга пропозиція – меморіальний музей Миколи Віталійовича Лисенка. Мене туди брали, як я туди прийшла, тому що, по-перше, заговорила українською мовою, а потім щось написала, і мені сказали, що у мене гарний почерк. Мене навіть брали молодшим науковим співробітником. А потім мені чоловік сказав, що в мої 24 роки якось не дуже працювати в архіві, може, я ще щось пошукаю. Тоді я пішла в міський відділ культури на бульварі Шевченка, сказала, що шукаю роботу. Як почули, що говорю українською мовою, запропонували спробувати на радіо. Я ж виросла на польському радіо, слухала їхні програма, пісні, українське слухала мало, воно якось там жебоніло на кухні. А потім подумала, що можна робити цікаві передачі, музику слухати, це ж так класно. Пішла на співбесіду, там втретє відзначили, що я говорю українською мовою і запропонували спробувати. Ось так я і спробувала, на випробувальний термін спочатку, а десь вже за пару місяців я не те що монтовану передачу робити вміла, я вже десь через півроку була в прямому ефірі. Невеличкі фрагменти, але вже пробувала. І все – я лишилася. Те, що найбільше не знала, те й вибрала. І досі не шкодую, тому що це дуже класна штука. Радіо – це вічна загадка. Людина, якщо слухає, то тільки через те, що чує лише голос, уява сама домальовує людину, як вона виглядає, що вона говорить. Це щось таке дуже інтимне. Щоправда, останні два роки трошки спробувала схибити в бік телебачення, але це теж прекрасний досвід. Лише один чи два рази спробувала написати статті і зрозуміла, що писані друковані тексти – це не моє. У мене думка випереджує руку і рука не встигає писати. Я швидше говорю, ніж пишу те, що я думаю. Радіо – моє.

– Як радіо змінювалось за часів незалежності?

– Я застала ще ті часи, коли передачі нещадно вичитувались, виписувалися, вирізались, клеїлися. Там було підписів зо 5, напевно, кожен читав і щось викидав, вирізав, правив. Але були й літературні редактори, які вчили тебе грамотно говорити, бо якщо ти навіть розмовляєш українською, все одно вживаєш певні побутовізми, русизми, діалектичні речі, неправильні наголоси. Літературні редактори це все ретельно вичитували, іноді до неможливої вихолощеності, але здебільшого це було прищеплення високої грамотності. І на початку 90-х все різко змінилося. Радіо тоді пішло вперед, ми дозволили собі говорити все, ми першими висвітлювали «Червону руту», пам’ятаю, як люди по Хрещатику ходили і слухали перші засідання Народної Верховної Ради. Значною мірою ми тоді були монополістами, але були дуже оперативними. Ми тоді були в авангарді, свіжу думку пустили одразу на початку 90-х. Потім почалися трохи важкі часи, коли нам перестали платити зарплатню, яка стала, фактично, соціальною допомогою. Я не пішла з радіо, тому що завжди мала кілька робіт паралельно. Дехто зараз каже, що лишилися тільки ті, хто не зміг себе більше ніде реалізувати. Неправда. Лишилися ті люди, які знали, як би це пафосно не звучало, що є наша аудиторія, якій теж треба щось давати. Може, якби ми не лишилися, то люди з гімном на вустах в 2013-му не вийшли б на Майдан. Бо радіо завжди розпочинало вранці і закінчувало свої програми опівночі з «Ще не вмерла!..». Зараз радіо перетворюється у Суспільне, намагаємося бути якомога більше всебічними, об’єктивними, збалансованими, незалежними від влади. Велике питання – позбутися трансляції з Верховної Ради, пленарних засідань. Не дозволяють певні правові колізії.

– До 2013 року український інформаційний простір був чужорідним, оскільки був переважно російськомовним... Як тепер – ти бачиш – треба подавати інформацію українцям про них самих та їхнє життя?

– Зараз я повернулась в денні ефірі Українського радіо. Це двогодинні розмовні програми, які ми почергово ведемо з Романом Колядою. До прикладу, мій сьогоднішній ефір. Ми говорили про масове отруєння людей у Львові рибою. Це подія? Подія. Люди купують що попало й де попало, їдять як попало. В результаті 50 осіб госпіталізовано, бо продавчиня (!) собі дозволила закоптити рибу (!) і продавати в кіоску, де завжди продавала спеції! Ну просто якийсь безлад, абсолютний броунівський рух, поза законом все. Треба про це говорити? Треба. Людей цецікавить? Мусимо застерігати? Не дай Боже, ще трагедії будуть! Або ж: більшість житлового фонду у столиці застаріла і треба це виправляти. Виявляється, можна робити це у правовому полі. Цікаво це людям? Звичайно. Німці захотіли провести в Києві разом з українськими митцями бієнале сучасного мистецтва.Євроінтегруємося. Треба говорити про це? Треба!

– Постгеноцидному суспільству, яке до того ж живе в країні, де йде війна, треба робити баланс між поганими та добрими новинами, розповідати про історії успіху – великі, малі, – тоді воно буде еволюціонувати, робити поступ вперед. Мені здається, ти взяла це на озброєння?

– Я пережила на Хрещатику, 26 усі революції... От сьогодні один слухач сказав: «Що ви панькається з цією владою. Підіть і підпалить їм пару шин під порогом». Це вже було. Я – впертий прихильник еволюційного шляху розвитку. Так, це довго, це системно, це нудно, бо треба кожен день ходити на роботу, як той дятел довбати те дерево. Ну а як інакше? Ну палили вже шини, треба було довго відновлюватись, іти і боронити Донбас, а комусь треба було лишатися і підмітати тут всі вулиці. Ми ж за підметені вулиці палили шини, правда? А не за те, щоб тут кіптявою все було закопчене. Ми ж палили шини за те, щоб дороги були асфальтовані, а не з ямами, щоб газон був зелений, а не засохлий. Ну от дуже багато людей, керуючись лише пасіонарними спалахами, нехтують тривалою, нудною роботою. Те, що притаманне німцям. От я дуже люблю німців й Німеччину, тому що когось нудить від їхньої чистоти й впорядкованості, а мені там – кайф. Мені подобається, тому що вони завдяки цій нудній, системній роботі залишаються двигуном Європи. Вони все роблять так, щоб ще й іншим гроші позичати.

Галино, ти культурі надаєш особливе значення. Сама відвідуєш багато культурно-мистецьких подій…

– Як без цього?.. Це моє життя.

Попри те, що, на жаль, українська культура підтримується за залишковим принципом, ти ж відчуваєш, що вона запитана у тих же радіослухачів?..

– Звичайно. Як тільки з’являється якийсь музичний запис в ефірі, одразу з’являються дзвінки. Говорити можна про все, що завгодно, але якщо в цьому немає арт-складника, це таранька, скелет. І раптом там з’являється ніжне м’ясо. От ця музика сьогодні, нехай півтори хвилини, нехай фрагмент, нехай якась банальна оперета, але вона завжди вносить якийсь аромат, життя в ефір. Так само, як і поезія, чи згадка про якийсь кінофільм. Це мусить бути. Мені здається, це підступна технологія – позбавляти суспільство художньої складової.

Який переформат чекає на «Мистецькі історії»?

– Було запропоновано збільшити хронометраж майже до півгодини, додати ще сучасну академічну музику і електронну, виходити щотижня в такому вигляді. Тобто, програма потрібна. Але, водночас, ми розуміємо, що це трошки непосильно. Ми розуміємо, що нам потрібен хороший архів, тобто зняті гарні концертні програми, зрештою, оновлення техніки для операторів. Всі, хто працювавз нашою групою, – їм було дуже цікаво! Але щоб починати щось гарне і нове, потрібна трішки інша матеріальна платформа. Якщо вона буде – будемо робити, побачимо. Зараз взяли невеличкий тайм-аут, аби подумати над цим всім. Тим паче, що знаємо, що є проблеми з бюджетом.

Скажи, ти ж моніториш західні канали?

– Обов’язково. У мене є два улюблені – DW International і французький TV5 Monde, я їх дуже люблю, там чудові мистецькі програми. Ну й, крім того, новинні дивлюсь, Euronews, CNN й таке інше.

Місце мистецьких програм на західних каналах?

– Щовечора там багато таких програм і у вихідні дні. Прайм-тайм, звичайно, віддано інформаційним. Але у них є багато гарних пізнавальних програм, присвячених своїй країні. Французи мають таку програму, де в різних регіонах різні села змагаються за першість у представленні свого села. Села там маленькі, теж вимирають, бо урбанізація. Але як вони цікаво подають історичні моменти з якогось села, якісь культурні речі, якась страва, яка тільки в них виробляється, поля лавандові, які тільки в них засіваються. Тобто це виховує патріотизм, патріотизм не мітинговий, а той, який забезпечує щоденну системну працю, щоб твій регіон був красивим, доглянутим, щоб ти ним пишався не на словах. І мені це дуже подобається. Так само німці. Німці більше показують про внутрішній німецький туризм, чого в нас практично немає... Ну, в нас є такі програми, але в нас вони чомусь, як я дивлюсь, мають трохи скептичний характер: «Це – Полтава. Тут готують галушки»… Треба більше з любов’ю це робити, як про своє.

Як ти уявляєш собі свого слухача, який слухає твої програми, і взагалі Українське радіо?

– Ви знаєте, ставлення людей, мабуть, неоднозначне. Одне можу сказати – люди стали більш відкритими у своїх висловлюваннях. Але не менш категоричними! Це вміння ділити на «своїх» і «не своїх» вже довго тягнеться. Має вирости більш толерантне покоління. І ще одне таке зауваження: у нас люди в принципі не вміють вести діалог, їх не вчили слухати одне одного. Або одразу сваритися через тин – така українська селянська традиція, або бути байдужими, абсолютно нікого не слухати і своє нести. Потроху це вирівнюється, але треба сказати, що люди загалом менше дзвонять на радіо, тому що люди навчились слухати подкасти. Люди, які багато працюють, слухають тоді, коли їм зручно. Це теж треба сприймати як природний еволюційний процес в радіо! 90-ті роки, коли нас завалювали дзвінками, і нинішню ситуацію розділяють 20 років! Взагалі всі ці комунікативні речі дуже швидко міняються. У нас тепер прямі ефіри будуть транслюватися ще й на відео. Сьогодні інженери вже камери у студії встановлювали. Ця вся конвергентність потроху наростає, намагаємося все відкрити: доступи до всіх архівів, фондів. Ми зараз теж набагато відкритіші, доступніші.

Розмовляла Надія Тисячна,
для IA ZIK

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-10-23 07:34:53