середа, 27 вересня, 2017, 19:06 Людина
Доля музиканта – це доля подвижника
Юрій Ланюк. Фото: Микола Тис/ZIK
Юрій Ланюк. Фото: Микола Тис/ZIK

Відомий український віолончеліст і композитор, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, заслужений діяч мистецтв України, професор Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка Юрій Ланюк цього року відсвяткував 60-річчя. З цієї нагоди Львівська філармонія у вересні організувала фестиваль, на який з’їхалися друзі митця з усього світу. В інтерв’ю ІА ZIK композитор розповів про цей неймовірний подарунок, про те, чому саме на львівській сцені вперше у світі звучав твір, присвячений Борису Нємцову, а також про свою любов до викладацької роботи і для чого музиканти із світовим іменем їдуть до Львова.

Як виникла ідея фестивалю «Юрій Ланюк і друзі»? Які у Вас від нього враження?

– Ідея фестивалю виникла у п. Володимира Сивохіпа, який є генеральним директором Львівської філармонії. Таким чином він хотів відзначити мій 60-річний ювілей, який був 7 червня. Відразу скажу, ця ідея зародилася раніше, але у мене був важкий час – я втратив свою маму.

Володимир організовував усе. Він дзвонив і питав, як я ставлюсь до таких і таких імен. Ну, як я можу ставитись? Це наші давні товариші, друзі, колеги, музиканти з цілого світу. Очевидно, що люди, які взяли участь у фестивалі не випадкові. Це люди, які відвідували Львів. Здебільшого це мої контакти, бо я не один раз зустрічався з ними у різних країнах. Ми маємо гарні стосунки. Володимир завжди старався у межах своїх можливостей запрошувати тих людей, яких я просив. Як правило, це вдавалося. До прикладу, приїжджав Роман Ревакович, який живе у Варшаві. Ми троє – я, Володимир Сивохіп і він – започаткували фестиваль «Контрасти».

Не так просто, аби всі з’їхались в одне місце в один і той самий час, бо у таких людей усе розписано на два-три роки наперед, особливо у виконавців. У нашому випадку зійшлися зірки, що усі, кого запрошували, підтвердили, що можуть бути.

Формула була такою, щоб виконували не лише мої твори. Для мене було важливо, щоби приїхали наші спільні друзі – композитори, віолончелісти – і грали свою музику, а поміж тим виконували мої твори. Отак була створена ця програма.

Я навіть не можу усвідомити цей дарунок, який зробив Володимир і Львівська філармонія, тому що фактично я такого й не чекав. Для мене це є великою честю і радістю! Мені здається, що все відбулося добре.

Скільки часу тривала підготовка до фестивалю?

– Перемовини почались із зими. Тобто, ідея вже була – Володимир на рік-півтора має розписаний зал під різні події. Він мені сказав, що фестиваль буде перед «Контрастами», які розпочнуться у жовтні. Питання стояло у тому, чи зможуть приїхати учасники.

Юрій Ланюк. Фото: Микола Тис/ZIK
Юрій Ланюк. Фото: Микола Тис/ZIK

Крім того, є багато організаційних речей, про які мало хто здогадується. До прикладу, щоб виконати якийсь твір, ноти треба купити у видавництва, яке має права на їх виконання. Йдеться про великі суми. На тиждень середня партитура коштує приблизно тисячу євро. Копіювати для себе заборонено. Якщо Володимир Сивохіп хотів робити такий фестиваль, то повинен був мати якийсь ресурс, бо піратським способом у нас не можна працювати – нам усюди за це закриють дорогу і ще й засудять.

На фестивалі відбулися світові премєри. Що саме ви написали під цю подію?

– Я не писав нічого під фестиваль. Тут відбулася світова прем’єра лише одного мого твору – «Концертної симфонії для скрипки, альта і оркестру», друга назва «Преображення» чи «Переображення». Це біблійна історія.

А взагалі на фестивалі відбулася цікава подія. Через знайомого віолончеліста, який є професором Дрезденської музичної академії (він не лише фантастичний віолончеліст, а й співак), я познайомився з композитором, росіянином за походженням, громадянином Канади Євгеном Щербаковим. Він написав твір для нашого вище згаданого друга та хору з оркестром у пам’ять про Бориса Нємцова – «Господи помилуй». Та найцікавішим є той факт, що там використовують текст старослов’янською мовою.

Виконання цього твору у Львові відбулося вперше у світі і було символічним. Ясна річ, що можна б було говорити, що це політика, але найперше це – мистецтво. Композитор був дуже задоволений. Він сказав, що навіть не уявляв такого виконання.

А як у вас народжуються ідеї нових творів, звідки черпаєте натхнення?

– На це складно відповісти. Тут треба, як і в кожній професії, мати покликання. Я став музикантом, це була моя доля. Батьки привели мене у музичну школу, де я грав на фортепіано, віолончелі. Потім займався композицією, педагогікою – зараз я є професором Львівської національної музичної академії.

Юрій Ланюк. Фото: Микола Тис/ZIK
Юрій Ланюк. Фото: Микола Тис/ZIK

Якщо говорити про композицію, то є різні джерела того, що називається інспірація, натхнення. Композитор пише музику для виконавця, хору. А є тексти, повз які ти просто не можеш пройти. Тому у мене є твори на слова Богдана-Ігоря Антонича, Тараса Шевченка, раннього Павла Тичини – з української поезії, Пауля Целлана, Сен-Жон Перса – із світової.

Мій старший колега Валентин Сильвестров завжди говорив так: «Краща музика вже давно була написана до нас. Якщо ти переконаний, що це треба, то це треба». З іншого боку хтось з великих казав: «Якщо можете не писати, то не пишіть».

У мене це (написання твору, – ред.) триває довго. До прикладу, твір, про який згадував і прем’єра якого відбулася на фестивалі, я писав протягом дев’яти років із перервами – починав, лишав, знову починав. Але у кожного усе відбувається по-своєму. Тут немає жодних правил. Усе залежить від обставин, самої ідеї, у якому стані перебуває людина, адже коли ти пригнічений, то важко писати.

- Ви згадали слова Валентина Сильвестрова, який говорив, що все найкраще уже написане до нас. А як оцінюєте стан сучасної музики?

– Завжди так було, як зараз. І 100 років тому можна було говорити: «Навіщо щось писати? Є Бах, Моцарт. Що ще треба?». Але ж люди йшли далі.

Я вважаю, що є два типи митців. Один каже: «Дивіться, навколо нас великий, жорстокий і брутальний світ. Погляньте на це забруднення довкілля, нечисте повітря». Це ми знаємо всі. Такий митець у своїх творах може це показувати. Інші ж кажуть: «Так, світ є таким, але я хочу внести у нього частинку світлого і доброго». Сильвестров про це і говорив, що людина завжди хоче сказати щось своє, бо мистецтво лише тоді має сенс, коли має своє лице. Тоді зрозуміло, що найкраще уже написане, але ми повинні рівнятися на ті зразки, що маємо.

Якщо ти хочеш і можеш щось сказати людству, то говори, але небагато шансів, що це залишиться у майбутньому, бо зараз інше суспільство. Ми його називаємо споживацьким. Це інший тип сприйняття. Йдеться про піар, рекламу. Люди просто так у цій масі інформації не можуть звернути на щось увагу, якщо на цьому не наголошувати.

П. Юрію, ви мали шанс продовжити карєру не у Львові, виїхати за кордон. Чому ж все таки лишились?

– Так, дійсно, було таке. Була пропозиція з Канади, але я розумів, що від своєї долі не втечеш. Я тут народився, тут моє коріння, сім’я. Не думаю, що там би був щасливим. У матеріальному плані, може, й так, але це палиця з двома кінцями. Ти не знаєш, де тобі буде краще. Все ж таки я вдома, маю роботу, певне коло людей, з якими спілкуюся. Це велике щастя у житті.

Юрій Ланюк. Фото: Микола Тис/ZIK
Юрій Ланюк. Фото: Микола Тис/ZIK

Якщо говорити про чужу країну, то там інша ментальність. Ну, скажімо, у Канаді інший тип людей, людей, які знають, що time is money, що треба сісти і їхати кудись, стояти у корках, не запізнитися, щоб заробити там, там, там. Такий вид суспільства не зовсім для таких, як я. Думаю, у мене є привілей, що живу у Львові, ходжу пішки на роботу.

З іншого боку, я колись вчився у Києві в аспірантурі, але столиця мені не була близькою. Вважаю, що архітектура Львова, ці вулиці, аура цього міста є моєю. Мені тут добре.

А яке значення для Вас має викладацька робота, ваші студенти?

– Це важлива справа у моєму житті. Я почав викладати з 1982 року після закінчення аспірантури як віолончеліст. У 1985 році, будучи викладачем, закінчив композиторський факультет. Коли вже став Членом спілки композиторів, то викладав на двох кафедрах, але в основному на кафедрі струнно-смичкових інструментів, яку зараз очолюю.

Для мене віолончель є моїм голосом, моїм другим «я». Коли я займаються із студентами, то дуже радію, адже можу брати їхню віолончель і показувати. Це ж індивідуальна робота і особливий зв’язок. Я не є тим, хто живе у башті зі слонової кістки і думає лише про сучасні музичні інтонації. Я щотижня приходжу на роботу і слухаю гарну віолончельну музику. Це зв’язок із великими композиторами.

Крім того, дуже цікавим є спілкування із студентами. Вони є різними, є такі, якими я горджуся. У них можна багато повчитися. Це вже інше покоління. Це вже люди «айфонів», часу, коли інформацію можна отримати дуже легко.

Є ще один проект, який зовсім нещодавно увійшов у ваше життя – «Музичний салон» у Львівській опері.

– Так. Це була така історія, коли Василь Вовкун, який є директором нашої опери, запропонував, щоб Дзеркальна зала мала якесь музичне життя. Це один із найкрасивіших залів, які я бачив. Він акустичний, створений для музики. Тому постало питання започаткувати там гарні концерти.

Юрій Ланюк. Фото: Микола Тис/ZIK
Юрій Ланюк. Фото: Микола Тис/ZIK

У Львові завжди була традиція музичних салонів. Вони були приватні. Там збиралися люди, музикували, запрошували різноманітних виконавців. До прикладу, до Львова у середині ХІХ ст. приїжджав Ференц Ліст. Крім концерту у театрі, він виступав у таких салонах, де тогочасна аристократія мала за честь його слухати.

Була пропозиція, щоб у дзеркальній залі опери раз на місяць-два робили високого плану камерні концерти. Це не так легко. Треба чекати, коли у виконавців у графіку буде якесь вікно. З іншого боку, слід розуміти, що приїзд віолончеліста до Львова означає придбання квитка для віолончелі, це ж великий інструмент. Ми вже мали досить гарні концерти, які змогли зробити без великих затрат і зусиль. Приїжджала Ольга Пасічник (оперна та концертно-камерна співачка, – ред.) із своєю сестрою.

Тепер треба добре подумати, щоб наш проект залишався на тому самому рівні. Треба знайти можливість, щоб театр зміг оплатити виконавцям дорогу. Гонорар – це справа така. Люди, які приїжджають до Львова, розуміють, що зароблять у Лондоні, Мюнхені чи ще десь. Тут – ні. Вони розуміють, що Україна ще не може цього дати.

Музичний салон – це дуже амбітне завдання. Директор опери хоче, аби це було другою сценою. Там можна робити камерні, барокові опери. Я погоджуюся з цим, але потрібні якісь контакти. Шукаю, що можемо запропонувати такого, що б було рідкістю для нас, як до прикладу, те, що зробила Оксана Линів з фестивалем LvivMozArt. Вона гарно використала свій ресурс, контакти, а громада Львова це підтримала. Отже, у львів’ян є амбіції, і я радо це вітаю. Окрім фестивалів, які має філармонія, виникає ще щось інше. Навіть не знаю, який статус матиме MozArt. Але це цікаво. Це гарна дорога в майбутнє.

За вашими словами, Україна – ще не та країна, де музикою можна вдосталь заробити. Коли ж, на вашу думку, Львів доросте до рівня Мюнхена і Берліна?

– Я завжди кажу, музикантам є всюди складно. Йдеться не про рок-зірок, адже зараз комерційний час. Доля музиканта – це доля подвижника. Він мусить бути трохи не від світу цього. Але ж він має сім’ю, повинен виживати якось. Україна в гіршому стані щодо цього, як і все у нашій країні: і пенсії, і зарплати. Йдеться про те, що ми ще не маємо гідних зарплат чи пенсій. От я саме це мав на увазі.

Юрій Ланюк. Фото: Микола Тис/ZIK
Юрій Ланюк. Фото: Микола Тис/ZIK

Але доля музиканта важка. Щоб вижити в США чи Канаді, потрібно витримати жорстку конкуренцію. Коли в якомусь оркестрі відкривається вакансія, приїжджає 200 молодих людей, абсолютно перфектних скрипалів чи артистів. Часом буває, що нікого не беруть, бо місць мало, а претендентів багато. А люди повинні виживати, і вони шукають роботу.

Я розкажу про два факти, які мені відомі. Мій товариш-гобоїст – поляк, який живе в Німеччині багато років. Він розповідає, що кожен день молиться за душу Баха, бо той дає йому вижити. А все тому, що люди у маленьких німецьких містах ходять у неділю у церкви, а після цього вони не хочуть розходитися, а слухають музику, зокрема, Баха, який писав багато творів для гобоя. Мій друг має розписані концерти у містечках на рік, де люди слухають музику, а не сидять вдома перед телевізором. Це для них важливо! У кожній німецькій сім’ї є фонотека, діти грають на якомусь музичному інструменті, класична музика весь час звучить у побуті.

А в Англії є Альберт-холл. Це зал в опері у Лондоні для класичної музики, який вміщає 8 тис. людей. За традицією, раз на рік там виконують ораторію Георга Фрідріха Генделя «Месія», де є солісти, оркестр і хор. Люди готуються до цієї події, на сцені стоять солісти, оркестр, а хору – нема. Бо всі, хто приходять у цей зал, стають частиною хору – публіка сама співає. Ви можете собі це уявити? Мало того, що вони всі вміють читати ноти, а й мають освіту, щоб співати музику Генделя, коли диригує диригент. Це несамовиті речі! Але це говорить про те, яка там підготовка.

Нам до такого потрібно ще довго-довго йти. Для цього треба розвернути наші мас-медіа в іншу сторону. Увага мала б бути зосереджена у цей бік. Це те, що вічне, що завжди буде існувати. Як би там не було, скільки б не пройшло подій, але Бах чи да Вінчі, чи Шекспір, чи Сервантес – вони будуть.

Так само тут. Хтозна, чи хтось згадає про нинішніх популярних співаків за 10 років, а класики будуть залишатися надбанням культури.

Як нам цього досягти у нашій країні?

– Мені здається, має бути закладена якась спеціальна програма в освіті, бо це потрібно починати зі шкіл. До прикладу, в американській школі є оркестр, діти грають на різних інструментах. Там відбуваються змагання цих оркестрів – як вони грають це інша справа, але важливо, що на це вони не шкодують часу.

Юрій Ланюк. Фото: Микола Тис/ZIK
Юрій Ланюк. Фото: Микола Тис/ZIK

В Україні ж хотілося б, аби Міністерство культури мало якусь програму розвитку української культури на Заході, що для нас надзвичайно важливо. Що зараз про нас знає світ? Знають про Майдан, Революцію Гідності, Донбас. Але вони залюбки і з дивиною відкривають про нас якісь чудові речі, що у нас є таке й таке.

До прикладу, Оксана Линів зробила записи на Баварському радіо симфонії Бориса Лятошинського. Німці були абсолютно здивовані. Вони ніколи не знали, що в Україні є такого рівня композитори. Добре, що Оксана потрапила у те середовище, де має вплив і може щось пропонувати. Але це мав би робити хтось, хто має таку стратегію, як це нам робити у світі, до прикладу пропагувати нашу музику, починаючи від Дмитра Бортнянського, Максима Березовського. А для цього потрібні інвестиції.

На щастя, зараз починається рух. Мені приємно, що українське кіно вже говорить про себе. А чому? Бо в кіно інвестують, і відразу почалась конкуренція, відповідне середовище почало виробляти ідеї. Це важливо!

Якщо ж говорити про українську літературу, то чому ми не маємо лауреатів Нобелівської премії, хоча б могли? Бо немає перекладачів. Нобелівський комітет вимагає, щоб книжка була перекладена на певну кількість мов, але перекладач повинен бути кваліфікованим. Хто в це вкладе гроші?

Наша музична ніша трохи скромніша, але це теж важливо, бо музика – це показник стану суспільства, бо по ній можуть судити про рівень освіти.

Розмовляла

Надія Сапіга,

ІА ZIK.

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-10-19 07:01:42