понеділок, 4 вересня, 2017, 16:09 Людина
Мар’яна Возниця: Часи, коли агресія лікується агресією, минули
Мар’яна Возниця. Фото: zhyvyaktyvno.org
Мар’яна Возниця. Фото: zhyvyaktyvno.org

Мабуть, не варто нікого переконувати, що спільнота, яка переживає велику драму війни, неодмінно матиме справу з наростаючою агресією, несприйняттям, а також дефіцитом емпатії (здатності до співпереживання – ред.). Співчуття і розуміння, – ці питомо людські емоції і реакції, – раптом щезають не тільки у спілкуванні між людьми незнайомими, але й почасти – на рівні родинних стосунків.

Поза тим, маємо й інше: приклади небаченої досі жертовності, пасіонарності. Волонтери, благодійні спільноти беруть на себе обов’язки загалу, держави, аби допомогти, врятувати, зарадити…

Оцих два діаметрально протилежних вектори людських устремлінь визначають наше з вами воєнне сьогодення. Ба більше, – саме на них виховуються наші діти, оскільки годі говорити про те, що поведінкові алгоритми дорослих вони, найменші, калькують і намагаються наслідувати. Як зробити так, аби молоді душі не зачерствіли, не озлобилися, аби наші діти сприймали цей світ таким, яким він є насправді, – багатогранним, людським, сповненим взаєморозуміння і взаємодії?

Про це та інше розмова з Мар’яною Возницею, головним лікарем Комунального закладу «Львівська обласна дитяча клінічна лікарня ОХМАТДИТ»

– Пані Маряно, традиційно хочу спочатку дізнатися у Вас про Ваше особисте сприйняття нашого з Вами часу. Яким він є, які його риси стануть у майбутньому визначальними, коли хтось згадуватиме про ці роки?

– Як на мене, то завжди час є або «той», або «не той». Відповідно, чим швидше ти навчишся сприймати довколишні речі адекватно, навчитися з ними жити, – то і час для тебе хуткіше стане «тим». Процеси адаптації просто пройдуть швидше.

А щодо нинішнього часу – я є оптимісткою. Тобто намагаюся сприймати його через призму позитиву, і в будь-якій, навіть найтрагічнішій ситуації все ж бачити краще. Бо, знано, те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими.

Трішки вам опонуватиму. Я особисто, починаючи з 2013-го, зауважую зменшення недовіри в суспільстві. І водночас – зростання настроїв співчуття. Збір благодійних коштів на потреби війни, нужденних тощо, люди готові віддавати зароблене важкою працею, те, чого і їм інколи бракує, іншим, фактично незнайомцям. Ми почали шукати нових шляхів комунікації між собою, а, отже, недовіра, яка пронизувала суспільство багато літ, і, зрештою, є досі неподоланою остаточно, тане. Звісно, є такі, які шкодять цьому процесові, які спекулюють на довірі, користають з неї.

Час, без сумніву, складний. Але й десять років тому він був непростим. Чую, як медики у моїй лікарні згадують. Мовляв, що то тепер, от як було в 90-х… А хтось каже: «Що 90-і, ви не жили в 70-х!». Кожен часовий простір має свої позитиви і негативи, і відповідне сприйняття цих речей.

– Ви – лікар. Попри традиційне уявлення про цей фах, маю ще одне, особисте. Мені видається, що люди Вашої професії по-своєму дотичні до часу, позаяк намагаються максимально продовжити життєвий час людини, а, отже, дати їй більше шансів реалізуватися, утілити мрії, здійснити якусь місію. Ви замислювалися над цим аспектом?

– Без сумніву. За фахом я – дитячий невролог. Отже, спілкування з моїми пацієнтами починається з першого моменту після їхнього народження. А, отже, на мені, як, утім, і на всіх лікарях, – велика відповідальність. Бо ми разом з батьками, вчителями, зі всіма, хто оточує дитину, теж формуємо її час, її життя.

Звісно, багато залежить від родинного виховання. Якщо цінності батьківські передаються дітям, і ті цінності співзвучні нормам моралі, поведінки, то, очевидно, дитина комфортніше почуватиметься у майбутньому. І майже гарантовано вона виросте доброю людиною, з певними засадами і переконаннями.

Цього не можна недооцінювати. Навіть лікарі, якщо зауважують, скажемо так, вади виховання своїх пацієнтів, не мають права заплющувати на це очі. Тому однозначно слід медикам спілкуватися з батьками, радити їм, у випадку, коли потребує корекції спілкування в родині. Бо без цього лікування буде неефективним, а зусилля лікарів підуть у пісок.

А якщо говорити у загальнодержавному масштабі… Я недавно повернулася з Німеччині, була там у відрядженні. Відвідала одну з клінік, у якій функціонує реабілітаційний центр для дітей і підлітків, які після тривалих хвороб не готові повернутися до школи. Отже, вони живуть в інтернаті на території лікарні. І коли я поцікавилася: «А хто вкладає величезні кошти на утримання цих дітей?», то почула у відповідь: «Пенсійний фонд». Уловлюєте момент: Пенсійний фонд оплачує дитячу реабілітацію! Для того, щоб майбутнє покоління, ті, хто мають особливі потреби, ті, хто, можливо, у понятті соціуму, матимуть проблеми, могли бути готовими до повноцінного життя, стати справжніми громадянами, які відтак допомагатимуть країні.

– Кажуть, що наш час є фрагментарним, схожим на пазли. Скажіть, які з часточок Вашого особистого життя є найяскравішими?

– Поділюся власним баченням фрагментарності (усміхається). Так, життя – це мозаїка, дуже розмаїта. Але, я думаю, що мозаїка не мусить мати дуже багато пазлів. Вона просто має складатися з якісних частинок.

Тож, без сумніву, у моєму особистому житті найважливішою частиною, отим визначальним фрагментом є моя родина, сім’я, найближчі, мої діти. Я завжди кажу, що вірю в силу родини. Бо дуже багато залежить від того, як ми себе почуваємо у колі сім’ї, чи трактуємо її як надійний тил, чи розуміємо серед найближчих, що ми не одні в тому світі. Якось так…

– Пані Маряно, поговорімо про те, з чого я почав,про емпатію. Ви погоджуєтеся з думкою, що під час війни вона відходить убік?

– Нашому суспільству бракує ефективної комунікації. Це – модний термін, однак за ним стоять важливі поняття. Дуже багато речей, які нам не подобаються, які, на нашу думку, не вписуються у рамки життя спільноти, зокрема, агресія, поведінка людей, незрозумілих для інших, – вони просто відкидаються. Ми не хочемо зрозуміти причини походження таких явищ, а якщо й розуміємо, то нам легше заплющити на них очі: «Ну, чому ми маємо про це думати? Ліпше я пройду повз і хай буде як буде». Брак комунікації, а простіше – розмов про наболіле, про невідоме і неприйнятне, брак прихильності, доброго слова породжує демонів… Суджу по своїй лікарні. Пацієнти бувають різними, – з проблемних родин, з нормальних…Є психолог, але цього мало. Маємо довгі розмови, пояснення, показуємо приклад відсутності агресії з боку персоналу. Часи, коли агресія лікується агресією, минули. Це не працює, а якщо працює, то породжує лише агресію. І якщо ми хочемо подолати це, якщо є люди, здатні виправити ситуацію, то мусимо подавати руку своїм ближнім. Не проходити повз, а навпаки, – йти вперед і кликати за собою. І я вірю, що це спрацює.

А емпатія?.. Вона є. Я бачу, скільки волонтерів приходять у нашу лікарню. Дуже багато років тому в Америці я дивувалася, що багаті люди, та й не тільки багаті, обирають місію волонтера. У будинку дитини, у притулку для безхатченків, чому люди реалізовують себе саме у цій царині. І я зрозуміла, що це є шляхом до подолання внутрішньої жорстокості, злоби, агресії, що це є спосіб відповідальної боротьби з самим собою. І я тепер бачу, що у нашому суспільстві людей, готових до такої боротьби, стає все більше.

Я розумію, що медицина зараз реформується. Принаймні, кажуть, що саме медична реформа є однією з найважчих. Але… Пригадую лікарів мого дитинства. І мушу сказати, що попри нинішні досягнення медицини, попри намагання досягнути світових стандартів, у тих, давніх медиків, як на мене, співчуття і розуміння було значно більше. Чи це мені лиш здається?

– Розумію, що ви маєте на увазі. Однак не погоджуюся, що так є тотально і всюди. Адже всюди є люди, які серцем і душею ставляться до обраного фаху, а є такі, що просто ходять на роботу. І повернуся до того, про що говорили. Через недовіру, негативізм більше врізається у пам’ять погане.

Скажу на захист усієї медичної сфери. Адже, звернувшись у заклади охорони здоров’я, люди таки отримують допомогу. Ну, немає ж такого, щоб хтось прийшов, а йому вказали на двері. Ну, немає ж такого, що всі у нас хворі і не вилікувані… Просто, коли людина виходить від нас здоровою і у неї все добре, вона не сяде писати позитивний відгук в інтернеті. Хоча… Є й такі. Однак частіше пишуть невдоволені, і це природно. Тому скарг є значно більше.

…Про ваші особисті спогади. Коли ми були маленькими, нам все здавалося інакшим. Тоді і дерева були вищими (усміхається).

Пані Маряно, кілька особистих запитань. По-перше, чи вважаєте себе успішною людиною, і які у Вас особисті критерії успіху?

– Успішність – поняття дуже відносне. Якщо уважати певний часовий відтінок успішним, то, гадаю, що це можливо лише у порівнянні з іншим – менш вдалим. Особисто для мене успіх – це коли ти маєш родину, друзів, роботу, на яку тобі хочеться йти, і від якої ти дістаєш море задоволення. І це абсолютно не пов’язане з жодним так званим статусом. Людина може бути успішною, добре підмітаючи вулицю, роблячи піцу, працюючи міністром. Усе залежить від того, наскільки комфортно вона почувається на своєму місці.

Про власну успішність міркувати важко, бо успіх визначається тим, що ти зробив у справі, за яку взявся. І, певно ж, про це об’єктивніше і краще скажуть люди збоку. І ще. Ніколи не треба думати: «Ось це – успіх». Бо завтра, якщо сконцентруватися на короткотривалому результаті, – успіх може закінчитися.

Чи є серед людських рис такі, які Ви категорично не сприймаєте за жодних обставин, якщо є, то чому?

– Я дуже люблю відкритих людей. До спілкування, комунікації, людей, готових відкрито сказати те, що вони про тебе думають. Отже, зрозуміло, не толерую тих, кому не притаманні саме ці риси. Які усміхатимуться, радитимуть, відійдуть і потиратимуть руки від зловтіхи: мовляв, я порадив зле, а тепер хай начувається… Лицемірство, недовіра, підозрілість… Мені важко і зрозуміти, і пояснити, чому люди так чинять.

Українці люблять вживати таку фразу: «А, нема дурних…». Оцим пояснюють для себе сумнів: «Чому вона/він те робить?». Нема дурних, значить, не через доброту, щирість, а з певним наміром.

А назагал… Можливо, я вже за доросла для того, аби говорити, що люблю, що ні. Є сприйняття/не сприйняття. А останнє – це уникнення спілкування з лицемірами аж до його повної відсутності.

І насамкінець – чи є у головного лікаря ОХМАТДИТу Маряни Возниці мрія, і про що вона?

– Мрія абсолютно земна, притаманна, мабуть, усім мамам, дружинам. Хочу, щоб моя сім’я була здоровою, щоб ми мали щораз більше часу одне для одного. Для мене дуже важливо, аби мої діти виросли гідними членами суспільства…

А з приземлених мрій?.. Нам треба зробити приймальне відділення у ОХМАТДИТі. І чомусь нині ця мрія є такою ж важливою, як щастя і здоров’я моєї сім’ї. Бо лікарня також є моєю великою родиною.

Я чомусь переконаний, що ці ваші мрії здійсняться. Принаймні, щиро бажаю того. Дякую за бесіду.


Розмовляв Ігор Гулик
для IA ZIK


Довідка

Мар’яна Возниця, дитячий невролог, головний лікар комунального закладу «Львівська обласна дитяча клінічна лікарня ОХМАТДИТ».

Народилася у Львові. 1999-го року закінчила навчання на медичному факультеті Львівського Національного медичного університету ім. Данила Галицького.

У 2009-у завершила студії на спецправничому факультеті у Львівському Національному університеті ім. Івана Франка.

З 2016 року – головний лікар Комунального закладу «Львівська обласна дитяча клінічна лікарня ОХМАТДИТ».

Одружена, мати двох дітей. Захоплюється подорожами, мистецтвом. З початком українсько-російського конфлікту на Сході стала волонтером.

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-11-20 23:07:35