п'ятниця, 1 вересня, 2017, 12:49 Людина
У соцмережі відреагували на дописи Прохаська та Андруховича щодо російськомовних українців
Фото: starylev.com.ua
Фото: starylev.com.ua

Вчора, 31 серпня, у дописі на Збручі «Чи ти спиш українською?» письменник Тарас Прохасько, реагуючи на коментарі до тексту Юрія Андруховича «Эдіная краина», зазначив, зокрема, що «залежно від мови, існує дві України, яким ніяк не стати рідними і заради свого виживання обидві України роблять і будуть робити те, що дає їм змогу вижити, вижити їхньому космосові, вижити їхній мові, вижити властивому їм буттю». Ця стаття Тараса Прохаська не залишилась непоміченою, і викликала реакцію з боку інтелектуалів – Володимира Єрмоленка та Отара Довженка.

Тарас Прохасько наприкінці своєї статті, підсумовуючи, написав – «українські росіяни розуміють, що, попри весь комфорт, їм завжди буде бракувати того ненамацального, що робить зручну територію до кінця своєю. Навіть якщо затлумити останнього носія української мови, їм на цій землі ніколи не снитимуться сни українською».

У відповідь, про мову та вибір філософ, публіцист Володимир Єрмоленко у Фейсбуці висловився так:

«Моє дитинство було російськомовним. Мене виховували російськомовні батьки та дідусь із бабусею. Російськомовне київське подвір’я. Російськомовна школа «імені Пушкіна». Українська по-справжньому почалася для мене тільки в Могилянці. Мені спочатку було складно писати – пам’ятаю, що у 20 років свій бакалаврський диплом я писав спочатку російською, і лише потім перекладав, в мене був якийсь блок, неможливість нічого сформулювати українською. Це була та порожнеча, з якої, як відомо, завжди народжується щось нове, щось інше. Мій прихід до української був пізнім.

Зараз я говорю українською на вулицях та у родині. На роботі – 50 на 50.

Пишу я тільки українською. Книжки, зокрема. Сподіваюся, що добре. Хоча може й ні. Хтось каже добре, хтось каже ні. Але це завжди гірко-солодкий процес. І робота над собою. Російською я майже не пишу.

Для мене українська – рідна, але вивчена. Сконструйована, але природна. Це та «друга природа», яка і є, як відомо, культурою, де ніколи не знаєш, де закінчується органічне, а де починається архітектонічне.

Мовадім буття, так,але жоден дім не росте сам собою з землі: його будують. Кожен дім – це співжиття з природою, але й виклик для неї. Люди – не тільки істоти, зрощені з буттям, як думав Гайдеґґер, але й істоти, яким доступне щось по той бік буття, як думав Левінас.

Моя українська – це вибір. Це не те, що було зі мною завжди. Але я сподіваюся, це те, що залишиться зі мною до кінця життя.

Я не думаю, що вся російська мова – це мова окупанта, я взагалі не прихильник радикальних формулювань, хоч інколи можу. Але я також не думаю, що «російськомовним туристам» і тим більше російськомовним патріотам (тут без лапок, бо таких людей справді багато, і вони роблять безліч чудових речей) так складно зробити мовний вибір, і говорити українською принаймні інколи. Це не аж таке складне завдання, повірте.

Є досвід тих, для кого українська увійшла під шкіру, зрослася з їхнім тілом, – я обожнюю слухати таких людей, насолоджуватися їхньою фонетикою та сонорикою. Це те, чого в мене ніколи не буде, бо в мене інший досвід.

Але досвід ніколи не є приреченістю. Ми люди і здатні вибирати. Навіть ідентичність. Навіть мову.

Наше минуле важливе, але ми завжди рухаємося від нього, а не до нього».

Медіаексперт Отар Довженко зазначив таке: «Я всю дорогу вважав і далі сподіваюся, що Україні потрібно більше людей, які говорять українською і ідентифікують себе українцями. Свого часу, коли я приїхав до Львова, кілька добрих людей пояснили мені, що набута українська ідентичність це не те, а правильна тільки та, яка від мами, тата, стрийка і тети (і це не тьотя!). На щастя, так вважають не всі, і я спокійно живу тим, ким є: людиною, яка в підлітковому віці змінила мову і культуру. Але для моїх дітей українська рідна, з перших днів і все таке. Сподіваюсь, вони ніколи не матимуть потреби й бажання її змінювати.

Я вважаю, що реукраїнізація України неможлива шляхом відрубування шматків території та оголошення всіх, хто говорить російською, росіянами, як це робить Прохасько. Це справа поступового перетягування людей на українську сторону, яке триватиме пару поколінь. Яка вимагає дуже делікатного ставлення всіх учасників процесу до ідентичності одне одного.

І між рядків емоційної аргументації людей, які стають на бік Прохаська/Андруховича в цій (прикрій для мене) дискусії, я відчуваю річ, яка найбільше ранить: їм НЕ ПОТРІБНА реукраїнізація русифікованої частини України. Їм достатньо тієї частини України, яку не догризла радянська влада, кількох міст і сіл навколо них. А мені нє».

Читайте також: Окупанти змогли дійти туди, куди допустила російська мова, - Сашко Лірник

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-10-20 22:53:27