субота, 12 серпня, 2017, 12:23 Людина
Неочікувана зустріч з Ворохтою
Богдан Волошин
письменник, журналіст
Фото: Богдан Волошин
Фото: Богдан Волошин

Ніколи цього зумисне не роблю, але не раз покладаючись на долю, уже не дивуюсь, коли зі мною таке трапляється. Придумуєш собі якийсь маршрут, на мапі шукаєш орієнтири і визначаєш напрямок руху, в Інтернеті щось там вичитуєш про місцини, якими йтимеш, і, коли нарешті ступаєш на омріяну дорогу... вона виводить в зовсім інший бік.

Недавно ми з побратимом Василем Яворським вирішили перейтись від Яблуниці, що на перевалі із Закарпаттям, до сусіднього села Вороненко. Напрямок я знав, шлях приблизно теж, тож погідного карпатського раночку вибрались в дорогу.

Яблуниця село велике – розлого розкидане по довколишнім горам, гостинне і заможне. Щоб все його обійти – не один день знадобиться, але нам треба було в інше і вкотре ноги попровадили незнаними гірськими плаями. Дорога спиналась все вище, краєвиди ставали ще величнішими. Просто перед нами виросла стіна Чорногори із Петросом і Говерлою, позаду грізно підпирав небо Хом’як. На ці гори можна дивитися безкінечно – вони мінливі, але від них важко відвести погляд. З погордою дивляться на людську метушню в долині.

Іти було легко і приємно – роса на полонині мочила ноги по коліна, вітер холодив груди, рукою мож було погладити гладеньке вим’я неба, риб’ячі хребти гір пливли повз нас кудись на нерест... І нитка бесіди снувалась мимоволі, дружня і довірлива.

А над нами шугали яструби. Птаства багацько в горах. Шуліки, яструби, шпаки, дрозди, щиглики, шишкарі, бузьки... Завжди майже поруч і завжди недосяжні. Полохливі, цікаві, жваві, нетерплячі, дзьобаті, крикливі і співучі, свистуни і токувальники. Й у разі чогось – шусь у небо і ніякої синиці в руці. Лиш журавель у небі. Завжди мордувала думка – як, курча, вони літають? Ця жменя пір’я з баварського капелюха. Як? Розумію – аеродинаміка, закони фізики, опір повітря, пір’їни різної форми. І птахи такі різні. І всі мають прихисток в небі. Але як вони це роблять? Вони б сказали, якби могли. А мо’ й ні. Завжди такі заклопотані і зосереджені – завжди при роботі: годуються, полюють, в’ють гнізда, висиджують пташенят... Ми їм не потрібні. А вони нам? Напевно. Птахи з моїх мандрів. Діти неба.

За балачкою якось забулись, але ми вже давно б мали бути у Вороненці. Та дорога не закінчувалась. Як нє, то нє – чалапали собі далі, набуваючись неймовірними краєвидами. Аж раптом ліс роступився, і ми побачили в долині велике селище, з вокзалом, цількома церквами, високим австрійським віадуком і доброю дорогою.

– Щось воно завелике, як для звиклого гірського села, – мудро зазначив Василь. І мав рацію.

Це була Ворохта. Гамірна, повна туристів, автівок, бричок, крамниць, аляпуватої реклами на кожному кроці, з якимись совковими пансіонатами та крутими сучасними віллами, але така мила і рідна.

При дорозі побачили капличку, а на ній табличка: «На цьому місці започатковане християнство села Ворохта 24 серпня 1602 року». У День Незалежності у Ворохті своє свято хрещення Русі.

Можна було б зачепитись десь у якійсь корчмі та ближче познайомитись із місцевим людом, але несамовито пекло сонце і разили золотом бані церковць. Якась така мода взялась в українців – як нова церква, то обов’язково має бути накрита сяючою бляхою. Просто якесь «золото Маккени». Особливо недоречним це виглядає в Карпатах, де церкви й хижі традиційно крили ґонтом. А з блискучою бляхою церква схожа на золоті зуби в писку старої циганки.

Вирішили повертатись домів і заскочили в крамницю, щоб не з порожніми руками і шлунком спацерувати. Раджу завше вітатись «Слава Ісусу Христу!» Вірна відповідь в горах – «Слава навіки Богу святому!». Як так скажете – приймуть за свого, а це в горах дуже помічне.

Взяли хліба і до хліба та й рушили в гори. Ще дорогою до Ворохти запримітили струганий стіл і лавиці на мальовничій горі над селищем. Просто на столі стояв келишок. Тож сприйняли це за гостинний знак і рушили до тої місцини пополуднувати. Аж гульк – келишка вже не було! Бува й таке. Але ми таки скористались тим чудовим столом. Бо гуцули знаються на красі – з цієї локації Ворохта була, як на долоні. Дивовижний краєвид.

Раптом з обійстя вийшов огрядний ґазда і заходився наганяти маржину (худобу) до стаєнки. Незважаючи на опасисте черевце, він звивно гасав горами і долами, покрикуючи на корови. Ясна річ, ми запросили ґазду до столу, почастуватись чим Бог послав.

– Нє, дєкую, хлопці, по п’єтницєх я не п’ю...

Отакої. Що край, то звичай. Як потім довідався, у гуцулів є звичай в п’ятницю постити. Але далеко не в усіх, як виявилось згодом.

Славно набувшись і відпочивши, рушили уверх. Смарагдова дорога стелилась, наче алея в старому англійському парку. Над головою шуміли старезні буки, поскрипували смереки. Поміж трав причаїлась маленька капличка. Благословенний день. Хоч і «намотали» на ноги гірських доріг замість 8 км – удвічі більше. Та дійшли висновку, що наступного разу таки підемо в село Вороненко. Але не факт, що втрафимо. Можемо вийти десь в Космачі, Косові чи Криворівні. І знаєте – я ніколи про це не пожалію. Як і про цю мандрівку до неочікуваної Ворохти.

Читайте також: Прекрасний кусничок життя. Фото

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках IA ZIK.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-08-21 07:47:20