четвер, 10 серпня, 2017, 10:28 Людина
Володимир Слєпченко: Не можна плювати у майбутнє
Володимир Слєпченко
Володимир Слєпченко

Розмова з Володимиром Слєпченком, народним художником України

Я вже не раз наголошував, що колекціоную людські досвіди. Але кожен з них, – цих людських кредитних історій, пройдених шляхів, – окрім усього, є ще й особистісною інтерпретацією подій, постатей, явищ. І не тільки сучасних для конкретного носія цих скарбів, але й таких, що перебувають уже за межею минулого.

Воно, це минуле, – є частинкою нас, нинішніх. І від того, як ми бачимо його, як мислимо про нього, які конструкти цього минулого вибудовуємо для себе особисто, як намагаємося передати наше бачення іншим, – залежить повнота нашого сьогоднішнього дня.

Я розмовляв з десятками, якщо не сотнями, творчих людей. Кожна з них є неповторною у власному баченні світу, його цілісності, а водночас – найтонших його рис. Кожна по-своєму втілює свої уявлення, і це той неоціненний скарб, який ми, покоління кінця 20-го – початку 21-го століття, передамо у спадок дітям.

Сьогодні мій гість – неповторний і визнаний у світі митець, заслужений діяч мистецтв України, народний художник України Володимир Слєпченко.

Робота Володимира Слєпченка Життя - це шлях, мета і нагорода. Що сіяли - то і збираєте!, п. акрил. 2016
Робота Володимира Слєпченка Життя - це шлях, мета і нагорода. Що сіяли - то і збираєте!, п. акрил. 2016

«Що значить досягнення? Все ж відносне…»

– Пане Володимире, для початку традиційне запитання: як Ви особисто відчуваєте наш з Вами час, які його риси, на Вашу думку, через кілька десятиліть стануть маркерами нашого з Вами сьогодення?

– Я б сказав, що це – найскладніший із часів того простору, який ми проживали, маю на увазі своїх ровесників, – свідків другої половини ХХ століття та початку нового. Чим він незвичайний? Бо ми за зовсім невеликий період пережили кілька революцій. Це відбувалося, я б сказав, на дзвінкій струні, на нерві, сльозі, зродило чимало очікувань. Оці 10-12 років плюс тепер ще війна на Сході, – наклало неабиякий відбиток не тільки на життя людей в Україні, і, зокрема, на моє, – але й на творчість.

– Як на мене, то найціннішою рисою для людини нового тисячоліття є самодостатність. Можливо, так було й раніше, ось тільки зараз це сприймається актуально, як ніколи. Ви теж колись в одному з інтервю говорили про самодостатність художника. Що це таке? У чому його суть?

– Самодостатність художника – це його здатність досягати своєї мети. А це вже неможливе без сили волі. Напружена повсякденна робота, здатність долати перепони і спокуси, які завжди виникають. Як, зрештою, у кожної людини. Тобто шлях до самодостатності не є легким.

Але є тут один момент. Самодостатній художник, митець, у порівнянні з не самодостатніми, – зрозуміло. А от серед самодостатніх, – він хто? Це нормальна ситуація. Творча людина серед творчих людей мусить бути самодостатньою, бо у цьому середовищі це – норма. А ось коли хтось вирізняється на тлі оцих самодостатніх, – адже всі мають право на творчість, власне обличчя, – тоді це є феноменом. Знову ж таки, «але». Але що значить досягнення? Все ж відносне… У чому досягнення? У кількості творів? Квартир? Майстерень? Грошей? Чого?

От до мене у садибу-галерею під Києвом часто приходять цікаві. Вона у мене велика, є простір для картин, хоча кімнаток для життя мало. І що не другий безапеляційно запитує: «А звідки у вас гроші? Щоб художник, та у наш час, зміг звести такий будинок…». Я віджартовуючись, кажу: «Ось у мене басейн, і туди на пам’ять кидають монетки. Накидають за день, а на ранок я їх у мішок, і несу в банк» (сміється). Отаким чином пояснюю…

Робота Володимира Слєпченка Спокуса
Робота Володимира Слєпченка Спокуса

– Я часто запитую людей творчих про межі, які вони не дозволять собі переступити ніколи. Чи є такі у Вас?

– Якщо це стосується людських відносин, то такою межею для мене завжди була і є підлість. Це – наймерзенніша риса. Я – людина обов’язкова, пунктуальна. Можливо, навіть надто, бо вимагаю від близьких того ж. Треба тримати слово.

У творчості? Категорично не можна дозволяти собі плагіату. Не можна плювати у майбутнє, – це вислів однієї творчої особистості.

«Я відчував на своєму плечі ангела…»

– Серед Вашого розкішного і такого розмаїтого творчого спадку є чимало робіт сакрального характеру. Передбачаю, що їх могла витворити тільки глибоко віруюча людина. Ви вважаєте себе таким? У чому Ваша віра? Її витоки – від родини, чи був якийсь життєвий трафунок, який змусив Вас по-іншому глянути на цей матеріальний у своїй оболонці (не суті) світ?

– У мене в дитинстві був такий випадок. Правда, не переконаний, що тоді у мене були якісь погляди, бо був дуже малий (сміється). Мене привела перший раз до церкви бабуся, вона ж мене навчила молитвам. І ось ми в храмі. Для мене це стало шоком… Бабця мені казала: «Давай, молися…». А я підняв голову, роззявив рота… Я потрапив у такий творчий рай! Сонячні промені, пробиваючи вітражні вікна, виблискували на іконах, на позолоті. Ті враження, те відчуття зачарованості залишилися досі. І воно зробило свою справу…

Та ж бабця навчила мене дивитися на ікони як на ікони. Бо я спочатку сприймав їх у порівнянні – оцей святий подібний на дядька Петра, а Матінка Божа – на мою маму. Асоціації, правда, залишилися на все життя.

Робота Володимира Слєпченка МАТИ БОЖА ДОНЕЦЬКА МИРОНОСИЦЯ, п.акрил, 2015
Робота Володимира Слєпченка МАТИ БОЖА ДОНЕЦЬКА МИРОНОСИЦЯ, п.акрил, 2015
Робота Володимира Слєпченка Подай, Господи, 2001
Робота Володимира Слєпченка Подай, Господи, 2001

– Скажіть, пане Володимире, чи правда, – як те стверджують інші іконописці, – що, працюючи над ликами святих, обираєш на той час стиль життя схимника? Чи, може, це гарний міф, легенда…

– Я, мабуть, не відкриватиму тут особливих америк. Коли людина малює ікони, то просто мусить знати, що ти хочеш на ній зобразити. Чи просто змальовуєш образи, механічно, візуально чи ти хочеш наповнити своє творіння духовністю. Ремісницька річ такою і залишиться. Таких багато, у будь-якій крамниці, біля церков…

А у праці над духовною роботою важливо одразу відкинути думку про заробіток, бо ти ставиш перед собою надзвичайно складні завдання геть іншого, вищого штибу.

Не обов’язково бути схимником, жити у келії, постити. Хоча… Коли я розписував собор святого Йосафата у Канаді, то жив серед людей церкви, то часто молився, співав разом з хором, – на риштуванні, – майже фізично відчував на своєму плечі ангела…

– Ви шукаєте нові шляхи, нові стилі, намагаєтеся вишукано і незвично подати, можливо, цілком знайомі українцям постаті. Але ось яка річ: чи потрібна для нашого з Вами прагматичного, я б сказав, – навіть схематичного, спрощеного часу, – вишуканість і барвистість. Адже півкраїни нині зодягнуто у камуфляж…

– Знаєте, часто мистецтвознавці, колеги, та навіть глядачі, після споглядання моїх портретів, особливо з циклу «Обрані часом», закидають, мовляв, я роблю усіх красивими. Але ж велетні нації, – як вони можуть бути виродками?! Поза тим, я не вигадую, я відштовхуюся від історичного матеріалу, зображень, описів. Однак, працюючи над портретом, я «витягую» з натури найкращі, найцінніші риси характеру. Погане і без мене вилізе…

«Я хочу повернутися до Львова»

– Знову ж таки, з одного з Ваших інтервю я дізнався, що Ви сповідуєте гасло: «Любов! Творчість! Успіх!». Давайте за порядком. Про любов… Перша асоціація художника Володимира Слєпченка, яка виникає при цьому слові.

– Любов – це Бог, а Бог – це Любов. Якщо ж приземленіше, то… Я не пов’язую любов з коханням. Кохання – це особисте і, можливо, навіть сакральне.

А любов… По-перше, треба любити людей. Можливо, це не обов’язково для всіх, але от для мене – портретиста – так. Бо як можна передати людську душу або ж предмет (він теж зроблений людськими руками) – не люблячи людину? Все, у чому є часточка душі, треба любити. З цього починається все. Треба любити все, що ти відтворюєш, про що ти говориш, що ти показуєш (це про театр і кіно), про що ти граєш на фортепіано. У цьому – найбільша і найбезсумнівніша істина – істина любові. Відкинувши це, ігноруючи, не знаючи про це – чекай поразки.

Робота Володимира Слєпченка Подай, Господи, 2001
Робота Володимира Слєпченка Подай, Господи, 2001

– Про творчість ми поговорили достатньо. А ось про успіх – Ваше розуміння цього феномену? Чи насправді успішна людина є винятковою?

– Я думаю, що кожен має право називати чи вважати себе успішним за умови, коли є певні досягнення. Та, знову ж таки, – успіх – умовна справа. Для когось він – це маленька щоденна перемога (з них складається велика життєва перемога), для когось – накрасти якомога більше грошей, ще для когось – оволодіти жінкою і бути від того щасливим і розповідати про це всім (сміється)…

Для мене успіх тоді, коли я створюю картину і сам для себе визначаю: це робота вдала. І тоді я, десь у потаємних закутках душі, кажу собі: «Володю, це – успіх». Ось з таких моментів складається великий успіх, коли ти представляєш свої «маленькі успіхи» у великих експозиціях, на виставках, коли ти дістаєш визнання. Частіше це відбувається чомусь за кордоном, бо на батьківщині наразі важко пробити стіну «заклопотаності», суєти, – але це не страшно.

Я думаю, що є його величність Час, який усе розсудить, поставить все на належні місця і всі крапки над «і».

– І традиційно наприкінці я запитую кожного гостя про мрії. Чи є у Вас вони, і про що мрієте?

– Мрія є. Я знову хочу повернутися до Львова. Вже нажився у Києві, – майже 20 років. Це забагато. Києву я віддав все, що міг. А от для Львова – мало.

Моя донька Марія Слєпченко є зараз настоятельницею монастиря Благовіщення Пресвятої Діви Марії, ордену редемптористів. Це – унікальний орден, духовно-просвітницький. Ще Андрей Шептицький мріяв відкрити у цьому ордені жіночу лінію. Так от, моя Марія якраз започаткувала її. Наразі їх – редемптористок, – мало. Але вони сильні духом. Тож я хочу допомогти їй розбудувати цей монастир і розписати, – якщо дасть Господь сили, – храм у цій обителі.

– Я бажаю Вам утілення цієї високої мрії. Дякую за бесіду.

Розмовляв Ігор Гулик
 

Довідка

Слєпченко Володимир Павлович

Народився 13 листопада1947 року в Олексіївці на Білгородщині (нині – територія Росії). Маляр і графік.

1963-1968 роках навчався у художньому училищі в місті Іваново. 1969 року на постійне проживання переїхав в Україну, де 1981 року закінчив факультет графіки Львівського поліграфічного інституту.

1979- 88 роках працював художником-монументалістом художнього комбінату у Львові.

1992- 95 роках мав творче відрядження до Канади. Відтак очолював відділ реставрації у Львівському музеї історії релігії. 

Із 2000 року живе у Києві. 

З 2002-го – керівник майстер-класу центру творчості «Арт»; з 2005-го – професор образотворчого мистецтва.

Член Спілки художників України, Заслужений діяч мистецтв України, народний художник України. 

Дійсний член Української Академії наук та Академії словесності і красних мистецтв ім. Г. Державіна в Санкт-Петербурзі (Росія).

Основні жанри творчості – історична картина, портрет, сакральне мистецтво. Відомий графічними серіями: «Музеї Львова», «Церкви Львова», «Реквієм», «Спогади про Седнів», малярськими творами на історичну тематику: серія «Трипілля і трипільці», «Скіфія», «Велике хрещення», «Відродження», «Подай, Господи», «Вічний рух», «Діалог» тощо, роботами на історичну тематику циклу «Прадавня Україна». Створив два варіанти ікони Ісуса Христа, десятки портретів історичних осіб та своїх сучасників. Твори зберігаються в музеях і приватних колекціях мистецтва в Україні, Греції, Канаді, Німеччині, на Мальті, в Італії, Південній Кореї, Словаччині, Ізраїлі та в ін. країнах.

Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, церковним орденом святого Володимира Великого ІІІ ступеня, відзнаками зарубіжних країн.

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-08-19 01:06:53