вівторок, 8 серпня, 2017, 13:49 Події
«Граніт, я Косатка, прийом». Без зв’язку не буде перемоги
Влад Якушев
лейтенант, екс-начальник прес-служби
14-ї окремої механізованої бригади ОК «Захід»

Не збирався ділитись уривками з майбутньої книги, доки не допишу до кінця, але сьогодні – День військових зв’язківців, і не я не можу їх не привітати. Без зв’язку не буде перемоги! Вітаю зі святом!

55. Голос трави

Трав’яні хвилі бігли полем, ловлячи стеблами вітер, і накочувались на асфальт дороги, розбиваючись об нього. Тут трава влади не мала. Асфальт важким тягарем лежав на плечах землі, окупувавши її, відібравши в неї сонце.

Трава не могла змиритись з такою наругою та готувала повстання, оплутуючи землю під дорогою сіткою біло-блідого коріння. Корінці простягались крізь шар ґрунту, торкаючись одне одного, з’єднуючи таємним зв’язком трав’яні армії з обох боків шосе.

Творіння людей було сильним, але трава не здавалась, весь час шукаючи слабкі сторони в обороні царства гудрону. Варто їй було знайти тріщину, як вона впиралась корінням у її стінки, розширюючи, розштовхуючи в сторони, просуваючи вверх, до неба зелені паростки. Асфальт кришився і відколювався невеликими шматками, і трав’яне воїнство закладало у діри міни – насіння дерев. Деревця йшли в ріст, підриваючи чорну коросту дороги.

Люди – союзники асфальту, покинули його напризволяще. Лише іноді по його сірій ленті проносились їхні машини. От і зараз одна з машин занила гальмами та зім’яла колесом форпост зеленої армії обабіч дороги. Звук людського голосу штовхнув повітря.

– Граніт, я Косатка, прийом.

– На прийомі.

– Починаємо працювати між Тигром та Кайотом. Попередьте хлопців.

– Плюс.

– Вася, ми от тут, через поле, а ти шишаріком об’їжджай навколо, будеш нас он там, коло обгорілих хрущовок чекати.

– Володимир Іванович, ну куди тебе несе? Ти що, не бачиш таблички? Написано «міни». Спеціально для тих, хто без танку. Великими червоними буквами.

– Бачу, не сліпий. А ти бачиш он ті патички?

– Ну.

– Баранки гну. Вчора тут наші сапери йшли. Дорогу нам позначили. Треба йти від патичка до патичка. Слід у слід.

– А як йти? Між ними по п’ять метрів. Станеш на півстопи в сторону…

– Мічман, от ти в нас розумний. На науковому судні плавав…

– Ходив!

– Це ти в туалет ходив…, – полинув у етер третій голос.

Повітря завібрувало від сміху чотирьох людей.

– Щурі сухопутні. Пришле мені жінка посилку з домашніми котлетами, ні з ким не поділюся. А в неї знаєте які котлети?

– Чуєш, Мічман, ти порахуй. У нас три години, щоб двом ротам і штабу дротяний зв’язок дати. Якщо ми навкруги підемо, встигнемо?

– Ні.

– Наші ще місцевість добре не знають. Якщо сєпари вдарять, з глушилками? Рації ляжуть. Що буде без координації? І ще десь розвідники Вікінга вийшли. За три години будуть вертатись. У них безпечний зв’язок тільки з Гранітом. Переплутають їх наші з сєпарами…

– Ладно, погоджуюсь.

– Я перший іду. П’ять метрів за мною Воха, потім Мічман. Банзай, замикаєш, і патички за собою витягуй.

Нога у важкому чоботі зім’яла стебла. Трава зігнулась, припала до землі. Коли тягар зник, польові квіти спробували підняти голову, але за кілька секунд резинова підошва знову поклала їх на суху гарячу землю. Поміж стебла впав жорсткий чорний дріт і змією поповз полем.

Трава відчувала важкість людей, передбачала, куди прийдеться наступний крок, напружувалась. Зелене воїнство схилялось до своїх зім’ятих побратимів, торкалось поламаних стебел. Шепотіло загрозливо.

– Банзай, ти там патики забираєш?

– Забираю.

– Володимир Іванович, ти неправильно до Банзая звертаєшся. Не шанобливо. Треба казати Банзай-сан. Його вчора Київстар у самураї посвятив – зробив білу пов’язку з червоним колом і на голову пов’язав. Треба ще, щоб йому Вася самурайський меч з ресори зробив.

Люди йшли вперед, зминаючи ряди трав’яного полку. Всі спроби заплутати їм ноги та сколоти колючками бур’яну закінчувались невдачею. Але трава чекала. Попереду був колючий кущ шипшини, а справа коло нього, прикритий живим зеленим килимом, чекав металевий циліндр зі смертоносною начинкою. Наступна палка-орієнтир була по іншу сторону куща…

– Володимир Іванович, що це тебе наліво потягнуло? Ой, нехороша тенденція. Справа рівненько, а його у кропиву понесло. Я б ще зрозумів, якщо б у гречку.

«Ги-ги-ги», – знову пролунало над полем.

– Василь, от ти що не бачиш нічого? У вас ніби очі є, а як сліпі. Справа місце нехороше. Ти ж дивись. Вітер, траву слухай.

– Траву слухай. Ги-ги. Тобі, Володимире Івановиуч, тільки бубну не вистачає. З тебе класний шаман вийшов би. Ги-ги.

Зелене військо зробило ще одну відчайдушну спробу перемогли людей, які насміхаючись, надягли на себе святі кольори трав’яної держави. Від квітів та трав піднімався солодкий запах, а сонце світило так лагідно, що думки про війну відходили в сторону і згадувалась домівка, дитинство – пора, коли польові квіти були особливо запашними. Сп’янілий від тиші та пахощів чоловік, який ніс котушку, зробив крок в сторону, потім ще один…ще…

– Воха, завмри!!!

– Ти що не бачиш, де Косатки сліди? Ногу назад. Ще, ще…Став. Давай котушку. Тепер праву…Ще тягни…лівіше на пів стопи…Ну, ти Воха…

– Та я задумався.

– Так замріявся, що міг би не помітити, як на тому світі опинився.

– Можна подумати, ти ні про що не мрієш.

– Він про котлети мріє. Ги-ги-ги…

Солдатські чоботи знову ступили на асфальт, голосно вдаряючи по ньому каблуками. Придорожній кущ ожини накинувся на рукав останнього військового, та лише ковзнув колючками по цупкій тканині кітеля. Скрип котушки затих у далині, і прим’ята трава почала розпрямлятись. Зелені вітрила стеблин підхопили вітер і пішли у нову атаку на чорну смугу дороги, що ображала природу правильністю геометричних ліній.

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках IA ZIK.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-08-21 13:23:37