вівторок, 25 липня, 2017, 10:03 Влада
Мирон Янків: Доля війни вирішується дипломатією, а не лише гарматами
Вчений-економіст і державний діяч, колишній Посол України в Латвії і Генконсул у Гданську, а нині ректор Львівського інституту менеджменту професор Мирон Янків.
Вчений-економіст і державний діяч, колишній Посол України в Латвії і Генконсул у Гданську, а нині ректор Львівського інституту менеджменту професор Мирон Янків.

Україна отримала вхідний квиток в Європу, але це зовсім не привід розслаблятися. Якраз навпаки – якщо не буде якісних змін, за 15-20 років країна ризикує втратити свою молодь, яка може просто виїхати за кордон, вважає вчений-економіст і державний діяч, колишній Посол України в Латвії і Генконсул у Гданську, а нині ректор Львівського інституту менеджменту професор Мирон Янків.

В інтерв’ю ІА ZIK він зі свого дипломатичного досвіду розповів, чого Україна може повчитися у балтійських країн.

Латвія показала, як протистояти Росії

Можете розповісти, що Ви почерпнули для себе з того періоду свого життя, коли були Послом України у Латвійській Республіці і Генконсулом у Гданську? Які висновки з досвіду наших найближчих сусідів варто зробити українцям?

– Коли я працював на дипломатичній службі, це був найцікавіший, але в той же час і складний період. Починав я роботу керівником торгово-економічної місії в Посольстві України в Польщі. Це був початок 2000-х років і нам доводилось багато працювати над тим, щоб Україна збільшувала обсяги експорту своїх товарів і послуг, які в той час були незначні, на європейські ринки і, зокрема, на польський.

Економічну дипломатію я вважаю одним зі стратегічних напрямів дипломатичної роботи. Звичайно, є і політична, і культурна дипломатія, але для України, яка мала дуже тісні кооперовані зв’язки із Росією, необхідно було відриватися і ставати економічно незалежною від неї.

Дуже цікавий був період роботи послом України в Латвії. Там проживала велика українська діаспора – більше як сто тисяч. Але вони фактично всі були у російськомовному середовищі. І мені як послу необхідно було прикласти багато зусиль, щоб спробувати згуртувати українську общину, щоб розрізнені товариства об’єднати в одну потужну асоціацію, відірвавши таким чином від значних впливів російських товариств. Ми відновили унікальний Міжнародний фестиваль української культури «Балтійська трембіта», який, до речі, уже восьмий раз пройшов на початку липня, цього року в Ризі. Працювали посилено над розвитком міжрегіональних співробітництва, обміном бізнес-делегацій, участю українського бізнесу у виставкових заходах та ін. Усього в такому короткому інтерв’ю важко перерахувати.

Цікава Латвія тим, що це невелика держава, але вона разом з іншими балтійськими країнами може послужити нам прикладом. У той час, коли почалася моя каденція посла, відбулось найбільше загострення відносин цих країн із Росією. Ситуація за напругою була майже на грані війни. Росія перекрила транспортування нафти по нафтопроводу до порту Вентспілс, були зрежисовані з Росії масові демонстрації російського населення проти реформи освіти… Але Латвія зуміла вистояти і стати європейською державою, у 2005 році вона ввійшла у Європейський Союз.

І це відбулося в надзвичайно складних умовах – лише росіян нараховувалось майже 400 тисяч, Рига вже була на межі – 51-52% розмовляли російською. Але латиші зуміли побудувати свою державу, зуміли протистояти своєму агресивному сусіду.

За рахунок чого їм це вдалося? І чи такий шлях можна приміряти для України?

– Латвія не побоялася на самому початку відновлення своєї незалежності впровадити заходи для захисту своєї держави від тих людей, які не володіють латиською мовою. Особи, які не здали відповідні іспити, не могли отримати паспорт громадянина Латвії. І дуже багато з тих, які проживали і досі ще проживають у Латвії, мають паспорт негромадянина, яким фактично наділені всіма правами, окрім права обирати владу, а це принципово важливо для збереження стратегічного балансу у формуванні всіх гілок влади.

По-друге, Латвія провела в той час стратегічно важливу реформу шкільної освіти і ввела білінгвальну систему – в усіх школах національних меншин кількість предметів, які викладаються державною мовою, повинна була становити 60%. І держава визначала, які предмети мали вивчатися латиською мовою. Таким чином, система освіти спонукала всіх не латишів та й російськомовних латишів вивчати культуру, мову й історію цієї країни, адже хто оволодів державною мовою, отримував можливість повноцінно інтегруватися в латиське суспільство, зробити кар’єру, наприклад, в армії, в органах внутрішніх справ, вищій освіті, у дипломатії і так далі.

З приємністю згадую співпрацю з єдиною тоді в Балтійських країнах українською школою в Ризі, яку багато років очолює прекрасний педагог та організатор, Велика Українка в Латвії Лідія Кравченко.

Були й інші важливі політико-економічні моменти. Зокрема, розвиток нових транспортних коридорів – Латвія все робила для того, щоб переорієнтувати вантажопотоки із Росії і замінити постачання російських енергоресурсів іншими каналами.

Такі механізми дозволили значною мірою нейтралізувати і знешкодити агресивність, яка насправді не була агресивністю тих російськомовних, які там мешкали, а провокувалася, та й зараз провокується зі сторони Росії. Звідти йшли великі фінансові потоки, приїжджали агітатори. Але Латвія вистояла і може бути прикладом для України, як можна боротися із цим злом. Цей досвід є вкрай важливим для нас сьогодні і не використовувати його, та й досвід інших балтійських держав, було би помилкою для української правлячої верхівки.

Як можна оцінювати зусилля України на цьому шляху? Чи робить держава достатньо для того, щоб отримати, зокрема, економічну незалежність від Росії?

– Років 10-15, звичайно, Україна і не думала про балтійську модель. Щось робилося, тому що громадянське суспільство, яке почало народжуватися, почало тиснути знизу на так звану еліту. Пам’ятаю, як в 1990-х роках я приїжджав в Адміністрацію Президента як віце-голова Львівської ОДА. Були періоди, коли здавалося, що українська мова вже стала мовою державних службовців, мовою Кабінету Міністрів. Але в 2000-ні роки, відвідуючи державні органи влади в Києві, в мене було таке враження, що ти не в Україні, скрізь лунала російська.

І це було прикро, ми не пішли тоді шляхом балтійських держав і, на жаль, на сьогодні ми ще проходимо той період, який вони пройшли у 1990-х роках.

Зараз стратегічною проблемою №1 є енергетична незалежність. Ми завжди говоримо, що вже не споживаємо російський газ, але потрібно говорити про те, наскільки ми збільшили видобуток українського газу, який приріст інвестицій в цю стратегічно важливу галузь, особливо олігархів і представників опозиційного блоку, які є власниками газових свердловин. Але про це не чути. Ми маємо величезні ресурси, і нашим урядом має реалізовуватися стратегія якнайшвидшого збільшення власного видобутку газу і нафти і, таким чином, зменшувати залежність від РФ. Також потрібно розвивати нетрадиційні джерела енергії, як це роблять європейські країни. Адже не купуючи газу у Росії, ми купуємо його в Європі, але це той самий газ, тому ми і далі підгодовуємо російського агресора.

Не стати країною пенсіонерів

Із початку 2016 почала діяти зона вільної торгівлі з ЄС. Про які результати вже можна говорити на цей час і чого можна очікувати в подальшому від Угоди про асоціацію, яка з 1 вересня має повноцінно запрацювати?

– Звичайно, великий позитив, що ми підписали ці документи. Вони важливі, бо ми відірвалися від пострадянського минулого, ми показали Росії і світу, що йдемо сьогодні в одному напрямку з європейською спільнотою і прагнемо будувати українську державу за європейськими цінностями.

Зрозуміло, що на самому початку буде важко, оскільки Угодою про вільну торгівлю передбачаються також і певні торговельні квоти. Минулого року ми дуже швидко вичерпали більшість із них. Ми повинні добиватися зменшення кількісті квот за важливими для нашого експорту товарами або збільшувати обсяги продажів за тими чи іншими квотами, використовуючи їх сповна. Тому необхідно зміцнювати економічний вектор української дипломатії, тобто розширювати економічні представництва в дипломатичних місіях закордоном, а також у Брюсселі та в столицях важливих європейських держав.

Але угода з ЄС – це також сигнал і для країн з інших континентів. Нам необхідно дуже вміло і професійно працювати над розвитком торговельно-економічних відносин з Китаєм, Індією, Японією. Хоча Росія заважає, але потрібно приглядатися і розвивати зв’язки з державами, які колись входили до складу Радянського Союзу. Зокрема, більш активно працювати з Казахстаном, а також з Білоруссю. Коли я працював генконсулом у Гданську, я спостерігав за приїздом багатьох торгово-економічних місій з Польщі у Білорусь і з Білорусії в Польщу. На жаль, таких місій у такій кількості я не спостерігав між Україною і Польщею. Не зважаючи на політичний устрій та політичну ситуацію в Білорусі, ця країна багато робить для того, щоб завойовувати європейські ринки.

Але тут знову ж таки має ефективно має діяти дипломатія. Натомість ми бачимо, що в деяких державах по року чи два немає українських послів. У семи державах у 2014 році були скорочені генеральні консульства України. Ну як можна було скоротити генконсульство у Словаччині у Пряшеві, в інших державах, де багато століть проживає українська громада і яка є тою важливою м’якою силою підтримки позицій України в світі? Її вплив на всіх континентах ми особливо відчули під час Революції Гідності. А закриття деяких генконсульств у Росії, наприклад у Владивостоці та інших регіонах, які б мали на сьогодні виконувати важливу місію зміцнення українського середовища в Росії?

Або ще один приклад. Китай щороку вкладає мільярди доларів у будівництво морських терміналів в європейських країнах і, зокрема, у Латвії. Ми не побудували жодного терміналу у балтійських чи інших країнах. Міжнародний проект «Вікінг» (транспортний залізничний коридор за маршрутом Чорноморськ (Україна) – Мінськ (Білорусь) – Клайпеда (Литва), – ред.) функціонує, але контейнери перевозяться в надзвичайно невеликих обсягах. Україна, не зважаючи на те, що втрачені глибоководні порти в Криму, має в цьому великі можливості, оскільки розміщена на перетині важливих міжнародних транспортних коридорів, володіє потужними морськими портами як на Чорному, так і Азовському морях.

Зараз нам необхідно переорієнтовуватися, тому що ми отримали вхідний квиток в Європу. Він є важливим і для співпраці з іншими контентами. Якщо б ми не мали цього квитка, Китай на нас дивився б як на ізольовану державу, яка співпрацює тільки з Росією і не має ніяких шансів виходу на глобальні ринки. Тобто Україна отримала шанс ставати сильнішою, ставати регіональним і глобальним гравцем,

– Що принесе Україні безвізовий режим з ЄС?

– Слава Богу, що ми отримали безвіз, але тут є й питання, які мене тривожать – великі міграційні потоки заробітчан в європейські країни, особливо в Польщу. Українська молодь масово їде навчатися за кордон. Це, можливо, й добре, бо частина з них повернеться з іншою психологією, з іншим мисленням і кваліфікацією. Але це надзвичайно масові і великі потоки. Коли я приїхав у Гданськ працювати, у Польщі навчалося приблизно 10 тисяч українських студентів. Зараз, я думаю, вже буде близько 50 тисяч. А ще багато українських дітей навчається в польських школах. І це тільки одна Польща, а ще багато молоді їде навчатися в Австрію, Німеччину, Словаччину, Угорщину, Канаду і США.

І мене найбільше тривожить те, що настане момент такого демографічного колапсу, коли не буде кому народжувати, не буде кому створювати сім’ї. Суспільство наше старіє, і ми пройдемо той шлях, який проходила свого часу Греція, коли греки масово виїжджали на заробітки в європейські країни.

У зв’язку з тим, що ми отримали ці важливі квитки в Європу – безвіз, асоціація, зона вільної торгівлі, ми повинні думати, як підвищити освітній рівень у ВНЗ України, як створювати нові робочі місця, як підтримувати ІТ-сектор, у тому числі в західних областях України.

Нам варто думати, як врегулювати ці міграційні потоки, щоб через декілька років не стати країною, де будуть переважати люди пенсійного віку і де ми вічно мусимо думати над поповненням Пенсійного фонду. Це ті проблемні питання, які сьогодні найбільше хвилюють. Український уряд повинен терміново приймати відповідні рішення щодо мінімізації впливів перерахованих вище проблем.

Не кажучи вже про корупцію, яка абсолютно не сприймається ні в дипломатичних колах, ні іноземними інвесторами, ні громадянами європейських держав. Для них просто незрозуміло, як у таких обсягах можуть бути корупційні потоки в країні, при чому на всіх рівнях. Поки ми не поборемо цього ганебного явища, у нас немає шансів бути повноцінними членами європейської спільноти.

Мінські угоди себе вичерпали

Ви говорите про економічну дипломатію, але як вона може розвиватися, якщо є невирішений військовий конфлікт на Сході України і стосовно нього також тривають міжнародні переговори? Чи можна економічні звязки розвивати паралельно з цим процесом?

– Те, що відбувається на Сході, безумовно, певною мірою впливає і на розвиток торговельно-економічних, культурних, політичних зв’язків із європейськими країнами.

Перш за все, це втрати, які несуть країни ЄС через запровадження санкцій проти Росії. Останні 20-25 років надзвичайно активно розвивалися взаємозв’язки Росії з європейськими країнами. Російський ринок заповнювала продукція галузей машинобудування, ІТ-технології з Заходу, а Росія у великих обсягах торгувала сировинними ресурсами. Європа була зацікавлена і задоволена цим. Але на початку війни у 2014 році, коли я працював Генконсулом у Гданську, взяв участь в одній із міжнародних конференцій, де піднімалася і тема санкцій. Закордонні вчені та аналітики вже тоді прорахували, які втрати понесуть європейські країни, зробили порівняльний детальний аналіз. Але вже тоді висновок був один: необхідно вводити ці санкції, незалежно від того, які будуть збитки, тому що агресор не зупиниться в Україні і може піти далі.

По-друге, нам ніхто не заважає розвивати, наприклад, успішний ІТ-сегмент у Львові. Війна хіба заважає? Ні. Звичайно, війна забирає багато ресурсів, вона потребує відповідних фінансів. Але Львів та інші міста України, де більш-менш мирно, можуть показати приклади будівництва ІТ-центрів, науково-технологічних парків, створення і відновлення вільних економічних зон і будівництва біля кордону єврологістичних центрів, в більшій мірі використовувати чинник транскордонного співробітництва, навчитися отримувати фінансові ресурси за проектами ЄС, із Норвезького та Швейцарського фінансових механізмів, коштів в рамках Єврорегіону «Карпати» та з багатьох-багатьох інших джерел. В Європі є багато фінансових ресурсів, яких ми, на жаль, не навчилися сповна використовувати.

Звичайно, ми мусимо все робити, щоб настав мир і відбулася реінтеграція Донецької і Луганської областей, був повернутий Крим, але нам слід більш активно працювати в плані політичної дипломатії. А ми, як я вже казав, скорочуємо представництва, в деяких державах по декілька років не заповнюємо вакансії послів. Тільки недавно призначили представника України в НАТО. І це в той час, коли йде війна і НАТО є нашим союзником… То яка ж це зовнішньо-політична стратегія держави? Дипломатія – це ж ефективніша зброя, ніж гармати і танки, бо в гібридній війні, крім таких елементів як театр військових дій, енергетичної війни, економічної війни, кібератак, інформаційної війни, чи не основну роль повинна відігравати високопрофесійна політико-дипломатична робота.

Нам потрібно дипломатичними інструментами переконати держави Європи, що Україна йде правильним шляхом, переконати, що це війна і що це Росія її веде проти нас. Ми маємо професійно та своєчасно контактувати із керівництвом іноземних держав, активно співпрацювати із міжнародними інституціями щоб їх переконати, що крім Мінського процесу, можуть і повинні бути й інші альтернативні йому механізми.

Тому перебіг війни вирішується багатьма засобами – і військовими, і дипломатичними. І багатовіковий досвід свідчить про те, що інколи дипломатичні інструменти є навіть ефективніші, ніж, образно кажучи, постріл із гармати.

Тобто, на Вашу думку, назріла необхідність переформатувати мінський процес із залученням більшого представництва, в тому числі США?

– Так, я вважаю, що вже давно назріла необхідність переформатувати мінські домовленості, на це звертає увагу багато вітчизняних і зарубіжних експертів. Проти цього сьогодні виступає лише Росія. Звичайно, як один із інструментів вони й надалі можуть функціонувати, оскільки необхідно розв’язати проблему обміну заручниками тощо. Але на сьогодні вкрай необхідно вже створювати й ефективно та своєчасно використовувати й інші формати, долучаючи до цього американський вектор – США, Канаду.

Важливо посилювати санкції проти РФ, і вони мають ставати все більш болючими. Тобто торкатися не лише окремих осіб, їх статків у банках, але й військово-промислового комплексу Росії, який, на відміну від харчової промисловості чи інших сфер, є надзвичайно сильним із потужними фінансовими вливаннями. Нам важливо шукати різні формати, які би дали можливість тиску на РФ, і переконувати в цьому наших європейських і американських партнерів. Як приклад, Брюссель може відповісти відповідними заходами у відповідь на плановані Вашингтоном санкції проти Росії, якщо вони болюче вдарять і по європейських енергетичних компаніях. У цьому і повинно полягати велике мистецтво української дипломатії –передбачати та впливати на процеси посилення санкцій проти Росії.

Тривожні тенденції в освіті

– Насамкінець повернімось до освітньої теми. Ви згадували, що багато молодих людей їде навчатися за кордон. Будучи зараз уже на посаді ректора, як Ви оцінюєте цьогорічний набір в українські виші?

– Зараз є багато проблемних питань. По-перше, багато випускників шкіл, які планують навчатися за кордоном, не пішли здавати ЗНО, тому що, наприклад, у Польщі чи інших країнах результатів ЗНО не потрібно. Або є частина випускників шкіл, які не здали ці тести успішно. Майже 8% провальних результатів по математиці, близько 14% завалили історію. А українську мову не здали більше як 17 тисяч випускників. У загальній кількості це, можливо, небагато, але для мене 17 тисяч молодих людей, які не знають державної мови, – це тривожно. За кількістю це приблизно як один середній університет. Лише чотири випускники з майже 230 тис. осіб здали ЗНО з української мови на 200 балів. Хіба це не тривожні тенденції в освіті? Вони якраз пов’язані з тими політичними і соціально-економічними проблемами, про які ми говорили на початку нашої розмови.

Держава, на мою думку, повинна запровадити правовий механізм професійного формування ринку освітніх послуг, розробляючи для цього державні та регіональні балансові розрахунки потреб у спеціалістах вищої кваліфікації, середньої ланки, а також робітничих професій. Сьогодні держава, виділяючи кошти вишам на держзамовлення, не в повній мірі володіє інформацією, а скільки і яких спеціалістів буде потрібно на поточний рік і на перспективу, а також в розрізі яких сфер, галузей і регіонів.

Також нам необхідно запровадити такий правовий механізм, який забезпечив би добросовісну конкуренцію ВНЗ державної і недержавної форми власності. Бо державні виші сьогодні мають усі преференції, в тому числі і на держзамовлення навчання студентів, а також соціальні допомоги студентам від держави. От до нас минулого року вступив студент – круглий сирота з іншої області. Ми знайшли можливість йому навчатися у нас на безоплатній основі, оскільки він не може отримати соціальної державної стипендії тільки тому, що навчається у недержавному виші. Хіба це справедливо? Він що хіба не громадянин України? Щоб заповнити цю прогалину у державному механізмі соціального захисту зараз у Львівському інституті менеджменту запроваджуємо систему навчання малозабезпечених дітей за рахунок грантів доброчинців.

До речі, в усіх країнах відповідні державні ресурси виділяються для вищих навчальних закладів незалежно від форм власності, а далі все регулює ринок. Крім того, ми як і державні ВНЗ, також створюємо робочі місця, платимо всі види податків, у тому числі єдиний соціальний внесок, проводимо заходи із працевлаштування студентів, влітку організовуємо для них зарубіжні ознайомчі виробничі практики.

Відповідаючи на Ваше запитання, хотів би особливо підкреслити, що освітня сфера теж виступає одним із найважливіших стратегічних інструментів захисту держави. Ми повинні виховати громадянина України, патріота, який має знати українську мову незалежно він того, якої він національності. Вдома він може розмовляти якою хоче мовою, але для того, щоб він був конкурентний, як я уже приводив приклад Латвії, він повинен володіти, крім своєї рідної, державною мовою.

Для того освітня сфера повинна якнайшвидше реформуватися. Дуже багато вже зроблено і впроваджено. Ті реформи у перспективі дадуть свої плоди. Але не повинно бути таких технічних проколів, які є зараз із системою електронної єдиної державної бази освіти, тому що вони заважають ефективній кампанії набору студентів і сприяють відпливу молоді закордон.

Розмовляла Тетяна Штифурко,
ІА ZIK

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-10-17 08:53:32