понеділок, 17 липня, 2017, 15:49 Людина
Воліють радше здобути карту поляка, аніж відновити історичну пам’ять
Галина Пагутяк
українська письменниця, лауреат Шевченківської премії з літератури

Восени 1914 року в селі Сторонна на Дрогобиччині у бою з російськими козаками загинуло понад шістсот солдатів австрійської армії – чехи, мадяри, українці. Їх поховали на горі, а потім перепоховали на цвинтарі у містечку Підбуж, спільному для українців, поляків та євреїв. Наприкінці 50-х років совіти знесли цвинтар, змішали кістки з землею і побудували на тому місці склад техніки. Куди поділися надгробні плити, легко можна здогадатися – пішли на будову.

У Львівському історичному архіві є запис у метричній книзі Дрогобича за травень 1915 року. Понад сто солдатів померло у військовому шпиталі, різних національностей і їх відспівував отець Мартирій Котович за греко-католицьким обрядом. Поховали їх біля єврейського та холерного цвинтарів, де зараз озеро і зона відпочинку «Залісся».

Зараз в Україні відновлюють могили Січових Стрільців, воїнів УПА, єврейські та польські цвинтарі, а також німецькі в колишніх німецьких колоніях. Але якогось руху з відновлення поховань часів Першої світової війни не відчувається. Десь у диких хащах ховаються від людського ока останні хрести над могилами тих селян, робітників, торговців, вчителів і лікарів, яких мобілізували й труїли іпритом, морили голодом і холодом, які сотнями тисяч, завошивлені, вмирали від тифу. Їх дітей вже нема на світі, а онуки й правнуки не приїдуть шукати. А якщо приїдуть, то побачать або хащі, або зони відпочинку чи автобази. Зате ми охоче читаємо Хемінгвея і Ремарка, і часом «Поза межами болю» Осипа Турянського та новели Стефаника.

Те, що пережила Галичина, яка стала полем смерті, у 1914-1915 роках, важко описати. Бої йшли по селах чи на околицях. У моєму Урожі під горою Ласки був бій, і крики та стогін поранених було чути в сусідньому селі. Ґвалтування жінок чеченами і козаками набуло величезних масштабів. Здавалося б, галичани тепер вилікуються назавжди від москвофільства, яке витісняло «Просвіту» із читалень, чимало москвофілів згодом потрапило у Талергоф і там загинуло. Але ж ні: москвофільство пережило ще й Другу світову війну, і присутність церков Московського патріархату в Західній Україні відчутна, особливо, на Закарпатті. Зрештою, як і в Підбужі та Сторонній. Синдром жертви? Данина традиції? Невинно усміхаючись, піп каже, що слово «католицький, походить від «кат». І чорні археологи розкопують нікому не потрібні поховання і окопи, які ще не зрівнялись із землею.

Не було такої родини, звідки б не взяли на війну чоловіків. Старших – санітарами, молодших з мінімальним вишколом кидали в рукопашний бій. Іприт, багнет, тиф – так виглядала смерть мільйонів людей, які не з власної волі покинули матерів, дружин і дітей. Або із власної. Чехи, італійці, мадяри, турки закопані в українській землі. В Сторонній кілька сотень вояків дозволили себе взяти в полон 20 російським козакам і, зрештою, всі загинули. Українці натомість поховані по всій Європі. Нащадки не знають навіть де, бо похоронні листи загубилися. Я намагалась дізнатись щось про своїх загиблих родичів у одному із львівських музеїв. Мене відіслали до Віденського військового архіву, хоч то їхня робота надсилати запити, укладати картотеки Січових Стрільців і тих, хто воював у австрійській армії. Я не знайшла в куцих списках ні свого діда Григорія Басараба, ні інших членів родини, які були як Січовими Стрільцями, так і воювали в австрійській армії. Усе, що лишилося від них, це куці спогади, що загинули десь під Вінницею, і часом світлини. У метричні книги не вносили загиблих десь-інде, тому дізнатись скільки людей з села загинуло ще можна, опитавши родичів, але де вони поховані – вже ні. Минуло сто років. Цим могли б займатися приватно, за плату, професійні історики, які мають змогу працювати у Відні, але для моїх земляків важливіше роздобути карту поляка, аніж дізнатися подробиці загибелі прадіда. Або вкласти гроші в якісь дорогі витребеньки.

Усі пам’ятні хрести, де часто писали прізвища загиблих воїнів, знищили совіти. Єдиний пам’ятник я бачила в містечку Комарно, біля церкви на околиці міста. Там і на міському цвинтарі є меморіал з прізвищами. Але це виняток. Як тільки могила стає невидима, всі про неї забувають. Але це не означає, що її не існує. Я впевнена, що є люди, які намагаються повернути історичну пам’ять, але вони вкрай непублічні і не мають впливу на суспільну думку.

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-09-20 12:10:51