понеділок, 19 червня, 2017, 10:15 Людина
Про символ серця в українській філософській думці, – Марко Р Стех
Фото: forbes.com
Фото: forbes.com

В сучасних наукових, зокрема, науково-популярних публікаціях про історію української філософії знайдемо багато згадок про кордоцентризм: філософію серця. Після заборон цієї теми в СССР, сьогодні деякі вчені проголошують філософію серця основою усієї нашої філософії, а то й навіть унікальним внеском України в світову філософію. Інші, реагуючи на ті перебільшення, навпаки зовсім заперечують український кордоцентризм. Як на мене, ні одні, ні другі крайні погляди не мають рації.

Ні, філософія серця не є головною течією в українській філософії і не поширюється на всіх філософів. І вона не унікальна для українського мислення, хоч і яскравіше виражена в нашій модерній філософії, аніж у інших в Європі. Але вона і пов’язане з нею ставлення до життя, сенсу життя і теорії пізнання усе таки є вагомим мотивом у творах найвидатніших класиків нашої філософії. Та і віддзеркалює вона істотний аспект світогляду, що до нього українські мислителі упродовж віків виявляли особливу схильність.

Ще античні греки, які заклали основи усієї західної філософії, визначали два принципи і два джерела мудрості і пізнання світу. Перший – це лоґос, слово, себто мудрість пов’язана з розумом, книжним знанням, ідеями, раціональним мисленням. Другий принцип – це виміри знання, які органічно живуть у самому бутті; це Софія, яку людина має здобути прямим духовним та інтуїтивним проникненням у природу речей. В християнстві Софія позначає недосяжну розумові Божу премудрість. І якщо в західній філософії природнім принципом виявився лоґос, то для Візантії і арабської традиції ідеалом мудрості був ідеал Софії. А в Україні, хіба випадково головний храм нашої духовної культури має назву Собору святої Софії? І в усій нашій традиції знаходимо вияви прагнення до ідеалу оцієї позараціональної мудрості, яку, за уявленням філософів, людина здобуває не розумом, а серцем.

Григорій Сковорода
Григорій Сковорода

Символ серця як джерела мудрості та засобу пізнання знайдемо уже в нашій бароковій богословії у Кирила Транквільона-Ставровецького. Але перше глибинне трактування того мотиву подибуємо у Григорія Сковороди. Для Сковороди серце позначало не фізичний орган і не прості людські емоції, а щось незмірно більше і глибше. За його словами, серце – це безодня, яка одкривається в людській істоті. Безодня, що є джерелом усіх наших думок, почуттів і дій. У принципі, своєю концепцією «серця» Сковорода передбачив відкриття психології ХХ ст., а зокрема теорії Карла Юнґа про позасвідоме, включно з колективним позасвідомим. Серце в Сковороди – це той безмежний психопростір за межами свідомости, що містить знання неспівмірно глибше і ширше від знання інтелекту. І серце пов’язане з ідеєю людини-мікрокосмосу, в якій живе відбиття усіх правд і містерій всесвіту. Тому, для Сковороди, пізнавши себе не поверховим розумом, а глибиною серця, людина пізнає Бога.

Пантелеймон Куліш
Пантелеймон Куліш

У ХІХ ст. елементи філософії серця знайдемо в таких відомих письменників як Микола Гоголь чи Пантелеймон Куліш. Попри те, що пишучи по-російськи, Гоголь став одним з основоположників російської літератури, однак як мислитель-філософ він, за визначенням Дмитра Чижевського, органічна частка історії української філософської думки. Недарма його морально-філософські ідеї зустріли в Росії незрозуміння й різке заперечення. Гоголь і Куліш черпали кордоцентричні ідеї з рідної української релігійної традиції, та на відміну від глибинних ідей Сковороди, обидва вони трактували серце насамперед як острів етики і моралі, джерело особистих принципів і моральних цінностей.

Микола Гоголь
Микола Гоголь

Дальший крок в еволюції кордоцентризму в українській філософії – це творчість Памфіла Юркевича, уродженця Полтавщини і вихованця Київської Духовної Академії, який у свій час був найосвіченішим філософом Російської імперії. Адже, коли царська влада нарешті зняла заборону на навчання філософії в університетах імперії в 1860-х рр., тоді Юркевича визнали єдиним вченим імперії, який мав кваліфікації і знання очолити катедру філософії в Московському університеті. Але і в його випадку Росія та її інтелектуальне середовище не прийняли його філософії, часто критикуючи її як чужу та реакційну саме з огляду на українське походження філософа.

Памфіл Юркевич
Памфіл Юркевич

Особливо це стосувалося його «філософії серця» і його критики примітивно матеріалістичного світогляду, який обожнювала тоді т. зв. проґресивна російська інтеліґенція. Відповіддю на наукові аргументи Юркевича були очорнення і погрози, якими вирізнився Ніколай Чернишевськй, що, за висловом Дмитра Чижевського, «не маючи сили боротися з думкою силою думки, підмінив полеміку лайкою, брехнею і особистими нападами». Брутальне цькування Юркевича в Росії причинилося, зрештою, до його ранньої смерті, а насамперед до того, що в Москві цей знаменитий філософ уже не знайшов нагоди друкувати нові твори, а його залишена в рукописі теорія метафізики досі не знайдена й не видана. Філософія Юркевича знайшла відгук щойно посеред модерністів «Срібного віку», бо засновник цього руху Владімір Соловьов був відданим учнем цього українського філософа.

А в 1910-х і 20-х рр. його ідеї, включно з «філософією серця», продовжував розвивати у Києві Олексій Ґілярьов, серед студентів якого був молодий Дмитро Чижевський, який уже в еміґрації перший систематизував тему нашої філософії серця. І хоча в Україні сталінізм і совєтська цензура на десятиліття знищили цей напрям і будь-яку незалежну думку в нашій філософії, деякі аспекти софійності і кордоцентризму відродилися у філософії самостійної України, а зокрема в ідеях одного з найцікавіших українських філософів сучасності Сергія Кримського. Але постать Кримського заслуговує на окрему розповідь, при іншій нагоді.

Марко Роберт Стех,
для IA ZIK
 

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-06-29 13:45:08