неділя, 18 червня, 2017, 15:37 Людина
Військові медики: Люди, перед якими хочеться знімати капелюха

Військові медики обрали неймовірно важливу, шляхетну й водночас складну та відповідальну професію.

Про це пише Геннадій Карпюк на сайті na.mil.gov.ua.

5504_p_01_img_0001

Із 27-річним старшим лейтенантом медслужби Миколою Денисюком я познайомився на стабілізаційному пункті позиції однієї з механізованих бригад ЗС України. Саме тут надають первинну медичну допомогу пораненим і готують їх до евакуації. Офіцер за рік на передовій так напрактикувався, що набутого там досвіду вистачить на дисертацію

«Добре пам’ятаю свій ввідний у війну день. Я виїхав до двох поранених. Один зазнав несумісних із життям травм: відірвані стопи, множинні осколкові поранення магістральних судин. Він помер у мене на руках. Я тоді мав вирішити, кому з двох важких пацієнтів, так би мовити, надати перевагу, тобто вибрати, хто з них житиме, – говорить Микола. – Книжки беземоційно пишуть про цей момент як про медичне сортування. Але ж, друзі, як же важко, особливо вперше, робити той вибір! Нині я вже навчився подавляти психологічний фактор і спокійно допомагаю тому, кого справді можу врятувати. Тобто, якщо з двох людей один має менші шанси на виживання, передусім докладаю зусиль до порятунку того, в кого вони більші. Перебувати поряд із помираючим, коли він з останніх сил просить щось зробити, а ти усвідомлюєш, що вже не зможеш йому допомогти, дуже важко. У мене за рік було три такі фатальні випадки, але ж я зміг допомогти десяткам!».

5504_p_12_img_0001(1)

Микола прийшов у бригаду по закінченні Української військово-медичної академії, куди вступив іще 2013-го, а доти навчався в Київському національному медуніверситеті. Раніше багато читав про медиків часів Другої світової війни, кампаній в Афганістані та Чечні. І не думав, що й сам потрапить у таке горнило.

«Попервах бракувало практики. У полі вчився ставити центральний доступ до магістральної вени, що ніколи не робив. Я не був готовий проводити тривалу реанімацію, – зізнається військовий медик. – Одна з перших таких критичних процедур продовжувалася понад дві години. На жаль, пацієнт не вижив через несприятливий збіг кількох чинників. Після кожного виїзду я аналізую ситуації, аби вдосконалити способи дій під час схожих сценаріїв. Медикам треба постійно тренуватися. Чим більше руки працюють практично, тим ближче ти до успіху, – розповідає Денисюка.

Напевно, найсильніше на спеціалізацію Миколи Денисюка, як він сам каже, вплинула трагедія, що сталася з ним у студентські роки. Тоді він займався альпінізмом, чотири рази на рік ходив із друзями в похід. Цього разу компанія екстремалів сплавлялася Смотричем, прямуючи до Кам’янця-Подільського. На одному з етапів вирішили ризикнути і подолати на байдарках зруйновані греблю та шлюзи: навіщо їх 700 метрів на собі нести. Микола йшов перший і потрапив у вир, перекинувся й півтори години боровся за життя. Течія там була така потужна, що затягувало під воду навіть у рятувальному жилеті. До останнього не знав, що коли йому спускали мотузку й витягали з пастки, двох товаришів – хлопця і дівчини – вже не було серед живих. З Ромою в байдарці було дві дівчини. Одну він врятував, а разом із другою потонув…

Складні випадки на передовій змушують військового медика самому шукати кращі варіанти дій, підбирати техніку, оптимальні маршрути переміщення, препарати, непередбачені медичним постачанням, яких немає в переліку обов’язкових. Військовий лікар за допомогою волонтерів намагається використовувати найкраще обладнання, препарати, бо вони працюють. Зізнається, що такого добра завдяки волонтерам трохи накопичив.

Микола Денисюк довго підбирав під себе рюкзак і медичний розвантажувальний жилет. Медпрепарати й засоби повинні бути під рукою, щоб мінімум часу витрачати на їхнє діставання – інколи це треба вміти робити із заплющеними очима. Також непогано було б, якби у війську передбачили штатну тару для збереження й перевезення у стабільному температурному режимі ампульних препаратів. Адже ампули з ліками взимку перемерзають і є вразливими до ударів. Офіцер каже, що взимку вони тримали розчини там, де мешкали, а на виїзди поміщали їх у сумку-холодильник, обкладаючи ватою. Перед застосуванням ампули клали для підігріву на торпеду авто або поближче до свого тіла.

« Яка санітарна автотехніка, на ваш погляд, краща?», – запитую в Миколи.

«Працював на УАЗах, «Саксонах», санітарних МТЛБ. Якщо говорити про техніку для евакуації поранених з передової, то кращого за МТЛБ нічого не існує. Він має приземкуватий корпус, хорошу прохідність, маневреність, захист. А за швидкістю – взагалі чемпіон. «Саксон» більше підходить для міських умов, а мерседесівський «Унімог» (волонтерський) – для другої ланки евакуації, – підкреслює лікар.

Батьки Миколи Денисюка, який родом із Житомирщини, працюють ветеринарами. А от його менші брат і сестра навчаються у столичному медуніверситеті. Можливо, він став першим у великій династії знаних лікарів? Але те, що вони обрали неймовірно важливу, шляхетну й водночас складну та відповідальну професію, спонукає мене подумки знімати капелюха перед цими людьми…

 

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-06-24 04:58:59