неділя, 28 травня, 2017, 10:03 Людина
Лев Скоп: Якщо ікона не є молитвою, то тоді це розмальована дошка
Лев Скоп. Фото: bahmut.in.ua
Лев Скоп. Фото: bahmut.in.ua

Вільні люди… Як іноді легковажно ми вживаємо цей загальник, коли нам хочеться охарактеризувати українську спільноту, витворену після революцій. Легковажно тому, що «диявол, знано, ховається у деталях». А вони – ці дрібниці, ці несуттєвості – полягають у тому, що, далебі, не всі з нас є вільними людьми. Що більше, доволі специфічно ми трактуємо власну свободу, здебільшого, як свободу від обов’язків, без яких, власне кажучи, немає самодостатньої та повноцінної особистості.

Так, вільних людей побільшало, однак насправді вони ще не є критичною масою, здатною докорінно і безповоротно змінити дотеперішній стан справ.

Лев Скоп, знаний український художник, поет та вільна людина, сьогодні мій гість.

«Війна лише увиразнила бачення»

– Пане Левку, у численних своїх інтервю ви називаєте себе вільною людиною. Скажіть, на Ваш погляд і на Ваше розуміння, – хто вона, вільна людина, які риси їй притаманні і чи кожен здатен дорости до такого статусу?

– Я відчуваю себе вільним у багатьох речах. Насамперед, тому що мене так виховували. Батькам було дуже важливо, аби я був здоровим, аби не був голодним, – як на ті часи. Зате в іншому мені дали повну волю. Я міг займатися спортом, малюванням, співати, музикувати, – і все це сприймалося позитивно. Дякувати батькам, – світла їм пам’ять, – вони нас не тероризували… Мамі, за великим рахунком, – було байдуже, як ми вчимося. Звісно, вона хотіла б, аби і тут ми з братом не пасли задніх. Вона казала нам, що треба вчитися, але так дуже тихо казала (сміється, – ред.). Ніколи не практикувала такого, щоб робити за нас уроки чи бігти з’ясовувати, чому у нас така, а не інша оцінка.

І, до слова, я своїх дітей виховував схоже. Колись моя дочка поділилася зі мною тим, що її подруга заздрить їй. Мовляв, твій батько один раз був у школі і не говорив про навчання, а жартував з учителькою, мовляв, вона – гарна жінка…

Справа в тому, що саме за таких обставин розумієш відповідальність своєї свободи і потребу бути чесним.

А назагал, – і добро, і зло, розуміння цих понять і їх, так би мовити, практикування, – ми беремо від батьків. Тільки коли вони надто наполегливі у своїх намаганнях «виховувати» нас, – і… роблять цим з нас рабів звичок, уявлень, симпатій/антипатій. Ми боїмося бути вільними.

І ще один момент. Ми – зі сім’ї репресованих. Тобто за совєтських часів перебували на найнижчому щаблі суспільної ієрархії. Але це лише додавало мені розуміння ціни свободи. На відміну від тих, хто пристосовувався. До слова, лише зараз, після двох українських революцій, оце розуміння дало мені можливість чітко з’ясувати, хто є хто. А війна лише увиразнила це бачення.

– Традиційне запитання – як Левко Скоп, – митець, громадянин, – визначає для себе наш час, які його риси вважає особливо рельєфними і неповторними, і що, на Вашу думку, вже було, але повторюється зараз, можливо, в інших форматах?

– Бачите, уся історія людства збудована на циклічності. Не відомо, коли було гірше (сміється, – ред.). Тож я гадаю, що нічого докорінно не змінилося. Може, то абсурдно виглядатиме, але у нашому часі я нарешті зрозумів, що поруч зі мною багато прекрасних людей. Це дає мені і волю, і бажання жити, і натхнення.

– Ви – активний учасник Революції Гідності, а також частий гість у шанцях війни на Сході. Наскільки ці дві події змінили Ваше особисте світосприйняття? Якби отак поглянути на Левка Скопа до і після цих суспільних катаклізмів, то які автопортрети ми змогли б бачити?

– Була б велика різниця у цих автопортретах. Лев Скоп «до» – старий такий чоловік, знищений долею і понурий. Сучасний Лев Скоп – у бронежилеті, з автоматом, – молодий, повний сил чоловік.

«На мистецтві розуміється час…»

– Ваша віра, пане Левку, є певною мірою вірою схимника. Принаймні, мені так видається збоку. Адже, приступаючи до Вашого відомого циклу 365-ти Богородиць, Ви, мабуть, дали собі певні обітниці. Що спільного між творчістю і молитвою, творчістю і служінням, творчістю і духовним обовязком?

Роботи Лева Скопа. Фото: livejournal.com
Роботи Лева Скопа. Фото: livejournal.com

– Щодо схимництва, – то зовсім ні (сміється, – ред.). Почалося все з того, що люди, які опікуються недужими з онкодиспансера, почали робити благодійні інтернет-аукціони. Я дав кілька робіт, і вони продалися. А от коли мова зайшла про дуже дороге обладнання для цих хворих, то я собі подумав: «А чому я не можу його купити?». Почав замислюватися над тим, як це зробити. Згадав людей, які колись мені докоряли, мовляв, у тебе всі ікони однакові. А чи справді однакові? І я вирішив зображати Богородицю, що молиться упродовж 365 днів року. Коли я перших двадцять робіт виклав в Інтернет, то спричинив цим бурю дзвінків, повідомлень. Це було щось неймовірне. Я продовжив цей експеримент, малював, не зупиняючись. Ніщо мені не заважало: ні компанії у майстерні, ні довколишні події. Я малював!

Але… Цей процес відбувався якось природно, не за рахунок чогось іншого. Я писав одночасно книжки, займався реставрацією, тощо. Тобто, це не було жертвою заради чогось. Це було… Навіть не підберу асоціації. Як політ птаха…

Відтак з Влодком Кауфманом ми зробили виставку у «Дзизі», і вийшло якесь неймовірне поєднання авангарду та іконопису. Відкрили виставку, і вже звідти мої роботи розійшлися всім світом.

Як би там не було, гроші ми зібрали. Але… Вийшов у результаті узагальнений образ Матері Божої. Української Матері.

– Багатьом художникам, які працюють у, так би мовити, класичному стилі, тобто зображають не абстракцію, не фата-моргану, я ставлю запитання про перспективу. Наш час такий, що, за умови вдалого піару, будь-яку базгранину можна видати за мистецький шедевр. Чи розумітимуть майбутні покоління лики, витворені Левком Скопом?

– Я інакше скажу. Я не бачу жодної людини, яка розуміється на мистецтві. І я теж. На мистецтві розуміється час. Може бути надзвичайно «реалістичний» художник, – але мине кількадесят років, і його не згадають, а от ту, як ви кажете, базгранину вважатимуть геніальним твором. Імпресіоністів теж не визнавали у їхній час. А зараз?

Тому я б не поспішав оцінювати і судити. Адже творчість – це медитативний процес, під час якого я, до прикладу, можу намалювати й ікону, і якусь абстракцію, і якийсь дурнуватий колаж… Але я то роблю із середини, з нутра…

Ось ще про що скажу у цьому сенсі. Я дивуюся поетам, письменникам, композиторам, які зараз пишуть про війну так, як раніше писали про Леніна. Але ж то треба народити, а не так, – треба то й треба… До прикладу, я відбув увесь Майдан, але досі мене не прорвало – ні на вірш, ні на пісню. Може, колись прорве?

– Хотів би поговорити також про якість віри. Звісно, наш нарід здебільшого релігійний. Але часто його віра чомусь атрибутивна, про людське око. Власне, це таке собі відображення лицемірства і подвійних стандартів, притаманних мирському побуту. Я, звісно, не святенник, але якось воно неправильно. А як вважаєте Ви?

– Ну, про народ я б говорив обережніше (сміється, – ред.). Знаєте, коли я був зовсім малим, нас ніхто не змушував молитися. Але з дитинства давалося зрозуміти, що церква – це простір позачасовий, а молитва – це розмова з Богом. Не важливо, як ти хрестишся чи стоїш, де ти молишся. Важливо було не читати обов’язково «Отче наш», а просто побалакати з Богом. Тому для мене церква і віра органічно пов’язані у душі.

Я можу помолитися де завгодно. Але люблю ходити в храми, у яких мені добре. Набудували чимало церков, але я маю «свої». Там енергетика неймовірна. А є й такі, куди мені не хочеться заходити.

Саме тому вважаю, що образ чи ікона – це молитва. Бо витворюючи їх, ти розмовляєш з Господом. Я про це казав і своїм студентам з академії. Не знаю, чи вони те зрозуміли. Хоча… Скажу дивне: я не знаю, як треба ікони малювати, я не знаю, якими мають бути ікони. Але я знаю, що відчуваю, коли творю їх, коли звертаюся до Бога. Але я знаю і те, що якщо ікона – не молитва, – тоді це розмальована дошка.

«Не можна намолити простий шматок дошки»

– Повернімося до Ваших Богородиць. У кожної з них – печать Вашого настрою, емоція того дня, коли вона творилася. Але чи є у них реальні прототипи, іншими словами, – чи не писали Ви їх з реальних жінок?

– Я знаю, про що ви запитуєте. Ні, реального праобразу немає. Богородиця, Мама, Берегиня.

Часто ті, хто купив мої ікони, кажуть, що їхня Богородиця найкраща. Я погоджуюся, хоча хвалити свої роботи не звик, рівно ж як не вмію себе критикувати. Бо чи критикуватимеш те, над чим згорів? Бо працюючи, згораєш, і у цьому полум’ї натхнення, згадуєш маму, бабусю, якихось жінок, узагальнені їхні типи. На Волині вони круглолиці, у нас – свої, аскетичніші. Ідеальні образи жінки, навіть жінки-епохи.

Трапляються взагалі казуси, коли ті, хто приходять оглянути мої роботи, зізнаються: диви-но, вона ж на мене схожа.

Муза радше притаманна західному мистецтву, у нас же – найважливіше символ. Саме через це у нас так багато чудотворних ікон, адже вони є символами і водночас – молитвою, віддачею енергетики. Бо не можна намолити простий шматок дошки.

Ікона Богородиці написана Левом Скопом. Фото: Facebook
Ікона Богородиці написана Левом Скопом. Фото: Facebook

– Теж традиційне запитання. Чи є у Левка Скопа заповітна мрія і чи погоджується він говорити про неї привселюдно?

– Очевидно, що моя мрія – мир. Бо іншої немає. Ми почали звикати до війни, і це веде до збайдужіння. А байдужість, як на мене, найгірший з людських станів.

– Дякую Вам за Вашу творчість і цю бесіду.

Розмовляв Ігор Гулик, 
для ІА ZIK


Довідка ІА ZIK

Скоп Лев Андрійович народився 9 квітня 1954 року. Український мистецтвознавець, художник-реставратор, іконописець, учасник Євромайдану, поет, музикант (учасник музичного гурту «Чорна Дебра»), учасник творчого обєднання «Кактус», провідний працівник музею «Дрогобиччина»; багаторічний дослідник дрогобицької деревяної церкви Святого Юра. Мешкає у Дрогобичі, працює художником-реставратором у відділі деревяної архітектури музею «Дрогобиччина».

Упорядкував науковий збірник «Дрогобицькі храми Воздвиження та Святого Юра у дослідженнях», присвячений памяті дослідника української церковної культури патріарха УАПЦ Дмитрія (Яреми).

Автор досліджень з історії українського мистецтва, серед яких: «Маляр ікони «Богородиця Одигітрія» з Мражниці», «Майстер мініатюр Пересопницького євангелія – Федуско, маляр з Самбора».

Автор унікального проекту 365-ти ікон Богородиці, створеного упродовж одного 2013-го року.

Перша збірка лірики автора «Сон в електричці на межі півсвідомості» вийшла у 2005 р. У 2013 року побачили світ збірки «Ти було» та «Новий день – старі сліди».

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-06-24 04:56:13