субота, 20 травня, 2017, 9:25 Людина
Василь Вовкун: Не актуалізоване мистецтво – мертве. «Хіба не чуєте порох Третьої світової?»
Василь Вовкун. Фото: Микола Тис/ZIK
Василь Вовкун. Фото: Микола Тис/ZIK

«Знайди свою Дорогу! Шукай її босим, у поті чола, голодним і спраглим, прокладай у молодості, оперезаний силою впертості, – не вдалось – продовжуй у старості, увібравши житейську мудрість. Обов’язково знайди її серед тисячі, в мріях жадану, в пошуках тричі прокляту – інакше ходив ти чужими дорогами, так і не пізнавши істини буття свого..».

Це – уривок з книги «Паралельні видива» режисера, культуролога Василя Вовкуна, який з лютого цього року обіймає посаду генерального директора–художнього керівника Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької. Василь Вовкун написав цей текст-програму у 20-річному віці. Про те, чи знайшов він свою дорогу, що на це вплинуло, і розпочинається його інтерв’ю для IA ZIK.

Василь Вовкун поділився своїми міркуваннями про те, що є визначальним для режисера, як мистецтво може впливати на свідомість і підсвідомість, якою він бачить роботу Львівської опери тощо. Україна та її культура досі тримаються, мабуть, завдяки таким постатям, яких можна назвати справжньою творчою елітою.

Пане Василю, у вашій книзі «Паралельні видива Василя Вовкуна» є сильні слова про те, як знайти себе, свою дорогу. А яким був ваш пошук себе – адже спочатку ви хотіли бути журналістом, а стали актором і режисером?

– У зрілому віці пишуть заповіт, а в юності задають собі програму. «Знайди свою дорогу» написав десь у 20 років, коли вже було усвідомлення і професії, і громадянської відповідальності. Ви мене наштовхнули на те, що у виступі на своїй ювілейній екзистенції, яку буду проводити 16 червня у театрі з нагоди 40 років творчої діяльності та 60-річчя від дня народження, не треба нічого видумувати, а зачитати «Знайди свою дорогу» і поглянути, чи за 40 років знайшлася своя стежка. Так, вона знайшлася і вивела на справді щасливу, велику дорогу. Працювати 40 років у творчості, мистецтві задля української культури – це велике Боже призначення, за Лукрецієм – значить, знайшов свого внутрішнього генія, якому не зрадив, поставивши на сьогоднішній день 350 різних мистецьких акцій в різних жанрах. Це велике щастя. Божа рука вела мене цією стежкою – спочатку сільською, болотяною, на якій калічив ноги, а потім вивела на дорогу, де бачив перспективу, схід сонця, захід сонця. Це моє велике щастя, за що дуже вдячний Богу, родині.

Що найбільше вплинуло на ваше формування?

– Можна окреслити три фактори, які вплинули на мою свідомість і підсвідомість. Я часто ніби пробуджуюся в своїй рідній церкві, яка ніколи не закривалася. І це мене завжди дивувало – «Як же це у нас в селі (селі Мацошин на Жовківщині– ред.) така гарна церква з таким іконостасом, розписами». Аж поки не привіз туди Бориса Возницького, який сказав, що у церкві працював великий майстер – Корнило Устиянович. Відомі лише вісім його іконостасів. Це було для мене відкриттям. У радянський час великодні літургії проводили вночі. З того часу запам’яталися свічки, іконостас. Ця естетика мене формувала невидимо. Звичайно, великий вплив на мене мала родина, звичаї, які ще живуть до сьогодні. Мій дід був фантастичним столяром, робив колеса до возів, стільці, креденси. У вільний час він міг віншувати годинами. А третє – це природа. В Мацошині була школа-восьмирічка, тому два роки у старших класах треба було ходити в другу школу за 3 км. Також, відвідував літературний, хоровий гурток. І цей схід сонця з росою пам’ятаю сьогодні. А повертався назад, то дивився на захід сонця. Воно все благословенно впливало на підсвідомість. З четвертого класу вже були у мене перші дописи в районну газету «Нове життя», потім у львівських газетах «Ленінська молодь», «Вільна Україна». Таким чином формувався як журналіст. Дійсно вступав на журналістику у Львівський університет, але недобрав одного балу. Проте мене вела Божа рука, – коли йшов з документами з університету біля театру Заньковецької мене зупинив, як потім з’ясувалося, завліт, відтак я заніс документи у драматичну студію театру Заньковецької, таким чином поступивши на акторський. Це було як у казці чи якомусь фільмі. Відтоді вірю у щасливі випадки. З акторством теж була цікава історія. Рік пропрацювавши після студії у Вінниці, поступив у Київський державний інститут ім. Карпенка Карого на акторський факультет, який вперше був експериментальний, – режисери і актори навчалися разом. Мені там запропонували перевестися на режисерський. Це образило мій юнацький максималізм, мовляв, як це буду не на сцені, а десь за кулісами, і відмовився. Після Чернівецького театру знову стався щасливий випадок – у 1989 році відбувся перший всеукраїнський фестиваль сучасної музики «Червона рута», де був у режисерській групі, а наступного фестивалю вже став головним режисером.

Можна сказати, що ви прислухалися до внутрішнього голосу, який вас провадив.

– Цьому присвячений мій підручник «Мистецтво режисури». У своєму досвіді я дуже опираюся на теорію режисера і актора Михайла Чехова. Власне, він звертає велику увагу на підсвідомі імпульси творчої людини, незалежно від професії – художника, актора, режисера, музиканта тощо. Виношувати художній образ через підсвідомі імпульси, які мають трансформувати цей образ з підсвідомості у свідомість. Це процес дуже непростий.

Чи впливають сни на формування цих художніх образів?

– Якщо людина оберігає підсвідомість, не ґвалтуючи свідомість, тоді відкривається дуже багато, навіть дар передбачення. У мене були сни, які віщували зустріч з моєю дружиною, народження сина, коли ще не було спеціальних апаратів, які це визначають. Коли викладаю студентам, то розповідаю їм такий приклад: за каденції міністра культури академіка Івана Дзюби була дуже популярна серія вечорів постатей «Розстріляного відродження» у формі так званих неомістерій, бо важко навіть визначити їхній жанр, – через внутрішні медитації про того чи іншого письменника, який загинув у таборах, складалося враження, що виходиш на спілкування з духом, який підказує, що робити. Було зроблено серію таких вечорів, але про Максима Рильського нічого не виходило. Аж потім я звернувся до його ранньої творчості, зібрав всі його ранні збірки, а вночі прокинувся, написав сценарій – моя підсвідомість вихоплювала конкретні – том, сторінку, вірш. А вранці мене охопив внутрішній жах, бо здавалося, що це моя і ніби не моя рука писала. Почав перевіряти по томах, – все сходилося, у деяких місцях була фраза «вносяться клітки з канарейками». В результаті вечір М. Рильському вийшов просто фантастичний, коли виносили ті клітки. Він і справді був поетом у клітці.

Цікавим був у вас образ зі свіжими яблуками на сцені.

– Так, у грудні на вечорі Сковороди сцена Національної опери України була засипана свіжими червоними яблуками. Цей образ запам’ятався з перших моїх гастролей з Чернівецьким театром. Тоді ми були влітку на гастролях на Харківщині, зайшли в музей на екскурсію, а за цей час здійнялася буря, і коли ми вийшли, то побачили, що у саду вся земля всипана білими яблуками, які позривав вітер. Цей образ потім виринув із закапелків свідомості. Щоб засипати сцену, треба було машину яблук, в 90-ті роки це було проблемою. Але Іван Дзюба мене підтримав і допоміг. Київ до цього часу пам’ятає, як на сцені відкрилася завіса і у залу полинув несамовитий запах свіжих яблук, тоді усі глядачі піднялися і стояли десь близько 10 хвилин. Настільки цей образ був емоційний. От що таке сила підсвідомості і впливу.

Пане Василю, ви зараз обіймаєте, з одного боку – адміністративну посаду директора, з іншого – художнього керівника. Мабуть, складно це поєднувати в контексті заявлених вами змін і нововведень.

– Дуже органічно поєднується. Якщо творча людина думає, що нею хтось буде займатися, встелювати їй дорогу трояндами, то це дуже велика помилка. Творча людина мусить бути самоорганізованою, вміти творити і створювати собі шлях творення. Недаремно кажемо про стежку, що виводить на широку дорогу. Але цю дорогу ти сам прокладаєш і сам йдеш по ній. Тому менеджмент і моя режисура були постійно поєднані, – треба було знайти роботу, зробити її, проаналізувати. Дехто каже, – «мене ніхто не запрошує», а для цього треба себе пропонувати. Всі знають, якими важкими були часи у 90-х. Тоді мене запросили на постановку з нагоди 100-річчя з дня народження Михайла Хвильового. Це один з письменників, який на мене впливає до сьогоднішнього дня, – не лише його художня література, а й публіцистика. Скажімо, чого варта нині лише одна його фраза «Геть від Москви». Після цього вечора, на якому була вся творча еліта, вранці прокинувся відомим режисером. Отакі щасливі випадки були у моєму житті.

– У вашому доробку є дуже багато різножанрових творчих робіт. Серед музично-драматичних, театральних жанрів, який вам найближчий?

– Прагнув постійно модернізувати, виводячи українську культуру з такої просвітянської форми існування. Якщо брати за основу, то це справжній автентичний фольклор, – писанка, сорочка, пісня, музика тощо. Вона несе в собі такий енергетичний заряд і таку кодову систему, яка може бути прикладеною до будь-якого жанру. Недаремно взяв за назву своєї дисертації «Український авангард 1910-1930-х років XX ст. в контексті європейського культуротворення». Якщо це справжнє народне пересотворювати, тоді вийде індивідуальне, національне і сучасне. Професія режисера зобов’язує бути обізнаним у всіх гуманітарних та мистецьких напрямках, вона об’єднує все навколо себе. Якщо ти бодай трохи необізнаний, то воно десь вилазить. Усі жанри для мне синтетичні, не люблю чистого жанру. Якщо розглядати ці неомістерії, то в них були костюми, музика, слово, пластика, яблука, клітка, трава тощо. Ці дійства не передбачають такої чистоти. І зараз у світі подібна тенденція спостерігається. Скажімо, під час цьогорічного Євробачення в Україні були не лише музика, слово і пластика, а й контент, що виконував естетичну функцію. Раніше світло не вважали естетичною категорією, але ми сьогодні можемо взяти чорний квадрат сцени і створити з допомогою світла відповідну атмосферу.

Мистецтво може впливати на свідомість людей навіть сильніше, ніж релігія. Як воно має реагувати на сучасні виклики, щоб досягати цього впливу?

– Розкажу недавній приклад. Ми запрошені з народним художником Тадеєм Риндзаком на постановку Д.Верді «Набукко» в Одеську оперу. Ця робота була нелегкою, двічі я відмовлявся від запропонованих сценографічних ідей, художника це вже непокоїло, мовляв, «не можу тебе відчути, що ти хочеш». На що я відповів: «Хіба ти не чуєш порох Третьої світової війни? Я не хочу ставити «Набукко» на основі сюжету євреїв і Навуходоносора, а хочу передати відчуття, що руйнується людський храм моралі, відтак виникають такі речі, які перетворюються у «гради»«. Коли ми відкрили макет в Одеській опері на художній раді, то була п’ятихвилинна пауза, і я перелякався, – це аж так не сприймається. Вони сказали, що так «Набукко» ще ніхто не трактував. Якщо мистецтво не актуалізоване, не відображає сучасні події, то воно мертве, ілюстративне. У нашому театрі є багато таких речей, але є і багато речей, які акцентують, скажімо, якусь проблему. Коли з молоддю ставив «Дон Жуана» Моцарта, то говорив не просто про одного персонажа, а донжуанство як явище, адже воно народилося не сьогодні. Або у виставі «Безумний день» Моцарта нас не цікавив факт весілля, щоб Фігаро одружився на Сюзанні, ми говорили про безум, так би мовити, зазіхання, бо старий ніколи не стане молодим. У цій виставі теж торкнулися інших струн, які були сучасними. Таке мистецтво приймаю і за таке мистецтво борюся, страждаю, бо зовсім непросто знайти цю актуалізацію. Це так само, як у мішку пшениці знайти одну зернину, яка дасть найбільший врожай.

Серед останніх цікавих новацій у Львівській опері – започаткування музичного салону. Наскільки вдало він стартував?

– У моїй програмі, що називається «Український прорив» є таке речення: простір будівлі Львівської національної опери перетворити у великий мистецький центр, в якому кожен сегмент має працювати. У нас є оперні вистави, концертні програми, оперети, екскурсії. Тепер екскурсії стали більш впорядкованими, – їх проводять у відповідно встановлені години, мають музичні паузи, під час яких можна відчути акустику Дзеркальної зали. У фіналі звучить голос Соломії Крушельницької у запису. У музичному салоні будуть виступати відомі музиканти, там встановлено рояль, буде ще орган та інші інструменти. Зараз працюємо над одноактним балетом для цієї зали про Георга Пінзеля на музику Юрія Ланюка, який є художнім керівником цієї зали. На відкритті ми не сподівалися на багато відвідувачів, але було куплено 70 квитків. Опитування показало, що люди були вражені і захоплені. Мене зараз навіть не цікавить кількість, а якість. Вже відчуваємо, як відомі музиканти стають у чергу, щоб виступити у цій залі. Додадуться ще виставки. Зокрема, незабаром у фойє з’явиться портрет Соломії Крушельницької, написаний відомим художником Любомиром Медведем.

Чи буде змінюватися цінова політика?

– Обов’язково, у нас зросли ціни на все, починаючи з комунальних послуг. Цінова політика вже змінилася в екскурсіях. Зросли ціни за оренду і, слава Богу, погані оренди відпали. Це нам створює кращі умови для роботи. Тепер оренда рахується від аншлагу і вартості зали. В нас зараз аншлаги дають прибуток – 137- 140 тисяч. В попередні роки одна-дві вистави давали до 120 тисяч. У першому кварталі ми перевищили план на 700 тисяч грн, а у цьому кварталі – можливо буде мільйон грн. Це значить, що ми правильно рухаємося.

Цікаво, скільки в середньому коштує підготовка однієї вистави?

– Один задник (театральна декорація – ред.), який пишуть у нас в майстерні для «Набукко» в Одеській опері, обходиться у 486 тисяч грн (купити тканину, пошити заґрунтувати, використати фарби). А опера інколи потребує 4 таких задники. Відтак, одна класична опера коштує близько 2 млн грн. У Міністерстві культури на розвиток оперного театру, взагалі, не передбачено коштів. Тому театр мусить заробляти сам. Якщо ми заявили 8-10 постановок упродовж 5 років, то нам треба заробити 20 млн грн самостійно. З цього випливає і ціна за квиток, екскурсії тощо.

Чи плануєте гастролі найближчим часом?

– До гастрольної діяльності ми ще не дійшли, будемо для цього створювати міжнародний відділ. Вже виробили новий договір, який враховує нові реалії, виклики. Найбільше у нас гастролей в Польщі. Є цікавий проект «Лебединого озера», над яким зараз триває робота. Завтра (17 травня – ред.) виїжджаю на симпозіум «Опера Європа», що буде проходити в Києві на базі Національної опери України і Національного театру оперети, на який прибудуть усі директори європейських театрів. Це теж дасть імпульс для обмінів, переговорів. Будемо думати про гастролі, бо театр прагне гастролей. Але ми потрапили у таку проблему, яка називається – відсутність в українців самооцінки. Західні продюсери пропонують артистам іноземних країн добові та гонорари, що сягають тисячі євро, а наших людей купують за 100-200 євро. Це ганьба, не гастролі, а самообман! Хочу змінити ситуацію щодо оцінки наших виконавців – артистів балету, музикантів оркестру, вокалістів. Гастролі мають бути справжніми, де заробляє театрі і всі виконавці.

В Україні впродовж 25 років високі чиновники постійно торочать про те, що все залежить від економіки, яка у нас низька, і тому такий рівень життя. Водночас відомий музейник Борис Возницький ще за життя в інтервю казав, що ніколи не буде розвиненої економіки без культури. А в нас у державній політиці культура завжди перебувала на задвірках. І тепер маємо багато парадоксів, на кшталт війни і АТО, розмитості самоідентифікації, відсутності самоповаги та багато іншого. Як би ви оцінили стан розвитку культури в Україні, і що варто змінити у цій сфері?

– Маємо більше парадоксів, ніж ми сподівалися. У моїй книзі є розділ, який називається «Культурна конфігурація незалежної України» і наступний – «Ідеологія масової культури і постмодерна непевність», які в різних напрямах аналізують культурний процес в Україні. Я би навіть слово процес не використовував, бо процес відсутній як такий. Незахищеність культурно-духовного та інформаційного простру в Україні – це велика біда. Лише тепер щось трохи почало зрушуватися. Я би це зробив більш радикально. В результаті того, що культурного процесу з 1991 року не відбувається, ми маємо, як наслідок, окупацію Криму, війну на Донбасі. Від чого залежить культурний процес? Очевидно, не від міністерства культури, За моєї каденції говорив: «забудьмо, що ми є міністерством культури, ми ідеологічний інститут, який би мав державі пропонувати». А держава – це уряд, Верховна Рада, Президент. Так, я мав підтримку Віктора Ющенка, бо він цей процес розумів. Але в інших інститутах влади цього сприйняття не було. Це віддавалося на відкуп Президенту, мовляв, хай займається культурою, і навіть насміхалися над цим. Культура не може відбутися без створення культурної еліти. В Україні ще тримаємося за такі імена як Ліна Костенко, Іван Дзюба, серед молодших – Оксана Забужко. Але кожне покоління має творити свою творчу еліту. А вона відсутня. Культурний процес неможливий також без політичної еліти, яка розуміє цей процес. У нас теж немає цієї еліти, вона скоріше партійна еліта, яка живе зовсім за іншими законами. Бізнесова еліта у нас не українська, олігархічна, яка виросла на російському ґрунті і його пропагує, а українське для них у культурному продукті є чужим. Коли цього всього нема, то нічого міністерство культури не може зробити. Але зуміли у нас в короткий термін створити армію. Так само після революції Гідності треба було створити армію, щоб захистити свою культуру. Від цього усі високопосадовці виграли б. У нас складається таке враження, що свідомо відмовляємося від того, що творить держава. Адже тільки культура, мистецтво, мораль можуть зробити цю державу сильною і самодостатньою. Український соціум давно перебуває у страшному психологічному трансі, депресії і його можна вилікувати лише завдяки культурі.

Пане Василю, ви займалися також колекціонуванням. Чи плануєте показати ці речі на виставці?

– Останнім часом більше науковою робою займався, захищав дисертацію, писав монографію. Побачив світ два роки тому перший підручник в Україні з режисури мого авторства. Дописав третій і четвертий том «Паралельних видив», які мають вийти до мого ювілею. Моя колекція сформувалася сама по собі, є у ній вироби з кераміки, різьби по дереві, образотворчі роботи, одяг. Вона мене на сьогодні влаштовує така, як є. Планував виставку, але часу на це зараз нема, музей Гончара у Києві хотів виставити ікони на склі з моєї збірки. Можливо, це можна буде зробити пізніше. Колекція любить виходити на люди, вважаю, що неправильно тримати її тільки заради себе. Вона має дарувати людям радість.

Відомий колекціонер Іван Гречко подарував свою колекцію ікон на склі Українському католицькому університету у Львові.

– І правильно, я теж так думаю зробити. Можливо, це буде у Жовкві, ближче до моєї родини. Усьому свій час.

Що є для вас найбільшою цінністю?

– Цінністю є атмосфера, яку творять живі і неживі речі. Зараз перебуваю в атмосфері цього театру. Режисер проживає подвійне життя, – реальне та ірреальне, тому для мене дуже важливим є відчуття гармонії – у житті і на сцені.

Розмовляла Галина Палажій,
IA ZIK

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-06-25 13:18:25