четвер, 18 травня, 2017, 16:35 Людина
Богдан Стельмах: Майдан у відпустці. Хочу дочекатися України справжньої, незалежної
Богдан Стельмах. Фото: varianty.lviv.ua
Богдан Стельмах. Фото: varianty.lviv.ua

Кажуть, що не варто зазирати у минуле, треба жити майбутнім, а найліпше – нинішнім днем. Воно, звісно, не варто бути зацикленим на вчорашньому, так направду можна загрузнути і залишитися там. Не менш легковажно без зупинки зазирати у майбутнє, вимальовуючи в уяві повітряні замки, – мрійники, це, безумовно, чудово, але не надто вже реально. Жити ж сьогоднішнім днем, – що ж, прикладів маємо достатньо, навіть серед так званої «еліти», – прийти, накрастися, наїстися і тихо втекти у власну мушлю комфорту.

Про минуле. Ми всі – звідти, всі виросли на його казках, міфологемах, піснях. Наш характер, наші повадки, врешті, – наша совість закладалися там. Ми можемо годинами слухати щемкі мелодії юності, гортати пожовклі сторінки родинних альбомів і… відчувати себе щасливими навіть тоді, коли нинішні невдачі доводять до розпачу.

Для мене особисто серед таких маркерів мого світу є вірші і пісні на поезію Богдана Стельмаха.

«Мені здається, що Час є четвертою іпостассю Бога»

– Пане Богдане, я вже сказав, що Ви та Ваша творчість залишитеся для мого покоління символами. То, правда, був дещо інший час. Час, я б сказав, простіший і щиріший. А як Вам час нинішній. Як особисто, в душі, сприймаєте його?

– Час був відкритішим і щирішим тоді, коли ми були молодими, і коли співали наших пісень? У мене виникають сумніви… Не думаю, що відкритість і щирість були найголовнішими рисами того часу.

– Але між товариством…

– Між товариством також. Бо у товаристві того часу завжди можна було натрапити на сексота, який потім продавав нашу щирість і нашу відкритість. Тому все було по-іншому. Це був час потаємних образів у поезії, це був час, коли ми намагалися подати у своїх віршах та піснях щось таке, щоб наштовхувало наших слухачів, читачів на думки про майбутнє.

А взагалі, я дивлюся на час, як на щось незмінне, неподілене на «вчора», «сьогодні», «завтра». Це – океан вічності. А те, що ми часом себе ідентифікуємо у часі, якось визначаємося у ньому, – це тільки, як на мене, маленькі камінці, кинуті у цей океан. Кола розійшлися і все пропало…

Та у вічності, виявляється, не пропадає нічого. Залишається і минуле, і доминуле, історії наших пра- пра- прабатьків. Тому час варто розглядати, на мою думку, як щось неперервне. Гарно міркують фантасти, визначаючи час як четверту координату нашого ен-вимірного простору. Мені здається, що час є четвертою іпостассю Бога. Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух Святий…І Бог-Час. І тому інколи нам треба звертатися у спогадах-молитвах про минуле, про нинішнє і про майбутнє до Часу. Зрештою, ми так і робимо, згадуючи своїх предків, тих, хто відійшов від нас. Ми молимося за наші родини, їхнє сьогодення, за сусідів, Львова, України, зрештою. І ми просимо у Долі, а фактично, – у Часу, – щасливе майбутнє. Так я собі бачу.

– У мене склалося враження, що Ви у своєму житті багато ризикували. І пишучи неоднозначні тексти за комуністичних часів і виголошуючи революційні вірші на велелюдних майданах. Чого у Вашій натурі більше – революційного запалу чи ліричних ноток?

– Я не знаю, не важив, не міряв (посміхається). Інколи почуваюся ліриком, це залежить від стану душі. Коли вона гармонійна, то народжуються ліричні рядки, а коли зденервована сьогоденням, а часом – і зануренням у минуле (чи своє, не конче лагідне, і не конче гладке, чи назагал народне), тоді пишеться громадянська поезія. Але це теж лірика. Воно ж усе переплетене, хоча за призначенням – різне. Коли на майдані від мене чекають бунтівливої, революційної фрази, поезії, то я її читаю. А в товаристві тихому, затишному іноді прориває на лірику…

– Про товариство тихе і затишне… Через Ваше життя пройшло чимало знакових постатей української культури – Білозір, Івасюк, Кудлик, Скорик, Морозов… Не злічити. І все ж… Якщо б виокремити одну, – хто став би Вашим обранцем?

– Не хочеться нікого ображати. Але це, напевно, був би Володя Івасюк. Може, тому, що ми з ним були дуже недовго. Усього кілька років, навіть не десять… І зробили дуже небагато, – у нас з ним сім пісень.

Недовго я був і з Білозором. Правда, відійшов він такою ж страдницькою дорогою, як Івасюк. Але з Білозором ми зробили багато пісень. Понад двадцять, вони звучать і донині.

З Янівським Богданом, який теж відійшов зарано. Теж багато спільних пісень.

А з Володею ми не встигли цього зробити. Тому я його виокремлюю для себе. Якби нас доля з ним ще раз звела… Може, на тамтому світі ми з ним будемо творити ще щось…

«Письменники у революціях – це прапори»

– Останні двадцять пять років незалежної України – це смуга революцій. Від Гранітної, через Помаранчеву і до Революції Гідності. У всіх (тією чи іншою мірою) брали участь письменники. Але чому зараз в українській політичній еліті їх можна порахувати на пальцях однієї руки?

– Може, тому що письменники у революціях – це прапори, а не трактори, не бульдозери, які потім потрібні для господарки. Стяг – це щось інше.

– Тобто прапори використовують, а відтак складають…

– Не конче складають. Може, вони майорять над тим, що діється. На жаль, не дуже приємне для нас.

– Хтось робить висновок, що Україна є найпостмодернішою з усіх держав світу. Хтось каже, що ми вже давно – у постпостмодерні. Якою видається Україна Вам – сучасна Україна, яка воює і гуляє одночасно, де безпросвітні злидні уживаються з небаченими і нечуваними розкошами?

– Та от такою вона і є. Злиденною, а водночас – зухвало багатою. І жертовною, зраненою, і зануреною у гульбу, в безпричинні радощі. Від чого вони – невідомо…

– А що врівноважує ці крайнощі?

– Хто врівноважує. Господь Бог. Урівноважує для чогось, для чого, – ми ще не знаємо. Але я направду думаю, що тільки Господня рука тримає все це у певній рівновазі, не даючи цій дикій суміші вибухнути. Принаймні зараз. Можливо, воно пригасне, поступово ми станемо нормальною державою і нормальним народом. Я в це вірю.

– Чи зважилися б Ви, у Вашому поважному віці, зараз вкотре вийти на Майдан? Якщо так, – то що б Ви прочитали багатотисячному натовпу?

– Мабуть, те що читав досі. Бо ж нічого не змінилося. Ліпше не стало. І «Отака історія…», і «Не вір москалеві, як псові…», і вірші про Схід, про війну на Сході. Звідти, до речі, недавно повернувся мій син Андрій, пробувши там понад рік. У тих боях… Слава Богу, повернувся живим-здоровим. Про це читав би. Зрештою, те, що ми з Вами говоримо зараз, потім прочитають мільйони. А це – Майдан у відпустці (посміхається).

«Я хочу жити до ста літ»

– Хочу запитати Вас, пане Богдан, про Ваше розуміння успіху. Бо, направду, зараз беруть гору меркантильні, матеріальні речі, і ті, хто досяг їх, стають взірцями для молодих.

– Знаєте, ніхто не хоче бути бідним. Багато людей, особливо молодих, дивляться на скоробагатьків, на наших елітарних багачів. Саме вони є прикладом для певної категорії молоді.

Вони, багаті, для нас, письменників, є теж потрібними. Ми, сказати б, відстежуємо їх, думаємо, як, в який спосіб і коли, – під настрій багатія, – попросити кошти, аби видати книжку. Держава ж про це не дбає, або зробить це дуже-дуже мізерно. І вони роблять інколи цю добру справу.

А книжки треба видавати. Для того, щоб народ читав їх. Бо інакше ми зовсім скиснемо на безкнижжі.

– І традиційно запитую своїх гостей про мрію. Чи є заповітна мрія у знаного поета Богдана Стельмаха, і про що вона?

– Звісно, є. Вона, сказати б, дріб’язкова, може, може дуже особиста. Але є. І вона така ж, як ваша. Вона така ж, як і в кожного, хто зараз нас читає.

Я хочу прожити довге і щасливе життя. Я хочу дочекатися України справжньої, незалежної, яка в «народів вольнім колі», буде теж щасливою. Я хочу побачити дорослими своїх онуків, дочекатися правнуків.

Я хочу жити до ста літ. Ви так само… Така собі мрія. Вона мусить бути підтримана Часом – четвертою іпостассю Господа. І, думаю, що так воно й буде.

– Давайте побажаємо усім здійснення цієї спільної мрії. Дякую Вам за щиру бесіду.

Розмовляв Ігор Гулик, 
для IA ZIK


Довідка

Богдан Стельмах народився 2 жовтня 1943 року у селі Туркотин на Львівщині.

Студіював у Львівському університеті імені Івана Франка – спершу на механіко-математичному, потім на філологічному факультетах. У 1964-67 роках відбував солдатчину у Красноярському краю.

Заочно закінчив Українську академію друкарства. Працював робітником на лісозаводі, кореспондентом молодіжної газети у Львові, завідувачем відділу музично-драматичного театру в Дрогобичі.

З 1993 року головний спеціаліст відділу мистецтв Львівського обласного управління культури, з 1994-го – заступник голови Львівського міськвиконкому, директор департаменту гуманітарної та соціальної політики, з 1988-го – радник міського голови Львова.

Заслужений діяч мистецтв України, лауреат літературних премій імені Івана Котляревського, імені Маркіяна Шашкевича, імені Лесі Українки та премії «Благовіст» (2004).

Автор двох десятків поетичних книжок, кількох оперних лібрето, серед яких «Мойсей» за поемою Івана Франка, перекладів з інших мов. Вірші поета перекладено англійською, білоруською, казахською, польською, російською мовами.

Упродовж 2007–2008 років вийшло семитомне видання творів Богдана Стельмаха.

Член Національної спілки письменників України.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-06-28 08:23:46