вівторок, 16 травня, 2017, 15:05 Людина
Марко Стех окреслив думки Костомарова про те, чим різняться українці від росіян
bukinfo.com.ua
bukinfo.com.ua

Микола Костомаров, один із провідних українських інтелектуалів ХІХ ст., народився на Воронежчині, далекому пограниччі України і Росії. Його батько був російським дворянином, а мати українкою-кріпачкою, внучкою вільних козаків, які стали рабами в лабетах імперії. Усе життя Костомаров відчував приналежність до обох культур та етносів. Мало того, попри відданість Україні, він визнавав, що серед українців почуває себе чужинцем. І саме тому, що його ставлення до Росії і росіян не спиралося на упередженнях чи ворожнечі, а навпаки, надзвичайно цікавими є думки Костомарова про суттєві відмінності між українським і російським народами.

Він написав про це у 1861 році в есе «Дві руські народності», який досі залишається одним з найглибших трактувань цієї теми. Як романтик, Костомаров уважав, що дух народу можна збагнути, вивчивши його історію, а ще важливіше, – пізнавши його традиції, пісні, повір’я, – і тому здобував знання не лише з кабінетних студій, а й з етнографічних експедицій. Він збирав матеріали на величезних просторах від Волині, крізь східну Україну, до північного Новгорода, і глибин Росії, Саратовської губернії, де відбував заслання. В умовах царської цензури він майже ніколи не міг прямим текстом писати про висновки своїх студій. Мусив дотримуватися імперської концепції общерускої історії фіктивного общеруского народу. Та, на практиці, він аж надто чітко для цензорів розділяв українців і росіян на два окремі народи з окремими історіями і кардинально відмінними традиціями мислення та побуту.

Костомаров писав про виникнення відмінностей між пращурами українців і росіян в ХІІ столітті. Та знову ж таки, хоч і цього не міг сказати прямо, для нього це був час, коли щойно уперше формувався народ, який в його час звали великоросами, а сьогодні звуться росіянами. Він уважав помилкою шукати джерел Московії в історії слов’ян Києва і Новгорода, а вважав, що специфічна культура Московії – це наслідок схрещення слов’ян з місцевими фінськими і тюркськими племенами. Та й не лише він. Бо навіть автор імперської історії Росії, Васілій Ключевський визнав, що лише в ХІІ столітті. в особі Андрія Боголюбського «великорос уперше вийшов на арену історії».

За правління того князя загублена в північних лісах Суздальська земля уперше стала окремим політичним організмом. А 1169 року, напавши на Київ, Андрій Боголюбський зруйнував його гірше, аніж кочівники-наїздники, бо бачив Київ не столицею своєї держави, а ворогом-конкурентом, і бажав остаточно знищити його вплив і силу.

В есе про «дві руські народності» Костомаров описав характер великоросів, нащадків Московії, як «відхилення» від традиційної руської, себто староукраїнської психології, і від менталітету третього народу: новгородців. Для Костомарова Новгород з республіканською вічовою системою був антиподом Москви. І коли Москва підкорила Новгород в ХV і ХVІ століттях, знищила суспільний порядок тих земель, вимордувавши більшість населення, то це був критичний момент історії, який засудив великоросів на життя в деспотичній системі.

А що дуже цікаво: етнографічні експедиції Костомарова виявили, що ще в половині ХІХ ст. нащадки новгородців, не лише за традиціями, а й за мовою, були споріднені з українцями, бо їхні діалекти були ближчі до українських, аніж до говірок з центральної Росії.

Тоді чим, за Костомаровим, українці відрізняються від великоросів? Не можу в короткій передачі обговорити навіть головних аспектів його обширного есе, порівняння народних традицій, політичних культур і принципів родинного життя. Заохочую вас прочитати цей текст, який, між іншими, доступний в англійському перекладі в новій книжці Видавництва КІУС. Але дуже коротко кажучи, серед визначальних рис, які відрізняють великоросів від українців Костомаров називає їхній матеріалізм, який іноді компенсаційно прикидається протилежністю: відірваним від життя містицизмом, що в усьому тілесному вбачає гріх. Цей матеріалізм пов’язаний з прагматизмом і вродженою здібністю стратегічно діяти для досягнення далекосяжної практичної мети.

Костомаров відзначає у великоросів «цілковите панування колективності (царя, церкви, держави) над індивідуальною особистістю». А оте підкорення усього особистого загальному викликає, як на нього, «велику нетерпимість до чужих вір, презирство до чужих народів, а водночас принизливе ставлення великороса до самого себе». Це приниження власної неповторності і особистих прав. На відміну від того, українці які «звикли з непам’ятних часів чути у себе чужу мову і не цуратись людей з іншими обличчями і звичаями» виплекали «дух терпимості» і їхня ворожнеча до інших народів (причому ще сильніша, ніж у великоросів) іноді вибухає лише тоді, коли українці помічають, що чужинці осквернюють їхні найдорожчі святощі.

За Костомаровим, на відміну від колективізму великоросів в українців традиційно панує дух «особистої свободи». Обидві ці національні риси мають, звісно, свої позитивні і негативні наслідки. Скажімо, колективістська психологія росіян дозволяє їм самовіддано будувати державу, навіть тоді, коли та держава принижує і поневолює їх самих.

Дух індивідуалізму в українців, на противагу, веде до обстоювання своїх особистих прав, але і до відсутності суспільної згоди, до розбрату та анархії. І це лише схематичний початок осмислення цієї теми в есе Костомарова. В загальному він представляє національні риси великоросів і русів-українців, як такі, що доповнюють одні одних. Однак у візії розвитку світової історії цей видатний мислитель не залишає сумнівів, що майбутнє благо народів формуватиме не московський деспотизм, а українські риси поваги до особистої свободи, толерантності і плюралізму.

Марко Роберт Стех,
для IA ZIK

 

 

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-08-23 09:13:40