понеділок, 15 травня, 2017, 10:29 Людина
«Поміж сірих сутінків» Рути Шепетіс: до болю знайома історія
Юлія Толстих
середньостатистична львів'янка
<nbsp;>

Сучасній цивілізованій світовій спільноті були не до кінця відомі усі жахіття, які довелося пережити людям, у життя яких увірвався (у горло котрих вп’явся зубами) СРСР. Зокрема, у життя жителів Латвії, Литви та Естонії – країн, які у ході Другої світової війни були окуповані Радянським Союзом. А в ніч на 14 червня 1941 року у домівки балтійських колекціонерів марок, працівників банку, бібліотекарів, адвокатів, учителів та усіх тих, хто, на думку окупантів, міг створити опір зсередини, міг мислити не так, як треба, вдерлися енкаведисти і депортували їх. Тисячі страшних історій так і залишились тоді несказаними, непочутими, забутими, зітлілими у невідомих землях.

Опублікована 2011 року (якраз до сімдесятої річниці депортації) книга Рути Шепетіс «Поміж сірих сутінків» (Between shades of gray) пролунала зболеним криком від цих подій, і крик цей був почутий світом і неабияк сколихнув людство! Книга отримала безліч нагород, стала бестселером і рекомендована для прочитання, в тому числі, для підлітків. В Росії наразі бестселер не опублікований.

Сама автор книги народилась у США, але походить з Литви: її батькові вдалося вивезти сім’ю напередодні депортацій, але деякі їхні родичі були депортовані. Очевидно, людина відчуває певний зв’язок, поклик серця до свого коріння, до землі, де жили її діди-прадіди, – тож Шепетіс поїхала у рідні краї, і почуті там трагічні історії її надзвичайно вразили. І вразило те, що оскільки вона про них не знала, тоді у США (де вона вивчала, в т.ч. Світову історію) та у цивілізованому світі теж про них майже нічого не знають. І вона відчула, що не повинна мовчати, що про це треба говорити. І написала проникливий художній роман, всі події у якому взяті з реальних історій реальних людей. Тепер про сам роман.

Просто посеред ночі в домівку Елени Вілкене вдерлися енкаведисти і дали 20 хвилин на збори. Її разом з 15-річною донькою Ліною (у нічній сорочці) та 10-річним сином Йонасом вкинули до брудного вагону для худоби з написом «Злодії та повії» і повезли далеко на схід (батько сімейства, проректор університету, не повернувся напередодні увечері додому – «совєти» перехопили його і розлучили з рідними).

«Для Совєтів уже не існує ні Литви, ні Латвії, ні Естонії. Сталін має повністю звільнитися від нас, щоб ніщо не засмічувало йому краєвид.»

Одна дірка для випорожнень, «два відра сірої баланди й води» для півсотні людей на добу, сльози дітей, розпач матерів, крики поранених, на кожній зупинці цинічне питання енкаведистів «Трупи є?» – і вони були: змордованих голодом, холодом, знущаннями людей покидали просто вдовж залізничних станцій… Людей депортують далеко на схід, до Сибіру – спершу на Алтай, згодом у Трофимовськ, «глибоке Заполяр’я, звідки недалеко й до Північного полюса».

«На цих берегах не було ані душі, ані кущика, ані дерева – просто гола земля, берег і далі нескінченна вода. Довкола нас були тільки тундра і море Лаптєвих.»

Щоб уявити собі масштаби «подорожі», співставити відстань, яку довелося подолати депортованим і зрозуміти наскільки далеко опинились вони від рідної домівки, у книзі є зображення карти. І ця відстань вражає, чи то пак просто шокує.

А ще зовсім недавно інтелігентна, вихована, освічена родина жила звичайним життям у Каунасі (Литва). Ліна мріяла стати художницею, оскільки мала неабиякий талант; вона мала навчатися разом «з найбільш обдарованими художниками Північної Європи» у Вільнюсі. Але усі плани були перекреслені радянськими окупантами і відтепер вона малюватиме обличчя людей з гримасою люті, ненависті, безвиході, страждання, малюватиме пейзажі, які з’являтимуться перед її очима, і в цих малюнках буде біль, розпач і надія.

Рута Шепетіс у своєму романі наголосила на цьому контрасті: інтелігентна родина (жінка, яка підфарбовує губи помадою, ходить на підборах й у капелюшку, чудові виховані діти), та енкаведисти (жорстокі, мов звірі: вони називають людей «брудні гидкі свині», кидають порожніми консервними бляшанками у дітей задля розваги та виривають за півбуряка зуби людині, яка помирає від голоду. «Нам усім дають за роботу по сто грамів хліба… Мій денний раціон майже вміщувався в кулаці.»)

Людей, які в момент втратили все, чекала страшна невідомість, і вони вагаються «що важче: померти чи залишитися в живих?» Депортованим доведеться пережити фізичні знущання, тортури, страшенний голод та холод, хвороби, рабську працю, моральне приниження. Комусь вдасться при цьому не втратити людську гідність та самоповагу, а хтось поводитиметься цинічно, хтось просто не витримає і здасться, а хтось навіть жартуватиме, щоб підтримати інших. І поміж усім цим буде місце навіть для кохання…

Для тих, хто ностальгує за СРСР, для тих, хто вперто не бачить загрози тоталітарних, диктаторських режимів прочитати «Поміж сірих сутінків» просто необхідно. Попереджений – значить захищений (озброєний?) Вивчаючи історію людства в сухих цифрах і датах, неможливо відчути і зрозуміти все, чого вона має навчити, які висновки з неї ми маємо засвоїти. Набагато краще вивчати історію «з обличчями», з емоціями, почуттями і відчуттями. Тому такими цінними, на моє особисте переконання, є подібні романи – на основі реальних подій.

Книга Рути Шепетіс вчить цінувати кожен вільний ковток повітря, по-іншому дивитися на кожну скибку хліба. Читаєш і щоразу відчуваєш стискання усієї грудної клітки. Цей роман дістанеться до найпотаємніших прихистків байдужості навіть найчерствішої людської душі і, цілком ймовірно, щось там розворушить…

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках IA ZIK.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-07-23 01:39:51