неділя, 14 травня, 2017, 16:55 Людина
Ярослав Федоришин: У театрі нам заважає досвід
Ярослав Федоришин. Фото: art-area.com.ua
Ярослав Федоришин. Фото: art-area.com.ua

Останнім часом мене не полишає думка, що чим частіше ми говоримо про духовність, тим далі спільнота відходить від цього, доволі ефемерного поняття. Як кажуть, скільки не промовляй слово «мед», солодше від цього не стає. Причин тут, мабуть, чимало. З одного боку, війна сама собою породжує ненависть, недовіру і злобу, і тому форматує під себе людські стосунки. З іншого, – спільнота чудово бачить поведінку власних провідників і ще краще розуміє, що високі слова, якими політики, урядовці послуговуються на публіці, є, здебільшого, фіговими листочками їхніх справжніх вчинків і намірів.

Тим не менш, за останні два роки ми були свідками небаченого досі патріотизму, альтруїзму, ми, зрештою, назвали свою революцію Революцією Гідності, тисячі український вояків на східному фронті доводять, що є речі, за які варто віддавати навіть життя.

Отже, нинішня розмова про духовність. І говоримо ми про це з директором-художнім керівником Львівського духовного театру «Воскресіння», директором Міжнародного театрального фестивалю «Золотий Лев» Ярославом Федоришиним.

«Спілкування без розуміння»

– Пане Ярославе, запитання, з якого я розпочинаю кожну свою розмову. Запитую кожного гостя про те, як він відчуває наш з Вами час, які його риси вважає найрельєфнішими? Що з пережитого нами у майбутньому стане маркером для поколінь прийдешніх?

– Ви знаєте, це питання надзвичайно містке, і навряд чи я зможу охопити всі аспекти. Але чим для мене є наш час? Є таке поняття – етнокод нації. У кожної свій. І кожен конкретний час визначається цим кодом.

Я не є політично заангажованою особою, я людина мистецтва, яка спостерігає збоку. Бо, самі розумієте, що оце вогнище часу слід підтримувати і у своїх виставах. Тим паче, що я їх роблю, здебільшого, на класичному матеріалі, якому по 200-300 років. Та щоб він був актуальним сьогодні, доводиться стежити за часом.

А він складний. Я б навіть висловився по-театральному, услід за Немировичем-Данченком. Він якось зауважив, що Чехова варто ставити так, щоб було спілкування без спілкування. Я ж вважаю, що наш час є спілкуванням без жодного розуміння один одного. Між людьми утворилася якась прірва, люди стали глухими, німими.

Один персонаж, директор театру із нашої вистави Вольфганга Борхерта «За дверима» каже так: «Знаєш, якщо б кожен чоловік говорив правду, то що б тоді було?!!». У цьому є своя логіка і величезний сенс, бо треба вміти відчувати час. Можливо, це навіть важливіше, ніж розуміти його. Він складний, але водночас – незмінний. Візьмімо, до прикладу, моє життя, 40 років тому, активна молодість. І ось за ці літа практично нічого не змінилося. Майже за Чеховим, – змінюються якісь піджаки, штани, ми ж, люди, залишаємося такими ж, як були. В нас одна оцінка часу, бо людина корислива. Хтось хоче більше урвати, хтось – більше зробити, але що перші, що другі перебувають у постійній суєті. Натомість втрачається життя, іноді думаєш: «Боже мій, та що ж таке відбувається з людьми?». Бо всі у цій суєті наївно вважають, що життя ще попереду, але насправді життя вже поза нами.

– Що, на Вашу думку, є найболючішою проблемою часу революції, війни, втрат, здобутків?

– Нас так привчили, – і батьки, і церква, та й інші чинники, – що є крайнощі. Є Бог, або ж немає Бога. Є добро, або немає добра… А між цим «є» і «немає» – величезне поле. І саме його люди, на жаль, ніколи не проходять. Бо вірять і знають тільки одне. Або ідол, або свиня. Або одне, або друге.

А мені видається надзвичайно важливим те, що «між». Люди на сцені спілкуються один з одним, як, зрештою, ось зараз ми з вами. Це я називаю горизонталлю життя. Але ми мусимо знати, що є і вертикаль. Небо, Бог, Всесвіт. І якщо ми не спілкуватимемося по вертикалі, то й горизонталь буде мертвою. Це так, як зупиняється серце. «Пі-пі-пі»… І раптом цей звук приладів тихне. І на осцилографі – пряма лінія…

На жаль, у часі, який я називаю мертвим, забули саме про вертикаль.

«Людина народжується, щоб вчитися»

– Аби завершити тему часу, запитаю ще про таке. Живучи тут і зараз, ми схильні озиратися в минуле. Бо там наш досвід. Чи завжди він є добрим для нинішнього контексту, чи накладає він відбиток на наше бачення майбутнього?

– Знову ж таки, говоритиму як режисер. З точки зору естетики, філософії, навіть езотерики. Деколи досвід шкодить. Бо він здатен породжувати мертве, те, що давно віджило, зупинилося. Йому місце радше у музеї.

Кожен день ми маємо проживати як перший і останній. Бо це наша енергетика. Нині ми прокинулися з одним тиском, біотоком крові, завтра – з іншим. Залежимо від погоди, від купи інших речей.

Я переконаний, що у театрі нам заважає досвід. Як зробити виставу без досвіду? Забути все. Увесь час розпочинати з білого аркуша, для того, аби очищені, ми думали світло. Бо іноді минуле породжує у людей негативи майбутнього. Мовляв, ти на мене так подивився недобре, я тобі цього не забуду, і завтра… Що буде завтра, можна собі тільки уявити.

А поза театром. Слухаючи наших політиків, президентів, особливо «ексів», які радять нам, як ліпше чинити, я запитую: «А чому ж ви не зробили цього, коли мали усі повноваження?». І даю відповідь сам собі – їх тримало минуле. І тримає досі.

– Доволі часто зараз кажуть про кризу цінностей. Мовляв, нове, цифрове покоління, покоління, що виросло в інтернеті та інших супутніх йому «прибамбасах», здійснює ревізію духовності, сповідує інші ідеали. Чи це так? І чи на добре це?

– Попри те, що спілкуюся з молодими, прагну бути самим собою. Однак постійно намагаюся чогось вчитися. Мені видається, що саме для цього людина народжується на цей світ. Професія режисера для мене асоціюється з образом людини, яка уночі йде незнайомою вулицею, до того ж провадить за собою інших. Мусить провадити. Акторів зокрема. Веде, не знаючи куди, але водночас відкриваючи шлях і для себе, пізнає його.

А з молодими я спілкуюся надзвичайно багато. По-перше, у мене велика кількість молодих акторів. Розмовляю і з молодими політиками, з молодими людьми різних соціальних прошарків. Мені дуже імпонують деякі їхні погляди на життя. Вони сприймають його по-іншому, ніж я, по-іншому ставляться до мистецтва, вони «комп’ютеризовані» навіть у цьому. Однак, попри все це, вони надзвичайно щиро відкриті. Вони хочуть і роблять.

У молодих театральних людях мені дуже не подобається те, що вони всі вважають себе «зірками» у своїх зіркових виставах. Але їхні експерименти зводяться до простих соціальних тем, я б сказав, до примітивного ілюстрування – Майдану, Донбасу, війни, якихось суспільних відхилень. Але в той же час вони це роблять вульгарно. Мене просто трясе під час переглядів їхніх доробків. Бо там – тотальне безкультур’я і жодної професійної школи.

– Пане Ярославе, ваші вистави є видовищем для людей, які здатні мислити і рефлексувати. Навіть вуличні вистави, здавалося б, карнавального штибу, все ж спонукають до певних аналогій і висновків.

– У цій справі важливо, щоб людина, у першу чергу, вірила. Відтак, аби вона була спроможною споглядати на себе через себе. Але… Мені видається, що духовність – це первинно спадок від батьків і від школи. Бо на студентській лаві розпочинається герць між тим, що було закладено у дитинстві і тим, як світ намагається крутити людиною. Отут можливі помилки. Однак помилятися – не значить програвати. Але помилятися треба так, щоб не шкодити іншим. Я у житті стільки разів помилявся і помиляюсь, – у рішеннях того чи іншого твору, в ситуаціях, коли треба було так зробити, а не інакше… Пізніше, звісно, я сумнівався, – може, варто було вчинити по-іншому, – але що? Час пішов… Це важливо, – ставити собі такі запитання.

А щодо вуличних вистав, то ми зараз поставили і «Вишневий сад», і «Чайку», – здавалося б, камерні речі, – а тут – вулиця. Але з цими спектаклями ми об’їздили чимало країн, здобули багато гран-прі. Для мене вулиця – це кардинально інший простір, інша сцена, інше спілкування. Це феллінівський принцип кіно, але через театр.

– І завершу, як завжди, традиційним запитанням. Чи є у Ярослава Федоришина мрія, і про що вона?

– Я дійсно мрію, щоб до кінця життя нам відремонтували театр. Щоб не соромно було перед зарубіжними колегами, які потрапляють в ці обідрані стіни, стіни з грибком… А ми ж відомі, без зайвої скромності.

А ще мрію, щоб якомога довше прожила моя мама. Бо поки вона живе, я залишаюся дитиною.

– Я бажаю Вам утілення цих гарних мрій. Дякую за бесіду.

Розмовляв Ігор Гулик,
для ІА ZIK

Довідка ІА ZIK

Ярослав Федоришин народився 25 червня 1955 року у селищі Хвойному Хабаровської області Росії.

1976 року закінчив Харківський театральний інститут імені І.Котляревського.

У 1990-му – Московський інститут театрального мистецтва.

1991-го – клас Кіношколи Кшиштофа Зануссі Варшавської.

У 1990 році він заснував Львівський духовний театр «Воскресіння», а

через два роки – започаткував Міжнародний театральний фестиваль «Золотий Лев», який сьогодні є членом Міжнародних театральних зустрічей та Міжнародної театральної асоціації. 

Cтавив вистави в інших містах України та за кордоном (Польща, Росія, Великобританія), а також був головним режисером вуличних вистав і фестивалів, присвячених важливим подіям міста Львова.

Директор-художній керівник духовного театру «Воскресіння», директор Міжнародного театрального фестивалю «Золотий Лев».

Одружений. Дружина, Алла Федоришин, – заслужена артистка України, провідний майстер сцени, режисер.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-05-23 00:27:09