середа, 3 травня, 2017, 10:41 Людина
Ігор Костецький: Важливою місією української нації є розв’язати російську проблему
Ігор Костецький
Ігор Костецький

Tелепередача «Очима культури» про Ігоря Костецького та його ідеї про «місію України» та про українсько-російські взаємини пішла в ефір іще восени 2011 р., задовго до Революції Гідності та війни з Росією. (Ще був живим Борис Нємцов, зображений за одній з фотографій, а при владі були інші політики та й попередній горе-президент.) Мало того, ідеї покладені в основу передачі були записані українським інтелектуалом-емігрантом в далеких 1950-х рр.

А втім, попри нібито великі зміни в політичній ситуації, представлена в передачі основна ідея залишається не менш актуальною. Радше навпаки. Це ідея універсальної місії України (чи радше потреби випрацювати таку місію) – місії, спрямованої не лише на власні інтереси, а на благо людства в цілому. За Костецьким, та місія мала б включати потребу «розв’язати російську проблему» не лише для України, а й для Європи і світу. А хіба Україна зараз, на очах світу, не шукає засобів і не бореться саме за таку мету? І хіба недавні події в Білорусі і Росії не вказують на те, що ця боротьба помалу починає приносити паростки надії, що зміни не лише можливі, а просто таки неминучі?.. Причому, звісно, шлях, який змусить пройти «по дорозі до себе» народ сучасної Росії, значно довший, складніший і болісніший, аніж шлях, на який уже вийшли, й по якому ідуть самі українці...

Наприкінці життя видатний український літератор-модерніст Ігор Костецький планував у Німеччині видання своїх основних творів у 20-ти томах. На жаль, важка хвороба і смерть перекреслили його плани. Серед його текстів помітну частину займала літературознавча і культурологічна есеїстика вражаючої проникливості та ерудиції. А на її периферії також і декілька текстів, присвячених темам, які хвилювали і хвилюють багатьох українців, – проблемам національної ідентичності та українсько-російських взаємин.

Розуміння Костецьким поняття національної ідентичності співпадало з його своєрідною концепцією природи людської особистості загалом. Якщо вельми спростити його ідеї, то індивідуальну особистість він уважав штучною конструкцією, побудованою на «чорному тлі наших незбагненних душ», яке дає кожній людині майже безконечні можливості самоформування. У його власному житті символами такої конструкції були, приміром, вибрання для себе нового ім’я і прийняття української національності.

Адже росіянин по батькові, українець по матері, посвоячений з польськими і литовськими родами, Костецький міг зовсім природно вибрати іншу ідентичність. В автобіографічних роздумах у книжці «Тобі належить цілий світ» він пише: «З українською нацією я зв’язав себе зовсім не дурно. Наші долі мають дуже багато спільного – її і моя. І вона, і я, ми могли стати чим завгодно... таки на очах сучасного людства. Щодо мене, то я міг з успіхом стати росіянином і поляком, навіть жидом. Для кожної з цих сфер у мене були духові дані. Я став українцем. Я став українцем не тому, що люблю українців... Однак народити Україну як реальне, земне тіло, створити ваговиту планету української духовної і політичної державності – це значить довести можливість неможливого. Єдина приваба, яка в земному існуванні людини може мати вище виправдання. Інші можливості не приваблюють мене...».

Бажання довести можливість неможливого виникало з елітарної теорії Костецького про природу взаємин людської особистості з Всесвітом. Він вірив, що місією індивіда є стати активним співтворцем, звісно, на нашому мікроскопічному людському рівні, у величному дійстві Божого творіння і формування світу.

А в інших текстах: блискучих і контроверсійних, лише частково надрукованих «Етюдах українсько-російських» і «Етюдах українсько-європейських» Костецький висловив цікаві думки про своє розуміння культурологічної та політичної місії українців, як народу.

<nbsp;>

Якщо знову вельми спростити його ідеї, то, з-поміж іншого, він уважав одною з важливих і благородних місій української нації розв’язку російської проблеми, – не лише для України, а й для Європи. Він уважав Росію в імперській іпостасі штучним утворенням, сформованим зовнішніми впливами, бо властиве їй імперське мислення та неповага до людського життя є, на думку Костецького, чужими народові, який, за браком іншого слова, він називав великоруським. Народові, який, на його думку, ще ніколи за свою історію не був нацією, а був підкорений чужим впливам: монгольським, німецьким, та, зрештою, і українським, ще з часів Київської Русі. Внаслідок невластивого своїй природі життя цей народ став базою для до створення деструктивної державної системи, яка загрожує розвиткові Європи. Костецький вважав, що українці – це єдиний європейський народ, який може нейтралізувати російську загрозу а, може навіть, перетворити її в позитив, допомігши сусідам знайти автентичну, а не імперську національну тотожність і стати європейською нацією.

Яка незвична і яка глибока ідея! Дарма, що при сучасному стані російського суспільства вона може здаватися утопічною. Та й багато українців навіть не хотіло б слухати про таку місію України. Мовляв, хіба вже не досить цієї Росії? Хіба ж не треба нарешті українцям подбати лише про власні інтереси? А втім парадоксально, може бути й так, що найкращим шляхом дбання про власні інтереси є шукання для України не самозосередженої місії, місії національного виживання, а місії ширшої, інтегрованої у вселюдські принципи і потреби, місії національного розвитку в загальнолюдській спільноті.

Сьогоднішні представники т. зв. української еліти говорять про потребу пошуку ідей, які могли б об’єднати етнічно і культурно неоднорідне населення України. Та переважна більшість тих людей не мислить категоріями елітарними, категоріями великих ідеологій, а навпаки, – мислить вимірами масової людини, категоріями консумеризму і паразитизму. Мовляв, а де нам було б вигідніше: в Європі чи з Росією? А де ми більше могли б здобути для себе? Майже ніхто з них не замислюється, а що українці, як народ, можуть і мають дати від себе світові? У яких формах і контекстах українці могли б використати свій інтелектуальний, культурний, духовний потенціал для загальнолюдського добра?

Костецький, навпаки, мислив вимірами духовної еліти. Для нього народ є повноцінним, а то й взагалі оправдує своє існування лише тоді, коли має конструктивну місію в еволюції вселюдської спільноти. І його не знеохочувало те, наскільки складним є завдання України нейтралізувати негативний вимір Росії через допомогу її народові. Мабуть, навпаки, бо ж це нагода довести можливість неможливого. А чи великі світові ідеї, такі як християнство чи буддизм із принципами любові до всіх, навіть до ворогів,– хіба вони не базовані на елітарних ідеях та відмові від уявлень масової людини? Хіба вони теж не зосереджені на тому, що здається неможливим, бо ніби суперечить «природним» людським інстинктам?

А що конкретно означала б ідея Костецького про допомогу великоруському народові стати нацією? Парадоксально, це означало б насамперед, що українці мусили б спершу скристалізувати свою власну національну ідентичність. Ми мусили б, глибоко вивчивши історії обох народів, відмежувати суть традицій і історії української, від традицій і історії північних сусідів. Ми мусили б збагнути, хто ми, а хто вони? Що таке Русь, хто руси-русичі, хто українці, а хто ті, які сьогодні називають себе росіянами? Коли, на основі яких етносів, в яких соціополітичних умовах цей народ виник і як історично сформувався? Бо сучасні росіяни, занадто прив’язані до імперських стереотипів мислення і міфів, без яких себе не уявляють, навряд чи спроможні зрозуміти свою історію без зовнішньої допомоги, без іншого глибокого погляду на себе.

А українці спроможні глибоко зрозуміти північного сусіда ще й тому, що без такого розуміння неможливо розв’язати вузлів нашої власної вікової колоніальної травми. Як народ, ми зможемо зцілити себе лише тоді, коли глибоко пізнаємо нашу традицію також і в контексті історії колонізаторів і вимірів нашої власної історичної вини.

Кристалізація української самосвідомості не буде повною без вивчення і осмислення спадку імперії, в якій Україна століттями існувала, і без усвідомлення ролі нашого народу у створенні і закріпленні цієї імперії. Чим точніше і глибше українці усвідомлять власну ідентичність, тим ефективніше і могутніше вплинуть на тих людей в Росії, які поволі відкриваються до дуже важкого (ще значно важчого, ніж в українців) процесу шукання свого автентичного національного я. А хіба ідея конструктивної допомоги Росії шляхом самовизначення України на благо обох країн та усієї Європи не могла б об’єднати людей доброї волі як серед українців, так і росіян? Подумаймо над тим.

Марко Роберт Стех,
для IA ZIK

 

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-09-22 00:22:02