п'ятниця, 21 квітня, 2017, 10:49 Людина
Марко Р. Стех: Джерела свідчать, що Русь – це Київ, а Владімір на Клязмі Руссю не є
<nbsp;>

У 1925 році один з найвитонченіших українських інтелектуалів свого покоління Микола Зеров – поет, літературознавець, провідник українських неокласиків, – проголосив гасло «Ad Fontes!», «До джерел!». Так він назвав статтю в літературній дискусії 20-х рр. на підтримку елітарного Миколи Хвильового. А згодом видав книжку під цією назвою, у якій обстоював потребу будувати українську культуру не на основі загальних, поверхневих знань, а на глибокому вивченні і осмиленні першоджерел власної і світової традицій. Дилетантизмові адептів маскультури він протиставляв автентичні знання та ерудицію. Українофобські упередження шовіністів зустрічав виваженими, глибоко обґрунтованими аргументами про сутність української культури.

І невипадково саме далекого від політики Зерова і йому подібних, таких як Лесь Курбас, сталінські апаратники цькували найзапекліше, а згодом арештували і знищили. Адже найнебезпечнішими для тоталітарної системи не є ті, які пропонують суспільству готові пережовані ідеологічні рецепти, за якими всі мали б сліпо іти одною отарою, а ті творці культури, які спонукають людей мислити самостійно, ставати самобутніми індивідами.

А принцип Зерова «до джерел» актуальний у кожній епосі. Приміром, коли хочемо нині збагнути і з’ясувати питання походження і змісту терміну «Русь», – то, за принципом «до джерел», ми не маємо шукати відповідей у проповідників політичних коньюнктур. Не в проімперських істориків, які вживали і вживають науку для оправдання ідеї єдиної неподільної Росії. Але також не в псевдонаукових ультрапатріотів, які, компенсуючи свій комплекс неповноцінності, уявляють український етнос мало не засновником людської цивілізації. Ні, принцип «до джерел» вчить, що мусимо позбутися емоційних упереджень і завчених стереотипів, а критично аналізувати джерела часів, коли термін «Русь» виник і вживався. І йдеться про два питання. Як виникла назва «Русь» і якого вона походження? І друге: який був зміст цієї назви, тобто який народ і яку територію вона позначала?

Пошук остаточної відповіді на перше питання складний і навряд чи можливий. Деякі науковці дотримуються норманської теорії, створеної у ХVІІІ столітті німецькими істориками, а згодом підхопленої росіянами Карамзіним, Поґодіним, Соловйовим. Згідно з нею, назва «Русь» позначала варягів, які прибули зі Скандинавії, утворили в Києві владну династію, а тоді асимілювалися з місцевим слов’янським населенням, та нібито передали свою назву Київській державі і її народові. Цю теорію пропаґує сьогодні, здебільшого за інертністю, багато західних істориків.

<nbsp;>

Але все більшої ваги набирає теорія антинормандська, за якою назва «Русь» місцевого походження, і позначає населення і землю нинішньої центральної України. Ця теорія стала особливо ймовірною після відкриття згадки про «Русь» і «русів» в арабському джерелі VІ століття, отож значно ранішому від появи на наших землях варягів. Попри те, точне пояснення походження назви «Русь» навряд чи буде колись однозначно встановлене.

Зате інша ситуація з другим питанням. Щодо змісту назви «Русь» першоджерела є, по суті, однозначними. В середньовічних руських і чужих літописах назва «Русь» вживається специфічно на позначення земель та народу центру Київської держави, себто Київщини, Переяславщинни, Чернігівщини. З ХІІ століття Руссю називають також західноукраїнські землі – Галичину і Волинь. Але північних земель, таких як Суздальське князівство, з якого сформувалася Московська держава, літописи не називають «Руссю». Навпаки їх чітко відмежовують від руських земель. Але не будьмо голослівними. Звернімося «до джерел». Ось лише декілька із багатьох можливих прикладів.

Запис у Київському літописі під роком 1148 про обмін дарами між великим князем київським Ізяславом Мстиславичем і князем Смоленським Ростиславом. «Ізяслав дав дари Ростиславу, котрі од Руської землі і од усіх земель великого князя, а Ростислав дав дари Ізяславу од верхніх земель і од варягів». Тут «Руська земля» означає території нинішньої України, а «верхні землі» означають північні князівства, зокрема Смоленськ і Новґород.

Запис під роком 1149: слова суздальського князя Юрія Долґорукого про те, як то Ізяслав вигнав Юрієвого сина із Переяслава до Суздалі. «Синовець мій Ізяслав сина мого вигнав з Руської землі, і волості йому не дав.» Тут чітко Переяслав – частина «Руської землі», а Суздаль, куди вигнали Юрієвого сина, це вже не Русь.

Або пізніший запис: 1174 рік. Владімірський князь Андрей Боґолюбський каже до князів Ростиславичів: «Пождіте трохи, я послав послів до братів своїх в Русь». Отже знову Русь – це Київ, а Владімір на Клязмі Руссю не вважається, бо звідти до Русі висилають послів. Або рік 1175, коли того ж Андрея Боґолюбського вбили його власні бояри. Літописець пише: «Князь убитий, а дітей у нього немає, синок його в Новґороді, а брати його в Русі». Отже знову, «Русь» – це українські землі, чітко диференціовані від північного Новґорода та від Суздальсько-Владімірського князівства.

<nbsp;>

Аналогічних цитат з літописів можна наводити безліч. А справа ще однозначніша щодо часу після монголо-татарської навали, коли північні землі Суздалі-Москви на цілі століття були відмежовані від південних земель Київської Руси. В цей час назва «Русь» вживається знов щодо земель нинішньої України, а згодом і Білорусі, що опинилася разом з Україною в литовсько-руській державі. Тут можна наводити багато цитат: з Густинського літопису чи літопису Самовидця, з полемічної літератури ХVІ-ХVІІ віків: чи з православного боку: в Захарії Копистенського, Петра Могили, чи з боку католицького і уніятського, приміром, в Іпатія Потія.

Можна цитувати европейських авторів, таких як італієць Алессандро Ґваніні, що роками жив у Білорусі, чудово знав ці краї і написав «Опис Европейської Сарматії». У нього тільки українські і білоруські землі називаються Руссю, а північні землі колишньої Київської імперії називаються виключно Московією. Зрештою, так і на мапах eвропейські картографи позначали латинськими термінами: Russiae себто нинішня Україна, Moscoviae – нинішня европейська частина Росії, і Tatariae Крим і північне побережжя Чорного моря.

Навіть у самих московських текстах землі суздальських і московських князів починають поєднувати з назвою Русь щойно спочатку ХV століття, коли там виникла ідея збирання земель для імперії. Тому не дивно, що козаки ХVІІІ століття, такі як автор «Історії Русів», з обуренням засуджували узурпацію історичної назви нашого народу московським царем Петром І для Московії і московитян, які Руссю себе не називали, за одним лише винятком: приналежності до Руської, себто первісно київської церкви.

<nbsp;>

У ХІХ столітті для оправдання претензій на всі землі Київської Руси, імперські історики і псевдоісторики поширили теорії походження народу Московії, названого тепер росіянами, від Руси.

Але яке справді відношення до назви «Русь» і київської спадщини мають сучасні росіяни? Стислу інформацію про це можна знайти, приміром, у доступній в Інтернеті у газеті «День» науково обґрунтованій статті Академіка Григорія Півторака з Академії Наук України: частині студії «Українці: звідки ми і наша мова». У підсумках він пише: «До Київської держави росіяни мають ту дотичність, що їхні землі якийсь час напівформально входили до складу цієї держави, і майбутні росіяни засвоїли християнську культуру Київської Русі з багатьма українськими впливами, оскільки творцем Київської держави був український етнос, а також вони перейняли етнічну назву «Русь».

Ну, що ж. Малоімовірним є факт, що історія дасть українцям шанс повернути собі нашу історичну назву Русі, русів, русинів. Але нашим обов’язком є розуміти зміст цієї назви і нерозривно інтеґрувати спадщину Руси в сучасну українську ідентичність. Це бо ключова невід’ємна частка нашої традиції. А свідомих росіян чекає в майбутньому важкий процес переосмислення своєї національної ідентичності. Бо ким є росіяни без України і Київської спадщини?

Видатний український інтелектуал ХХ віку Ігор Костецький, який був напів росіянином і російську культуру знав не гірше від української, твердив у своїх блискучих «Етюдах російсько-українських», що народ сучасної Росії ще ніколи за свою історію не був нацією. Костецький вважав історичним завданням українців допомогти сусідам знайти автентичну, не імперську тотожність і стати часткою Европи. Та про Костецького, його вражаючі творчі досягнення та контроверсійні ідеї, поговоримо наступним разом.

Марко Роберт Стех,
для IA ZIK
 

 

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-09-22 04:04:53