середа, 19 квітня, 2017, 9:54 Людина
Марія Бурмака про все на світі: війна, сім’я, Дорн і україномовний Харків
Марія Бурмака. Фото: Галина Грицишин/ZIK
Марія Бурмака. Фото: Галина Грицишин/ZIK

У Бібліотеці на Ринку 18 квітня у рамках проекту «#За живе» відбулась тепла розмова із Марічкою Бурмакою. Народна артистка України, співачка, музикант, журналіст, волонтер, патріот, мама, – такою розкрилась перед гостями зустрічі ця особистість.

Вперше вона приїхала до Львова влітку 1989-го на фестиваль «Червона рута». Відтоді випустила 12 альбомів. У її піснях відображаються події, враження, емоції і переживання, що її торкали. Марічка заспівала чимало ліричних, патріотичних і дитячих пісень і на зустрічі.

Про це повідомляє кореспондент IA ZIK.

«Галопом» про себе

«Недаремно зустріч називається «#За живе». Сьогодні говоримо на важливі теми. Все, що мене оточує – воно ранить, зачіпає, надихає, а відтак – це важливо. Я пишу про це пісні і роблю це все своє життя. Коли мене питають, як і про що я пишу, не знаю, що відповісти, бо просто не уявляю себе без цього. Були періоди, коли я менше виступала на сцені, але це не означає, що менше писала.

Часто гастролюю світом, зустрічаюсь із молоддю в Україні і за кордоном. Планую скоро, зокрема, завітати в гості до Українського Католицького Університету перед концертом у Львові. Крім того, я професор у КНУ ім.Т.Шевченка на кафедрі кіно- і телемистецтва, захистила дисертацію у 2004 році.

Дуже люблю спілкуватись зі студентами. Одного разу мене запросили на зустріч до академії нацгвардії. Зайшла і побачила 450 курсантів, бійців АТО, їхніх викладачів-військових. Але це пройшло дуже тепло, тому вирішила, що такі зустрічі насправді потрібні, адже ми живемо у непростий час. Є проблеми, які ми маємо перейти всі разом, гуртом.

У мене є демократичний телевізійний проект, у якому я на своєму автомобілі їжджу різними локаціями із камерою «GoPro» і знімаю цікаві заходи, концерти тощо.

Хочу відвідати Італію – це для мене мрія номер один! Мрію також навчитись танцювати фламенко, вже навіть придбала кастаньєти. А ще дуже хочу, щоб моя дитина реалізувалась і знайшла себе».

Війна, благодійсність і музика

«Концерти у зоні АТО є і були. Багато артистів проводять їх для збору коштів. Є такі, на які я запрошую дружин загиблих бійців. Ми бронювали кілька передніх рядів для них, адже річ зовсім не у кількості проданих квитків. Є люди, які повинні просто прийти, і ми їм будемо вдячні за це.

Я багато гастролювала, і найбільше вражає, коли мені присилають фотографії, на яких я із тими хлопцями, а потім мені кажуть, що когось із них уже нема. А хтось із них мені писав. Соцмережі є скрізь, і як тільки випадає нагода скористатись телефоном, вони пишуть листи, діляться життєвими історіями. Це, звісно, трагедія для країни, коли жінки відпускають своїх чоловіків, а ті не повертаються. Але десь триває життя, народжуються діти, є й радісні моменти, які ми не повинні втрачати. Це наше життя. І якщо чимось можна зарадити, допомогти, то це потрібно робити.

Не можу цього пояснити, але в мене так буває, що пишу пісні, які пізніше набувають актуальності. Колись один боєць писав мені зворушливі листи, відповідати на які було дуже відповідальною справою, оскільки ти приймаєш ці почуття. А потім його не стало. Це був для мене шок. Так з’явилась пісня «Поцілуй мене на прощання». Це не особиста історія, але я поставила себе на місце жінки, яка проводжає цього хлопця.

Марія Бурмака. Фото: Галина Грицишин/ZIK
Марія Бурмака. Фото: Галина Грицишин/ZIK

Але коли співаю для бійців, то ніхто не хоче плакати». (Співає веселу пісню «Марічка» – ред.).

Хочеш випити компоту у кафе, а мусиш робити це в шапці й окулярах

«Життя відомої людини відрізняється тим, що коли хочеш пройтися коридорами рідного університету, випити компоту десь у кафе, то мусиш робити це в шапці й окулярах. Так минулого разу заходила до альма-матер у Харкові, мене спинила охорона на вході. Я мала якось виправдатись і сказала, що йду на кафедру мовознавства, я професор Київського університету. Але мене таки впізнали і запросили на зустріч перед концертом.

Непросто, якщо хтось із батьків «на виду». Все твоє життя приноситься до школи, де вчиться твоя дитина і обговорюється на уроках. Траплялось, що вчителі навмисно ставили погані оцінки моїй дитині, бо їх дратувала моя громадянська позиція. Тому після 8 класу моя донька Яринка вступила до гуманітарного ліцею, де ми домовились не афішувати, що я її мама. Я приходила на перші вересня, але просто заспівати чи сказати якесь слово, а дочка до мене не підходила. Вона йде своїм шляхом, хоча дуже гарно співає, грає на гітарі і вчиться в Інституті журналістики. Одного разу Ярина прийшла додому і розповіла, як одна дівчинка сказала: «Знаєш, ти дуже схожа на українську співачку Марію Бурмаку». А вона так і не зізналась, чому (сміється – ред.). Якби їй щось не вдавалось, казали би – гірша, ніж мама. Якби вдавалось – казали б, що це все завдяки мамі. Тому крім того, що у неї інше прізвище (батькове), вона постійно придумує нові псевдоніми’’.

Мені захотілось обіймати цю землю. Це щось у крові, схоже на любов до дитини

«Усіх запрошую на концерт у Львові 27 квітня у театрі ім. Марії Заньковецької. Зараз граю із гуртом ‘‘Gypsy Lyre’’. Це унікальні музиканти, мої однодумці, які підхоплюють мій спів і гру на гітарі. У них присутній і джаз, і фламенко, багато гітар, вони часто бувають на «Alfa Jazz Fest», на «Флюгерах Львова». Я була закохана в цю музику, і зрозуміла, що хочу з ними грати. З нашою програмою ми були вже у Єгипті, Мукачеві і Києві. Я граю з цими музикантами вже рік. Це і відомі пісні, і зовсім нові. Буде на цьому концерті патріотична прем’єра, яка ще не звучала. Вона з’явилась у момент, коли я їхала із Києва в Одесу, і мені захотілось обіймати цю землю. Це щось у крові, схоже на любов до дитини.

Буде пісня «Не смійся з мене», яка є частиною світової програми проти дитячої жорстокості. Я виконувала її в Америці, а потім переклала українською. Одна із львівських гімназій внесла її до своєї шкільної програми. Вона справді дуже важлива».

Рецепт захисту, колаборанти, Іван Дорн

«Неможливо бути завжди у закритому комфортному світі. Я зустрічаюсь із багатьма людьми і не завжди знаю, як вони до мене налаштовані і з якою метою прийшли. Бувають дуже різні зали. Навіть зараз я тут мало кого знаю, хоча й відчуваю атмосферу. Іноді хочеться теплоти і підтримки, але не завжди можна знайти розуміння. Часом хочеться віддавати, та це не виходить через певні життєві події. Але потрібно виходити і розмовляти з людьми. Таким чином ви потихеньку розширюєте цей світ. А ще, зізнаюсь чесно, я заїдаю стрес. Можу шоколадкою з горішками вирішити усі проблеми.

Якщо зачепити тему колаборантів у мистецтві, це дуже неприємно. Хоча бувають особисті обставини (згадаємо Кузьму в 2004 році). Але якщо я бачу, що людина свідомо зраджує з меркантильних інтересів, це дуже боляче. Та ще гірше, коли такі люди продовжують бути популярними. Скажімо, Іван Дорн зараз у Києві чи навіть у Львові зібрав би повні зали. Тому це питання суспільства, яке дає колаборантам козир і робить певні кроки дуже безсовісно».

Про рідний «неросійський» Харків

«Коли приїхала в Харків і сіла в таксі, перше, що почула – це була пісня гурту «Скай» українською мовою на радіо. Це те, про що я мріяла. У Харкові багато української мови. Багато й російськомовних патріотів. Зрештою, там були такі організації як «Плуг» і «ВАПЛІТЕ», модерна архітектура, сьогодні маємо Жадана, у якого викладав мій батько, «Танок На Майдані Конго» і т.д. Коли я зустрічалася зі студентами у своєму університеті (ХНУ ім. В. Каразіна – ред.), була повна аудиторія, і жодне запитання російською не пролунало. Це все роки боротьби. Для історії 10-20 років – це мить. Не можна сказати, що немає революції. Вона є у кроках вперед, які ми разом поступово робимо. У Донецьку і Луганську я теж бувала з концертами, і там були люди, які співали разом зі мною. Тому думаю, що ми повернемо ці території, бо це – Україна, просто там дуже довго працювала ідеологічна машина, і не наша, на жаль. У нас завжди є мільйон підстав для песимізму і стільки ж підстав для оптимізму. Тож давайте, все-таки, обирати другі».

Марія Бурмака. Фото: Галина Грицишин/ZIK
Марія Бурмака. Фото: Галина Грицишин/ZIK

Оскільки зустріч відбувалась у бібліотеці, наостанок Марія Бурмака поділилась своїми книжковими вподобаннями:

«Дуже раджу бестселлер «Жінка мандрівника у часі». Це найкраща книжка про справжні людські стосунки. Книга дуже сильна, про розуміння, про поняття «назавжди», про те, що поєднує людей. Поза тим, я читаю «Три чашки чаю» про чоловіка, який побудував школу в Пакистані. Нещодавно прочитала «Життя Марії», «Господь симпатизує аутсайдерам». З українських письменників імпонує Софія Андрухович, Андрухович батько, Жадан, Іздрик.

Підготувала Галина Грицишин,
для IA ZIK

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-04-29 06:38:55