понеділок, 20 березня, 2017, 11:43 Людина
Надія Оксенчук: Думаю, через страждання на Донеччині народиться нова Україна
Надія Оксенчук. Фото: Микола Тис/ZIK
Надія Оксенчук. Фото: Микола Тис/ZIK

Люди на Донеччині тягнуться до змін, через страждання там народжується нова Україна. Можливо, вона відрізнятиметься від Західної України і буде іншою. Але українські корені там є, тому не можна говорити про суцільну русифікацію.

Про це в інтерв’ю IA ZIK сказала директор департаменту освіти і науки Донецької обласної державної адміністрації Надія Оксенчук, яка приїхала до Львова разом з педагогами Донеччини для того, щоб познайомити їх з інноваційними методами навчання.

Надія Оксенчук, яка раніше очолювала управління освіти Львова, була радником міського голови, вже півтора року засіює в освіті на Донеччині насіння українського духу. І це, мабуть, не просто робота, а місія. Сама пані Надія зізнається, що не знає, чи вдасться їй побачити, як проросте це насіння і з’являться паростки, але дуже на це сподівається. Має велику надію на опорні школи, які хочуть відкрити на Донеччині з нового навчального року.

Відомо, що однією з причин теперішньої війни на Донбасі була, власне, відсутність відповідної української державної політики в освіті та інформаційному просторі. І Надія Оксенчук підтвердила, що теперішній стан більшості донецьких шкіл свідчить про те, що вони не були фінансовані – «або туди гроші не доходили, або фінансували одну-дві школи. Не було раніше потреби чогось нового навчати у школах Донеччини, запроваджувати філософію співдружності, співпраці».

Очільник департаменту освіти і науки Донецької обласної державної адміністрації вважає, що Україна і тепер продовжує програвати інформаційну війну на Донбасі. «Владі треба мати чітку позицію, визначитися, адже вже три роки триває невизнана війна. Люди втомилися чекати, навіть патріоти зневірені», – сказала вона.

Більше про освітню реформу на Донеччині, особливості ментальності донеччан та їхні потреби, читайте у цьому інтерв’ю.
 

Пані Надіє, у Львові нещодавно побували понад 40 педагогів з Донецької області. Яка мета їхнього приїзду?

– Так, до Львова приїхали 40 вчителів та керівників та два представники інституту післядипломної освіти з Донецької області. Реформування освіти потребує вся Україна і, зокрема, Донецька область. Я довго думала, як запроваджувати реформи, тому що на контрольованій української владою території Донбасу залишилося 579 загальноосвітніх шкіл, 601 дошкільний навчальний заклад, вищі навчальні заклади, ПТУ, інтернати. Задекларована Міністерством освіти реформа і нова українська школа потребує швидкої, але планомірної і вдумливої роботи. Півтора року тому, після мого приїзду на Донеччину, разом з інститутом післядипломної освіти і департаментом освіти розробили модель освітнього осередку на базі об’єднаних територіальних громад. На колегії обласної державної адміністрації ця модель всім сподобалося. Були визначені у створених громадах опорні школи. Обирали центральну школу з думкою про те, що навколо того чи іншого міста ще будуть утворюватися громади.

І ці школи мають бути відповідно матеріально оснащені?

– На Донеччині дуже поганий матеріальний стан шкіл. Вони застаріли і давно не фінансувалися. Павло Жебрівський сказав, що моє завдання – внести у школи український дух, тобто навчити вчителів, а він уже буде ці школи ремонтувати. В середньому не менше як 35 млн грн вкладають у кожну школу – проводять повністю капітальний ремонт. Ми закупили у ці школи сучасну техніку – для цифрових кабінетів з фізики, хімії, лабораторій, лінгафонних кабінетів, а також інтерактивні дошки, нові меблі. Все робимо для того, щоб дитині було комфортно вчитися. Учителі впродовж року також проходили навчання. Маю дуже велику надію на ці опорні школи, які змушені будуть працювати інакше. Там вже не будуть вивчати російську мову як іноземну. Наразі відкриття шкіл затримується через ремонт, але сподіваюся, що 22 школи з 1 вересня відкриють як опорні. Також ми почали роботу ще у 8 школах, які можуть відкрити до нового року. Маю надію, що ті люди, які хочуть працювати, покажуть зразок своєї праці, а інші підтягнуться.

– А чого навчалися педагоги з Донецька у Львові?

До Львова приїхала директори шкіл і вчителі початкових шкіл, які у 2017 році будуть набирати перші класи. Адже реформа починається з початкової школи. Тому ці педагоги приїхали у Львів. Ми ще раніше на Донеччині багато їм розповідали про інноваційні методи навчання. Але теорію треба було побачити на практиці, бо вони думали, що приїхала, мовляв, якась казкова жінка, яка розповідає їм байки. Вони не уявляли, як можна працювати без шкільного дзвінка, навчати дітей читати без букваря тощо. Тому й вирішила привезти їх до Львова, де є багато шкіл, в яких напрацьовано нові методики навчання – «лицем до дитини», «гостре письмо» тощо. Педагоги з Донеччини впродовж п’яти днів відвідали львівські інноваційні школи і не тільки. Львів показав їм дуже різнобарвну освіту. Вони побували у початкових школах – «Дивосвіт», «Світанок», «Школа радості», «Джерельце», початкова школа СШ №4, а також у великих школах – СШ№66, СШ№69, школі «Надія». Відвідали також Центр творчості дітей та юнацтва Галичини, де учні гімназії ім. Шептицького показали мюзикл «Біржа душ», від якого вони були у захваті, дуже довго його потім обговорювали.

Пані Надіє, півтора року ви вже живете в регіоні, який дуже відрізняється від Львова. Яка там ситуація в освіті, власне, з українським духом – українськими мовою і літературою, забезпеченням підручниками?

– Підручниками донецькі школярі забезпечені так само, як в інших регіонах України. Але Донецька область, мабуть, краще забезпечена, бо їх друкують для всієї Донецької області, а отримує тільки одна наша частина. Щодо української мови, то її там не так багато. Але мене дуже радує те, що тепер більше по телебаченню та радіо звучить українське слово. Там давно відкривалися українські школи – ще в 90-ті роки, але потім настав період Табачника, коли можна було додатково використовувати у школах російську мову, відтак виникла двомовність. Я противник двомовності. Якщо є батьки, які хочуть навчати дітей російською мовою, які не бачать майбутнього своїх дітей в Україні, то нехай для них залишається російська школа. А двомовності треба позбуватися, і я над цим працюю.

Чи транслюють там україномовні канали телебачення?

– Трансляція є – в Слов’янську, Краматорську, але покриття вишки не дуже далеке, тому від Костянтинівки і далі до сірої зони нема українських каналів, і там люди дуже зомбовані російськими передачами. Відомо, що ми свого часу програли інформаційну війну, і Україна продовжує її програвати. Щоправда, на місцевому рівні незабаром відкриють нову радіостанцію, ще ми видаємо газету українською мовою. Коли їжджу по селах у цій зоні, то роздаю стос цих газет. І люди їх просто вихоплюють з рук, вони хочуть читати українською мовою, дуже спраглі цього.

Нещодавно український письменник Андрій Любка написав про те, що Донбас уже повернувся, тобто люди українського духу виїхали з Донбасу, а залишилася одна «вата», яка в Україну вже не повернеться. А як ви вважаєте, чи це справді так?

– «Вати» там дуже багато – і на підконтрольній території, а ще більше – на непідконтрольній. Але там є також багато проукраїнських громадян. Так, на День незалежності у Донецьку о 6.00 вранці звучав гімн України. Ми спілкуємося також онлайн з учнями, які хочуть здобувати українську освіту.

– Це дистанційна освіта.

– Так, в Україні вона ще не набула широкого розповсюдження, але нас життя примусило на Донеччині звернутися до цього питання. Було закуплено педагогічну платформу, розроблено контенти. Тепер дуже багато дітей користуються цією системою – реєструються на сайтах і здобувають освіту. В результаті вони мають можливість отримати відповідну підготовку, потім приїхати і здавати ЗНО. Над цією програмою продовжує працювати Інститут модернізації змісту освіти, МОН, громадські організації долучаються. Вона буде поширюватися, бо є потреба в такій формі освіти. Ми знаємо багато людей, які живуть на непідконтрольній території, але вичікують і все роблять для того, щоб Україна про них не забула.

Надія Оксенчук. Фото: Микола Тис/ZIK
Надія Оксенчук. Фото: Микола Тис/ZIK

З огляду на ті проблеми і труднощі, які ви там переживаєте, що, на вашу думку, треба насамперед заробити владі для того, щоб їх вирішити?

– Владі треба мати чітку позицію, визначитися, адже вже три роки триває невизнана війна. Люди втомилися чекати, зневірені навіть патріоти. Загалом, там людей можна умовно поділити на такі категорії: патріотичні і активні; байдужі, яким все одно, яка буде влада, головне, щоб не стріляли і було що їсти; третя категорія – це люди старшого віку, які не просто за Росією, а за Радянським Союзом сумують.

За півтора року ви вже, мабуть, адаптувалися, а як на початках вас там сприйняли?

– Для них я була сторонньою особою, яка приїхала, і ніхто не очікував, що я затримаюся там надовго, мовляв, «приїхала тендітна жінка, щось розказує, посміхається, українською мовою розмовляє». В політику ми не вникали, але мимоволі вона торкається кожного. В мене і нашого департаменту є позиція – тут Україна, і ми хочемо якомога більше мати українських шкіл, зробити так, щоб не було двомовності. В опорних школах, які ми тепер організовуємо, має бути тільки державна мова навчання.

Дітям легше, ніж дорослим, навчитися розмовляти українською мовою.

– Звичайно, тепер до батьків треба іти через дітей, бо вони інакші. Ми дітей відправляємо в Центральну, Західну Україну, і вони повертаються вже іншими – побачивши інші традиції, спілкування. Навіть директори, які відвідали Львів, казали, що не очікували такого теплого, гостинного прийняття.

А яка ситуація зі школами в Авдіївці, наскільки вони там понищені?

– Там одна школа дуже зруйнована. Але зараз в Авдіївці нема стільки дітей, щоб відновлювати усі школи. Там буде опорна школа, хоча під час обстрілів снаряд влучив на її подвір’я, вікна було вибиті. Ще є одна школа, в якій дуже небезпечно перебувати – школа дуже хороша, камерна, але розташована в старій Авдіївці.

А що ви найбільше там потребуєте, чого не вистачає?

– Нової української літератури, української книжки – їх катастрофічно не вистачає у шкільних, міських бібліотеках. Але допомагають волонтери, від себе відривають і привозять нам, бо розуміють, що тут потрібно більше. До Львова приїжджаю рідко – на Різдво, Великдень, бо там дуже багато роботи. І потім дуже важко зі Львова повертатися. Мені на Донеччині дуже не вистачає храму, куди можна зайти і помолитися, бо там переважно всі церкви Московського патріархату, в яких мені некомфортно. Щоправда, ще раніше відкрили за сприяння отця Василя українську греко-католицьку церкву в Краматорську, а нещодавно у Слов’янську відкрили капличку. Звичайно, що сумую за Львовом. Але я ні на хвилинку не пошкодувала, що тоді прийняла запрошення Павла Жебрівського, і мої діти мене підтримали. Поїхала, тому що в житті треба щось зробити. Коли Бог дає розум і купу ідей, то їх треба реалізовувати. Я не шкодую, тому що це зовсім інший світ, менталітет, інакша освіта зі своїми традиціями – вважаю, що хорошими, сильними. Нам тут на Західній Україні ще у 90-х відкрився світ завдяки близькості кордону, а для них він тільки тепер відкривається. Вони вчаться писати проекти, беруть в них участь.

Ви кажете, що це зовсім інший менталітет, а в чому найбільша відмінність?

– У нас, на Західній Україні, мабуть, у кожної успішної людини є відчуття господаря. А на Донеччині більше переважає відчуття хазяїна, тобто як хазяїн сказав, так зробили, інструкцію дав – виконали, «ініціатива наказуєма». Якщо розмовляєш нормальною, людською мовою, то можуть і не зрозуміти. А як кулаком гримнеш, то зроблять. От вчора під час вечері у Львові ці ж вчителі казали: «Як ви, директор департаменту, так просто можете з нами фотографуватися, розмовляти і питати, чим нам допомогти». Це при тому, що вони вже знають мої методи роботи. Я ж сама була вчителем – спочатку початкових класів, потім директором, начальником управління освіти, радником міського голови, тепер у них директором департаменту освіти. Пройшла всі щаблі, але завжди ж треба залишатися людиною. А в них є дуже сильне почуття начальства.

І Українська держава дуже мало робила для того, щоб на Донеччині було більше українськості

– Так, стан більшості донецьких шкіл говорить про те, що вони не були фінансовані – або туди гроші не доходили, або фінансували одну-дві школи. І не було потреби їх чогось нового навчати, запроваджуватии філософію співдружності, співпраці. Не так давно в Донецьк приїжджав заступник міністра освіти Павло Хобзей і дуже хотів поїхати в глибинку, подивитися на тамтешні школи. Ми поїхали в Красногорівку, Мар’янку. Це було 19 серпня, тоді ще сильно не стріляли і можна було їхати. Там ми побачили такі старі дерев’яні парти, за якими ще минуле покоління сиділо. Це ж не війна їх поставила і залишила у цій школі. Дуже хочеться, щоб тепер ці школи виглядали красиво, щоб кожен вчитель відчував себе успішною, важливою людиною. А коли вчитель матиме власну гідність, то він поважатиме також гідність дитини.

Пані Надіє, те, що ви зараз робите на Донеччині не просто робота, а місія. Як ви на це відважились?

– Перед тим, як прийняти таке рішення, я поїхала і порозмовляла з Павлом Івановичем Жебрівським. Коли я його слухала, то подумала, що хочу працювати з ним в команді, бо це цікава людина, яка має таке саме бажання, як і в мене, – допомогти цим людям. Так без страху я на це відважилася, бо багато чого не знала. Перший рік для мене пройшов, як один місяць. Працювала навіть у суботу і неділю, їздили з волонтерами до солдат, і це ще більше мене збагачувало і додавало певності того, що зробила правильний вибір, – адже ті хлопці жертвують своїм життям, а я просто віддаю свої знання і вміння. Не знаю навіть, чи побачу їхні паростки. Хочеться, звичайно, побачити, якщо не успіх, то бодай початок успіху.

Чи вистачає у вас кадрів?

– Ні, кадрів бракує. Я запрошувала львів’ян, але ніхто не приїхав. Щоправда, радником Павла Івановича є львів’янин Олесь Пограничний. Приїжджають багато волонтерів з ідеями, громадськими ініціативами. Ще не вистачає, окрім храму, де можна душу полікувати, також театру. Але приїжджають письменники, артисти, ансамблі, організовують книжкові ярмарки, фестивалі.

Чи війна дуже змінює там людей?

– Війна на Донбасі затягнулася. Був час, коли вона дуже змінила людей, але коли вони бачать, що все це затягується… І зараз до цієї блокади неоднозначне ставлення, – з одного боку – не можна торгувати з ворогом, а з іншого – багатьма людьми це сприймається як диверсія. Взагалі, там дуже болісно все сприймають, і треба бути дуже обережним. Відбувається багато такого, що від нас не залежить, – це робить хтось, а ми мусимо бути завжди на сторожі, щоб уберегти розум і серце дітей від поганого. Хочеться якомога більше добра залишити на цій землі. Побачила, що люди на Донеччині тягнуться до змін, і, думаю, через страждання там народиться нова Україна. Можливо, вона відрізнятиметься від Західної України і буде іншою. Українські корені там є, тому не можна говорити про суцільну русифікацію.

Розмовляла Галина Палажій,
IA ZIK

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-05-28 02:17:33