четвер, 9 березня, 2017, 9:09 Людина
Богоборство Шевченка знаходило противагу в особистій глибокій релігійності
М. Ґе, Ґолґота (1893)
М. Ґе, Ґолґота (1893)

Життя Тараса Шевченка, велінням долі, розподілене на чотири радикально відмінні періоди. Спершу неволя кріпацтва, майже чудесно закінчена викупом із ярма; згодом 10 років свободи, натхненної творчості і слави, але обірваних арештом, а тоді довголітнє заслання, і нарешті знову кілька років на волі, невблаганно вкорочених ранньою смертю.

Про це сказав літературознавець, письменник Марко Роберт Стех в одній з своїх передач циклу «Очима культури», присвячених представленню мало відомих українських культурних діячів та інтелектуалів.

Майже уся поетична творчість Шевченка написана у двох періодах свободи, розділених порожнечею заслання, принизливою солдатчиною, із забороною писати і малювати. І не дивно, що той тривалий період вимушеного мовчання мав глибокий вплив на душевний стан і світогляд нашого національного поета. Шевченко періоду до заслання, і Шевченко після заслання – це два різні поети. Бо хоча ж він і залишився собою і в його творах завжди відчутний його неповторний поетичний голос, та після заслання радикально змінюється не лише тематика його творів, але також і мова, стилістика та засоби вираження.

Шевченко широковідомий читацькому загалові, Шевченко національний поет і пророк – це Шевченко періоду перед засланням. Це поет народної поетичної стихії та українських історичних і соціальних тем. Це поет-міфотворець козацької слави і української історичної пам’яті, як у поемі «Гайдамаки». Це борець словом проти кріпацтва та несправедливості, проти царського деспотизму і поневолення не тільки українського, а і усіх народів імперії. Приміром, у поемі «Кавказ», засуджуючи російський імперіалізм, він передбачив геноцид черкеського народу. Шевченко того періоду це й візіонер-романтик, який прагне збагнути таємні, метафізичні джерела історичної долі України, як у містерії «Великий Льох». Це національний пророк, що пише «Посланіє» «мертвим, живим і ненародженим» землякам. Одним словом, це той Шевченко, якого українці величають на щорічних святкуваннях.

А проте чимало видатних знавців поезії Тараса Шевченка вважають, що не той перший хрестоматійний період його творчості є його найвагомішим вкладом в українську і світову поезію. Не романтичне вивершення фольклорної поетики, і не націєтворча поезія з візією минулого і майбутнього України. Приміром, Юрій Шевельов уважав, що найважливішою частиною спадщини Шевченка є останній період творчості, коли поет найтонше виразив своє уявлення про світ і місце людини в ньому. Це Шевченко-поет універсальних правд, а також майстер експерименту з мовою, поетичним образом і стилем.

Останньою поемою Шевченка перед його арештом 1847 р. була «Москалева криниця». І з другої редакції цієї поеми Шевченко почав новий період творчості десять років пізніше. І кожному, хто хоче збагнути, які глибини і виміри підтекстів містить у собі поезія нашого національного поета, рекомендую книжку Леоніда Плюща «Екзод Тараса Шевченка», яка присвячена аналізу двох варіантів цієї поеми і філософських вимірів її змісту.

Але пізній період творчості Шевченка по-справжньому починається поемою «Неофіти» і знаходить вивершення у поемі «Марія», яку Іван Франко називав «найкращою перлиною в нашій поезії». З погляду майстерності твори Шевченка того часу являють вершини його творчих досягнень. Це виявляється і на рівні мови й стилю, на якому Шевченко віртуозно поєднує ніби неможливі для гармонійного поєднання крайнощі: високий пафос біблійної мови, базованої на церковнослов’янізмах, і просторіччя, а навіть і вульгаризми, неможливі у такому контексті для поета з менш досконалим володінням поетичною мовою.

А у сфері змісту, філософських ідей і поетичних образів твори цього останнього періоду, відходячи від соціальних і побутових тем, представляють глибокі роздуми Шевченка про сенс людської долі і взаємини індивіда зі світом, історією, Богом. В цих віршах Шевченко кристалізує своє ставлення до одної з ключових, якщо не найвагомішої, теми його поезії: релігійних медитацій про взаємини людини з божественним виміром буття, – теми дуже контроверсійної в його поезії, повної протиріч і парадоксів. Однак у «Неофітах», «Марії» і «Подражаніях» псальмам ці протиріччя знаходять роз’яснення і дивний рівень гармонії.

А справа в тому, що Шевченкове розуміння Бога не містичне, а глибоко людяне і заземлене; для нього головним аспектом бога є Бог антропоцентричний, Бог-людина, Христос, а теж і його матір, пренепорочність якої ніяк не применшена тим, що в поемі Шевченка вона не постає в канонічній іпостасі діви. Богоборство Шевченка, заперечення офіційної церкви, а насамперед казенного російського православя, знаходило противагу в особистій глибокій релігійності. Віддаленому Візантійському Саваофові він протиставляє Христа як утілення любові, самовіддану і трагічну Марію та Бога природних народних вірувань. Щоби глибше збагнути це, я раджу вам, окрім перечитування віршів Шевченка, почитати ще й роздуми вдумливих інтерпретаторів: Дмитра Чижевського, Григорія Грабовича, Леоніда Плюща, Юрія Шевельова, Івана Дзюби...

І варто пам’ятати, що в поезії останніх років Шевченко далеко відходить від фольклорної поетики, яка зробила його популярним у ранніх 1840-х рр. і яка згодом породила когорти його імітаторів і епігонів. Ба на думку Шевельова, стиль останніх віршів Шевченка, таких як початок поеми «Неофіти», це перші паростки модерністської поетики експресіонізму. В малярстві подібних ефектів досягнув чи не центральний в українському мистецтві ХІХ ст. Микола Ґе, поклонник таланту Шевченка.

Марко Роберт Стех,
для IA ZIK

 

Читайте також: Вшануймо Великого Кобзаря, показавши пам’ятники, встановлені в усьому світі та в Україні.

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-09-19 18:26:31