середа, 8 березня, 2017, 9:51 Людина
Володимир Одрехівський: У багатьох з нас зруйнувалися вибудувані досі замки гармонії
Володимир Одрехівський. Фото: CultUA.media
Володимир Одрехівський. Фото: CultUA.media

Розмова з Володимиром Одрехівським, скульптором, ректором Львівської національної академії мистецтв

Часто, міркуючи про наші проблеми і нестатки, про безупинний біг по колу, який триває ось уже кілька століть, ми буваємо надто категоричними. А ще, – короткозорими, бо побут направду звужує наші виднокола, не даючи зазирнути далі – за горизонт. Ми забуваємо, що поруч з нами є люди, які здатні на такі обшири, ба більше, – виходячи з їхнього розуміння світу, не все у нас так зле.

Може, справді, ми надто ретельно виконуємо сумнівний принцип «хати скраю», обнісши, до того ж, те скромне помешкання височенним парканом? А, може, вроджений індивідуалізм заважає нам зауважувати успіхи ближніх, а якщо й трапляється так, то скрушно похитувати головою, мовляв, ну, не всім же дано.

Сьогодні ми розмовляємо з Володимиром Одрехівським, відомим скульптором, ректором Львівської національної академії мистецтв.

«Йти за горизонт, відкривати нові обшири»

– Пане Володимир, до «хати скраю» і обмеженості кругозору. Ось Ви, до прикладу, успішна людина, знаний, – і не тільки в Україні, – митець. Чи не зауважуєте і в собі крихт оцих «національних комплексів»? А якщо так, то як даєте з ними раду?

– Я перепрошую, але дозволю собі не погодитися з такою характеристикою національних комплексів. Бо вузьке чи широке світобачення властиві для різних громад у цілому світі. Якщо мова про мене, то я виріс у мистецькому середовищі у Львові, навчався у нашому інституті декоративно-прикладного мистецтва. Пізніше, закінчивши його, працював художником, продовжував навчання у Петербурзі (тоді ще Ленінграді), вступив до аспірантури. Це вже було розширенням мого світогляду, позаяк – Петербург – це відомий культурний центр, з його традиціями, музеями, виставками. А я зрозумів, що ключове слово у вашому запитанні – «межі», «кордони», але насамперед свідомості. Тож як художник, я намагався розкрити кордони середовища, у якому перебував раніше.

Повернувшись до Львова, почав викладати у різному виші рисунок, відтак скульптуру. Випала нагода – поїхав на стажування у Париж, в Академію мистецтв. А там – абсолютно інший мистецький обшир. Розширилися не тільки фізичні кордони, але й межі свідомості, мистецького світобачення. Відповідно – став ширшим погляд на життя і на свою творчість.

Тому, гадаю, кожна людина, кожна особистість, якщо вона бажає розвиватися, то має робити це, не зупинятися на місці. Тому що межі в нас завжди є. Не тільки кордони матеріальні, але й межі свідомості, які ми вибудовуємо самі. Треба йти за горизонт, відкривати нові обшири.

– Що таке успіх у Вашому розумінні? Влада, гроші, слава, чи ще щось інше? І чи обовязково усуціль всім бути успішними?

– Цікаве запитання, але кожен, мабуть, по-різному відповідає на нього. Я був вихований у родині, де життєвим девізом була праця. Мене – художника,митця, – завжди цікавили духовні аспекти життя. І довкола високих духовних цінностей, як довкола стержня, вибудовувався і вибудовується зараз увесь спосіб життя, спосіб творчості, поведінка громадянина, і стилю керівника учбового закладу (це нова моя роль).

Тобто у людини, перш за все, мають бути міцними духовні основи. Коли ти над собою працюєш і прагнеш високих цілей, то успіх прийде неодмінно. Успіх справжній, здобутий працею, успіх, за яким стоять вартісні ідеали.

А гроші?.. Один мудрий чоловік казав, що Бог дає кожному стільки, скільки тому потрібно.

– Але не стільки, скільки може взяти…

– Це – випробування.

– Але ж успіх не зростає на голому ґрунті, він мусить мати під собою надійні підвалини. Ви, до прикладу, продовжувач цілої династії митців, Ваш батько – теж скульптор, мама – одна з трьох сестер Байко. Поза тим, чи достатньо мати таке потужне генеалогічне древо?

– Я думаю, що рецепту тут немає. Ні для митця, ні для будь-якого іншого фаху. Щодо мене, то можу тільки сказати, що жити і намагатися стати митцем у мистецькій родині… Жити у мистецькому середовищі змалку це, звичайно, прекрасно. Це дуже багато дає, безсумнівно, саме середовище, багато знайомих серед художників. Та, з іншого боку, це дуже зобов’язує і небезпечне тим, що можеш втрапити від чужий вплив. Батьківський, відтак – учительський. Під великим деревом важко рости, – так кажуть? (сміється). Тож треба мати велику силу, внутрішню зосередженість, аби взяти все найкраще, рівно ж пробувати виявляти себе як індивідуальність.

Тут я схиляюся перед митцями, так би мовити, у першому поколінні. Людьми від землі.

«У багатьох зруйнувалися замки гармонії»

– Пане Володимир, ось недавно Ви стали ректором Національної академії мистецтв. Не сумніваюся, що посада аж ніяк не пошкодить Вашій творчості. Але щодо інших захоплень, то як? Чи вдосконалюватиме Ви, скажімо, свою французьку, чи читатимете в оригіналі улюбленого Бодлера?

– Очевидно, що мій спосіб життя суттєво змінився. Академія, нові обов’язки забирають дуже багато часу. Спочатку то було досить незвичним. Але звикаю до надзвичайно великої відповідальності за Академію, її справи, розвиток, за колектив, словом, за все, що доручили мені колеги. Це мене, до слова, теж дуже захоплює, я називаю цю роботу теж творчою. Надзвичайно великі традиції моїх великих попередників… Багато цікавої молоді, цікавої, нових викладачів, з ними можна підняти Академію на новий рівень.

Поза тим, намагаюся шукати час, і знаходжу його, – для творчості у звиклому сенсі цього слова. Щодо французької, то з цим все складніше. Французьку найкраще вчиться, коли приїжджаєш до Франції (сміється). День-два, ви все пригадуєте у розмовах. Можливо, до цього повернуся…

– Час, у якому нам з Вами випало жити, доволі складний, я б сказав, – драматичний. Революції, війна, цілком не прогнозована й неочікувана. Як відчуває такі часи митець, чи відбуваються трансформації у його світосприйнятті, його творчості?

– Я гадаю, що це запитання – до нас усіх, а для митців, людей особливо чутливих, – то у першу чергу. 2015-го я презентував для львів’ян і гостей велику персональну виставку у Національному музеї, – так традиційно час від часу роблю… За натурою я схильний до ліричних, мелодійних робіт, основною проблемою яких є пошук гармонії, людські стосунки, діалог Його та Її, зв’язок людини з природою, вічна трансформація природи – живої та неживої. Поезія Богдана-Ігоря Антонича – теж є світом моїх мистецьких зацікавлень. Але події останніх літ, очевидно, змінили мене як художника. У багатьох з нас зруйнувалися вибудувані досі замки гармонії. Хто з нас сподівався, що у світі може бути така виняткова жорстокість, несосвітенний цинізм, хто думав, що смерть стане настільки частою гостею у наших життях? У мене відбулася певна переорієнтація духовних цінностей, і проблема гармонії сусідує тепер з проблемою конфлікту, з проблемою, яку можна окреслити питаннями: «Що таке людина? Наскільки вона відпірна перед злом?». Тому для цієї виставки я підготував цілий цикл робіт «Біле і Чорне». Тобто – добро і зло, ніч і день, людська душа, зранена сьогоднішнім днем.

– У різні часи, а у такі, як зараз, – особливо гостро постає проблема стосунків митця і влади. Українці ніколи особливо не любили тих, хто ними керує, люди творчої природи – надто. Чи можна, на Вашу думку, бодай якось полагодити цей конфлікт і що для цього має зробити влада і пересічний українець?

– Рецептів у мене тут теж немає. Але очевидно, що стосунки художника, суспільства і влади завжди були змінними. Рисою сильного художника є самостійність, внутрішня незалежність, – і від сильних цього світу, і, до речі, від суспільства. Ми творимо у мізках, майстернях, з владою ж маємо справу лише тоді, коли хочемо показати плоди своєї праці загалу, у публічному просторі. Ясно, що нинішні часи не можна порівнювати зі ситуацією, скажімо, до 90-го року минулого століття, за іншої влади. Зараз митці є вільними, вони вправі висловлювати найрізноманітніші філософські концепції, провадити найрозмаїтіші формальні пошуки. Цензура не допускається, ти маєш на це право, і влада абсолютно не може на це впливати.

Інша річ, коли ти свої експерименти намагаєшся винести у публічний простір. Але до честі львівської громади, у нас відбувається дуже багато мистецьких проектів, не побоюся сказати, – поважного європейського рівня, у контексті наймодерніших філософських концепцій. Наприклад, «Торкаючись бачу», у цьому проекті створено цілу серію скульптурних портретів наших світочів культури зі спеціальним озвученням для незрячих. І цей задум втілено за підтримки нашої влади…

«Час кидає інші виклики»

– Мабуть, у Вас вже не раз цікавилися витоками особливого ставлення до жіноцтва. Адже Ваші скульптури здебільшого – це жіночі постаті. Хто слугує Вам за музу, і чи уважаєте Ви, що українська жінка гідно пошанована не тільки у мистецтві, але й у житті?

– Принагідно хочу зауважити, що у мене є не тільки жіночі образи, а й ціла серія пам’ятників. Жіноча тема стосується більше станкової пластики, тобто творчості власне незалежного митця. І пов’язана вона більше з жіночою фігурою. Я вже давно відійшов від принципу класичної реалістичної пластики. Час кидає інші виклики, і мотив жіночої фігури не є оспівуванням краси, радше – пошуком гармонії нового часу, нової драми, трагедії. Тобто форма – це лише мотив, який у сукупності з іншими проростає у конструкції, що нагадують жіночу постать.

– Про музу я не почув, зате сподіваюся почути від Вас відповіді на запитання про мрію…

Їх у мене, як і, напевно, у кожного, є багато. Не можу назвати свою мрію якимось конкретним словом. Хотілося б мати можливості вчитися як художник, розвиватися як людина, громадянин, ширити межі свого світобачення, свого розуміння світу, заглиблюватися у його духовні основи.

– Щиро дякую Вам за бесіду.

Розмовляв Ігор Гулик
для IA ZIK

Довідка.

Володимир Одрехівський народився у Львові. У 1977 році закінчив Львівський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва (тепер Академія мистецтв). Вчителі – Еммануїл Мисько, Дмитро Крвавич, Іван Франк. Із 1978 року почав викладати рисунок і скульптуру у Львівському державному інституті декоративно-прикладного мистецтва.

У 1980–1983 роках навчався та закінчив аспірантуру в Ленінградському Вищому художньо-промисловому училищі ім. В. Мухіної (з 1994 року – Санкт-Петербурзька державна художньо-промислова академія ім. А. Л. Штігліца). У 1985 році захистив кандидатську дисертацію в Санкт-Петербурзькому державному академічному інституті живопису, скульптури та архітектури ім. І. Рєпіна.

У 1992 році стажувався у Паризькій академії мистецтв. Представляв свої твори на понад п’ятдесяти персональних виставках.

Член Національної спілки художників України із 1984 року. Народний художник України.

Лауреат Премії ім. Івана Труша, Заслужений діяч мистецтв України, володар Першого призу за скульптуру (Салон мистецтв, 1996, Буржуа Жалю, Франція), Срібної медалі 40-го Міжнародного салону мистецтв у Безьє (Франція).

У 2016 році обраний ректором Львівської національної академії мистецтв.

Читайте також: В Україні започаткували Фестиваль молодого мистецтва.

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-09-19 18:27:12