четвер, 8 грудня, 2016, 9:54 Людина
Путін на сміттєзвалищі
Польська документалістка Ганна Полак
Польська документалістка Ганна Полак

Навіщо польська документалістка Ганна Полак чотирнадцять років знімала московських безхатьків

Виступаючи перед студентами Школи журналістики УКУ, Ганна каже, що її метою було змусити суспільство звернути увагу на проблеми цих людей. Водночас, аби стрічка дійшла для глядачів, треба спершу зацікавити нею продюсерів. Запитую Ганну, як вона це робить.

– Ганно, як ви знайшли теми для своїх двох головних фільмів – «Діти Ленінградського» і Something Better To Come?

– Перш за все, я була вражена фактом, що діти можуть жити самі на вулицях Москви, й ніхто їх не доглядатиме. Я могла думати лише про те, як їм допомогти, бо інакше не могла повернутись до свого повсякденного життя. Це були часи, коли на вулицях російської столиці були сотні, тисячі дітей. Ми допомагали їм, знаходили їм житло – це як снігова куля, яка починає рости. Ми зробили її маленькою, а потім вона почала зростати – до нас долучалось дедалі більше людей, які хотіли й могли допомогти в різний спосіб. Звісно, це не станеться з кожним документальним кінопроектом.

На сміттєзвалищі моєю головною метою також було не зняти фільм, а допомогти людям. Я приносила їм добру їжу, ліки, яких вони потребували, відвозила їх за потреби до лікарні, намагалася влаштувати дітей до сиротинців. Мій фільм – лише одна зі спроб допомогти людям, що живуть на сміттєзвалищі, привернути увагу суспільства до них та їхніх проблем. Ці люди дали мені набагато більше, ніж я могла дати їм.

– Як запустити «снігову кулю», про яку ви говорите?

– Одна людина – режисер або журналіст – може почати добру справу, бо має силу та владу розповісти історію, яка торкнеться сердець багатьох. Наприклад, одна заможна жінка, що мешкає у Вашингтоні, побачила о четвертій ранку сюжет, знятий американським журналістом про наш проект. Вона приїхала до Москви і запропонувала сиротинцям гроші, завдяки яким вони почали приймати дітей з вулиці. У нас був чотирнадцятирічний хлопчик із Таджикистану, який не вмів писати й читати. Його батьки померли на вулиці, він не мав жодних документів. Завдяки цій жінці його прийняли до притулку. Тепер він має родину, дитину, квартиру.

Я не можу змінити державний устрій та закон, але можна розповісти суспільству про проблему та спричинити обурення. Коли доходить до певної межі, держава змушена втрутитись у цю ситуацію і щось змінити.

Польська документалістка Ганна Полак
Польська документалістка Ганна Полак

– Як зняти документальний фільм так, щоб він зачепив глядача і розпочав цей процес?

– Я працювала з продюсером, який казав, що немає цікавих тем – є цікаві режисери. І я з ним погоджуюсь. Щоб здивувати глядачів, потрібно розкрити сюжет і знайти оригінальний підхід до героїв. У нас, наприклад, є стереотипне уявлення про безхатьків. Багато людей показують їх як жертв, хоча вони такими не є. Але якщо підійти до них ближче, можна побачити, якими прекрасними вони є, як мріють і думають. Вони теж потребують любові. Їхня краса, любов, дружба роблять цей фільм універсальним, ламають стереотипи.

За кожною темою стоїть історія – глибока, важлива, людська. Я завжди шукаю людину, новий підхід до неї. Підходжу дуже-дуже близько, щоб показати її універсальність. Хоча телевізійні канали не зацікавлені в документальних фільмах на такі теми – кажуть, що це не їхній формат, або що такі фільми вже є. Тому потрібно шукати свій власний шлях і робити історію неочікувано глибокою, щоб здивувати і продюсерів, і глядачів.

– У фільмі Something Better To Come навіть найжахливіші картини показані гарно. В ньому є мікроісторії й мікросюжети. Де для вас межа між художнім і документальним фільмом?

– Це справді художня історія. Один із протагоністів у фільмі – час. Фільм вийшов дуже правдивим і реалістичним: ми робили не репортаж, а мистецьку роботу. Багатьом важко його дивитись, бо це та частина реальності, якої вони не хочуть бачити й заплющують очі. Тому цю історію було потрібно показати лаконічно й концентровано. Матеріалу за чотирнадцять років зйомок назбиралося дуже багато, і під час монтажу важливо було просіяти його – взяти лише те, що буде справді важливим, а не лише вражатиме трагічністю чи жорстокістю.

– В Інституті кінематографії в Москві ви навчались на оператора, вашим наставником був Вадим Юсов, який знімав для Андрія Тарковського. Але перед тим ви збиралися бути театральним режисером. У своїх фільмах ви радше оператор чи режисер?

– Зі мною працювали оператори Іван Нагієв і Максим Дроздов. Коли працюєш як оператор і переживаєш за технічні питання – світло, звук, апаратуру, – ти втрачаєш контакт із героями. Потрібно залишити зйомку іншим людям і зосередитись на спілкуванні. З іншого боку, коли оператор працює, він не завжди розуміє, хто з героїв важливий, який момент потрібно зняти, навіть якщо бачив попередньо відзнятий матеріал. Було й таке, що, переглянувши знятий оператором важливий момент, я поїхала перезнімати сама. Він міг фільмувати щось цікаве, але не з тим героєм і не в тому фокусі. Особливо важко порозумітись із колегами, якщо ти сама оператор.

Польська документалістка Ганна Полак
Польська документалістка Ганна Полак

– Своєрідним лейтмотивом фільму Something Better To Come є новорічна промова Путіна. Це випадковість?

– Ми будували різні шари фільму. Перший – історія Юлі, головної героїні. Другий – все сміттєзвалище і його мешканці. Третій – найбільш масштабний. Це звалище розташоване в конкретному місці – в Росії. Ми шукали контрасту, іронії, що зробила б цю ситуацію ще яскравішою. Путін часто з’являється в розмовах цих людей, вони коментують його, обговорюють політику, бо це стосується їхнього життя. Ми були на звалищі під час святкування Нового Року і справді бачили, як вони запускають феєрверки. Але промову Путіна взяли з архіву радіо і змонтували. Лунають його слова «у ваших затишних і теплих домівках», а на екрані – бідні люди, що живуть на сміттєзвалищі.

Марічка Цигилик, IA ZIK.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-04-28 07:23:56