вівторок, 29 листопада, 2016, 16:31 Влада
Володимир В’ятрович: «Бандеризація» – виключно громадська ініціатива
Директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В'ятрович. Фото: Олесі Біди
Директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В'ятрович. Фото: Олесі Біди

Директор Українського інституту національної пам’яті про здобутки декомунізації, причини її несприйняття в суспільстві та необхідність просвітництва.

22 листопада суд поставив крапку в дискусії про законність чи не найскандальнішого перейменування в межах процесу декомунізації: колишній Комсомольськ Полтавської області залишається Горішніми Плавнями. Майже тисячі населених пунктів, названих на честь символів та діячів комуністичного режиму, повернули історичні назви або ж дали нові; понад тисячу памятників Леніну та іншим радянським лідерам демонтували.

Цей процес координує Український інститут національної пам’яті. У межах Школи міжнародної журналістики «Виклики декомунізації» керівник інституту, історик Володимир В’ятрович розповів про здобутки декомунізації та запевнив, що ставити Бандеру на постамент Леніна не планує.

Особисто мене займатись декомунізацією мотивував Майдан: там я відчув, що нас хотіли зіштовхнути в радянське минуле з його репресіями та страхом. Для країни ж декомунізація – це свідоме подолання наслідків тоталітарного минулого. Воно є невід’ємною складовою становлення кожної демократичної країни, й більшість країн Центральної Європи, які вже пройшли цей процес, зараз успішно інтегрувались у Європейський Союз і НАТО. Натомість, країни, в яких декомунізація не відбулась, скочуються назад у тоталітарне минуле.

Більшість українців не готова була підтримати декомунізацію, коли вона почалась. Особливо старше покоління, яке закидає нам, що ми забираємо їхнє минуле. Та наше завдання – не красти минуле, а разом будувати майбутнє. Декомунізація запустила суспільний діалог між поколіннями щодо історії України, змусила критично переосмислити її, визнати власні помилки. Наприклад, визнати, що без підтримки українців радянська влада не затрималася б в Україні.

Декомунізація спирається на чотири закони – і це той випадок, коли закони справді працюють:

  1. Закон України «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років« є важливим хоча б тому, що донедавна ми жили за аналогом російського законодавства про Велику вітчизняну. В суспільстві існувало чимало міфів про війну – наприклад, що вона почалась 22 червня 1941 року, – а значна частина подій Другої світової залишалась поза увагою.
  2. Закон України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років«. Спроби відкрити архівні документи спецслужб радянської доби почалися ще за президентства Віктора Ющенка. Але цей процес зупинився за Януковича: влада сказала, що все, що потрібно, вже відкрили. Сьогодні кожен може працювати з документами за період 1917 – 1991 років. Лише жертви політичних репресій мають право обмежити доступ до інформації, яка стосується особисто їх.
  3. Закон України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті«. Той самий, який часто критикують за «героїзацію» Степана Бандери, хоча в ньому просто перелічені організації, від УНР до Української гельсінської спілки, які вели як збройну, так і мирну боротьбу. Про жодних героїв у законі не йдеться.
  4. Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки«. Він найважливіший з чотирьох, адже, керуючись саме ним, Інститут національної пам’яті ініціює перейменування населених пунктів і демонтаж пам’ятників. Цей процес також виявився найважчим з усіх, ініційованих законами про декомунізацію.

Запустити декомунізацію на локальному і національному рівні вдалося. Місцеві органи самоврядування мали півроку на вибір та обговорення нової назви міста чи села, перейменування вулиць тощо. Конфлікти виникали тоді, коли місцева влада або взагалі не подавала пропозицій щодо нової назви, або намагалась обійти декомунізацію. Так, наприклад, сталось із Дніпропетровськом, назву якого міська влада пропонувала залишити, «змінивши етимологію»: вважати, що місто назване не на честь організатора голодоморів Петровського, а на честь апостола Петра. Врешті місто було перейменоване Верховною Радою на Дніпро.

Інша хитрість – так звані «гербарії», за допомогою яких органи місцевого самоврядування намагаються оминути закон і втекти від своєї історії. Вулиці та села, що носили імена комуністичних діячів та символів, стають Волошковими чи Ромашковими.

Нам закидають «бандеризацію». Проте насправді всі перейменування, зокрема й на честь Степана Бандери, ініціювала місцева влада. Ми не нав’язуємо жодних назв, лише вказуємо на те, що, а не як, має бути перейменовано. Назви на честь Бандери є суто громадською ініціативою. Так сталось із перейменуванням Московського проспекту в Києві, який, до речі, не підпадав під декомунізацію. У громадському обговоренні взяли участь понад п’ять тисяч людей. Думаю, що це такий собі свідомий політичний тролінг Росії.

Хвиля нерегульованих «ленінопадів» триває паралельно з законним процесом декомунізації. Відповідальність за ці дії несе місцева влада, яка не виконала закон вчасно. Наприклад, у Києві досі стоїть пам’ятник Миколі Щорсу, що підлягає демонтажу. Експерти говорять про його мистецьку цінність, а місцева влада не поспішає доправляти його до музею. Ми хочемо створити музей для демонтованих пам’ятників на території Національного виставкового центру. Якщо зволікання триватиме, думаю, пам’ятник просто зруйнують «невідомі патріоти».

Закони про декомунізацію спрацювали не лише тому, що їх ухвалила Верховна Рада, а й тому, що їх підтримало суспільство, а громадяни навчились ними користуватись. У Вінниці, наприклад, громада за власною ініціативою поширювала листівки з поясненням, чому ті чи інші назви мають бути змінені й чому ті чи інші постаті заслуговують на те, щоби бути увічненими. Суспільству досі бракує інформації про альтернативи радянським назвам.

Більшість людей, які проти декомунізації, вивчали історію в радянських школах. Тож останнім етапом декомунізації має стати просвітницька робота з суспільством. Ми проводимо історичні виставки («Спротив геноциду», «Українська Друга світова війна»), вуличні дискусії, розробляємо соціальну рекламу, а для молодшого покоління готуємо новий підручник з історії.

Підготувала Вікторія Ейсмунт,
для IA ZIK

 

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-11-22 11:22:53