п'ятниця, 20 травня, 2016, 9:49 Людина
Вахтанг Кіпіані: Не шукайте нових Кримів біля Таганрога
Редактор і ведучий «Історичної правди» Вахтанг Кіпіані
Редактор і ведучий «Історичної правди» Вахтанг Кіпіані

Редактор і ведучий «Історичної правди» Вахтанг Кіпіані називає правду та сміх найкращою зброєю проти пропаганди та закликає не шукати нових Кримів біля Таганрога.

Вахтанг Кіпіані, ведучий телепрограми «Історична правда» на телеканалі ZIK, виступив під час Дня відкритих дверей Школи журналістики Українського католицького університету з лекцією «Історія як поле медіавійни». Він розповів, чому важлива назва вулиці, на якій ми живемо, навіщо критично осмислювати історію і які негативні наслідки для майбутнього можуть мати історичні міфи.

 

Коли в 1994 році я працював учителем української гімназії в Миколаєві – єдиної тоді україномовної школи міста – місцеві рухівці запропонували нам звозити дітей на Різдво до Галичини. Уявіть, з усієї гімназії назбиралось лише тридцятеро охочих. Абсолютна більшість батьків відмовлялась, бо, мовляв, «бандери поріжуть». Думаю, якби ми не вигадали для батьків, що діти ночуватимуть у готелі, а не в родинах, не було б і тих тридцяти.

Насправді дітям сподобалось. Родини, що приймали їх на Тернопільщині, казали: «Ми вам їх назад не віддамо. Вони нам за ці дні стали як рідні». Коли вже після свят діти, повертаючись додому, прощались із галицькими родинами, одна дівчинка, обійнявши господаря, радісно сказала: «Як же нам повезло – ми мали їхати до бандер, а потрапили до вас».

Ця історія показує, як глибоко у свідомості людей засіли історичні міфи, породжені, перш за все, елементарним незнанням історії. Напевно, батьки цієї дівчинки, як більшість громадян колишнього Союзу, довідалися про небезпечних бандер на заході України у школі. Звичайно, ми не можемо бути вільними від впливу шкільної програми. Проте кожен, хто хоче зрозуміти, що відбувається, повинен займатись самоосвітою, ставитись до отриманої інформації критично, намагатися з’ясувати істину.

Редактор і ведучий «Історичної правди» Вахтанг Кіпіані
Редактор і ведучий «Історичної правди» Вахтанг Кіпіані

Мене завжди дивує, коли люди абсолютно не цікавляться тим, кому чи чому присвячені назви вулиць, на яких вони мешкають. Ось, до прикладу, є в Луганську вулиця ОСО. Місцеві мешканці називають її по-народному – «Особая». Насправді ж ці загадкові літери розшифровуються так: «Особое совещание при НКВД СССР». Це був орган позасудової розправи. За дев’ятнадцять років його діяльності – з 1934 п 1953 рік – за офіційною інформацією було репресовано 443 тисячі людей. Тобто ОСО було органом терору проти цивільного населення.

Вулиці з такою назвою нема ні в Магадані, ні в Петербурзі, а в Луганську є. Те, що всі двадцять п’ять років незалежності ця вулиця спокійно проіснувала на мапі українського обласного центру, значить, що ні місцеве населення, ні місцева інтелігенція абсолютно не рефлексує на історичні теми. Якщо людину не турбує, що вона живе на вулиці імені масових убивць, – незалежно від того, ліва чи права в цих убивць була ідеологія, – то вона не рефлексуватиме над тим, якої кривди їй завдають політики сучасні. Не замислюючись, голосуватиме на виборах. Не замислюючись, віддаватиме гроші фінансовим пірамідам. І так далі.

Про проблеми декомунізації на сході України говорять зараз багато, проте приклади історичного забуття були й на заході. Одного разу, приїхавши до Львова, я побачив білборд із рекламою «Пепсі».

1
 

На цьому фото – Микита Хрущов, Річард Ніксон і Клим Ворошилов. За кілька тижнів я повернувся до Львова і знов побачив цей плакат. Думаю: це ж якесь божевілля! Напевно, якась провокація, на яку люди не реагують.

Звичайно, президент Ніксон тут ні до чого, але Хрущов і Ворошилов для галичан – монструозні постаті. Всі ми, напевно, пам’ятаємо Хрущова за періодом відлиги як доброго, дещо кумедного дядечка, що засадив увесь Союз кукурудзою та, головне, провів десталінізацію. А як же Микита Сергійович зійшов на такий високий партійний щабель за часів сталінської системи?

Нагадаю: з 1938 до 1949 року Хрущов був першим секретарем КП(б)У, тобто першою особою Української РСР. Це саме той період, коли відбулося приєднання Західної України до СРСР. Сотні тисяч людей із новоприєднаних територій були депортовані до віддалених регіонів Союзу, сотні тисяч українців і поляків примусово переміщені на свої «історичні батьківщини», ще десятки тисяч розстріляні.

У той самий час Клим Ворошилов був заступником голови Ради міністрів СРСР, себто самого Сталіна. За часів Великого терору його підпис відправив на розстріл понад вісімнадцять тисяч осіб – і це лише за офіційною інформацією. І уявіть собі, ці люди преспокійно висять на білбордах у місті, що завжди пишалося глибиною своєї патріотичної чи то навіть націоналістичної історії. Повз цей плакат щодня проходять тисячі людей, чимало з яких, напевно, кожного 14 жовтня згадує, що вони бандерівці з діда-прадіда. Та жоден із них на це не реагує.

Інший приклад. Коли ми починали програму «Історична правда» на каналі ZIK, ми мали одну рубрику: приходили на львівську вулицю з якоюсь історичною назвою і питались місцевих мешканців: чи знають вони, хто ця людина чи ця подія, на честь якої названа вулиця? Однією з перших ми обрали вулицю генерала Чупринки. Це псевдонім Романа Шухевича. Зупинились перед пам’ятною дошкою, присвяченою генералові, та розпочали опитування. Ставили три запитання: хто такий Роман Шухевич, хто такий генерал Чупринка і як вони між собою пов’язані.

Що цікаво, молодь – а там поруч безліч корпусів Львівської політехніки – майже щоразу давала правильну чи майже правильну відповідь. Що ближче до мого віку, то більше люди намагались уникнути відповіді, очевидно, не знаючи її. А найсміщнішу відповідь дала одна старша пані: «Шухевич – это герой Украины. – А Чупринка? – Он тоже герой Украины. – А как они между собой связаны? – Они вместе воевали за волю Украины».

Таку філософію закладали нам ще за радянських часів, і вона досі сидить у багатьох наших головах: якщо влада щось робить, отже, вона знає, що робить, а нам залишається лише сприйняти це як належне та слухняно виконувати. Адже від нас нічого не залежить. Насправді ж громадяни відрізняються від населення тим, що вони рефлексують.

До історичних міфів у сьогоднішній інформаційній війні вдаються не лише вороги України, а й палкі її патріоти. Розуміючи, що державна інформаційна політика не досконала, а в деяких аспектах узагалі відсутня, люди вважають, що, якщо ми не будемо захищати Україну інформаційно, жоден Мінстець їй не допоможе. Так з’являються у соціальних мережах різноманітні картинки, листівки, з яких потім виростають цілі публікації, хоча часто інформація на них не має жодного підґрунтя. Ось приклад – листівка «Факты о Крыме», що набула особливої популярності після анексії півострова.

2
 

У ній найважливіший третій пункт, який повідомляє, що 1954 року взамін на Крим УРСР передала до складу Російської Федеративної Соціалістичної Республіки територію довкола Таганрога. Це була наче відповідь на звинувачення російської сторони у тому, що Крим ніколи не належав Україні й опинився в її складі за помилкою дурненького Хрущова. Та водночас і закид на адресу Росії: якщо ви переглядаєте історичні кордони й вертаєте собі Крим, то поверніть нам наш Таганріг. Цей меседж дуже прижився його поширювали тисячі користувачів.

Насправді цю інформацію дуже просто перевірити: взяти будь-яку мапу 1920-х – 40-х років і поглянути, чи був Таганріг у складі УРСР. Звичайно ж, жодного обміну 1954 року не було. Таганріг із околицями був заселений етнічними українцями й належав свого часу до України, але перейшли ці землі до Росії за тридцять років до передачі Криму. Ці події між собою не пов’язані.

Ще одна листівка – під назвою «Незнані герої».

3
 

Її автори, швидше за все, ставили собі за мету спровокувати піднесення патріотичних почуттів: мовляв, погляньте, як нашу мову репресували. Насправді кожна адекватна людина, глянувши на числа, наведені в листівці, одразу ж засумнівається в її правдивості. Рівно 800 репресованих студентів – 801-го вже відпустили? – та ще й саме 33 (яке сакральне число!) розстріляних. Я зробив запит до архіву СБУ і отримав відповідь: відсутнє як факт. Тобто жодних арештів і розстрілів студентів у 1951 році в Харкові просто не було. Історія просто висмоктана з пальця.

Виникає питання: чи не створили часом ці картинки у ФСБ, щоб показати українців як невігласів, які не знають власної історії та ще й намагаються довести свої права на певні території за допомогою фальшивих аргументів? Насправді не так важливо, чи є автором цієї листівки безіменний патріот чи безіменний чекіст. Важливо, що чимала частина суспільства готова сприймати таку інформацію, абсолютно її не аналізуючи. Потрібно розуміти, що намагання дати відповідь Росії в її маніпулятивному стилі – програшна позиція.

Існують значно ефективніші приклади пропаганди. Ми в «Історичній правді» завжди моніторимо, які запити є найпопулярнішими. Лідирували в рейтингу запити про Бандеру, УПА, Крим, Василя Стуса, Ліну Костенко і – незмінно – реферати. Аж ось надходить лютий 2014 року. Заходжу я до статистики й бачу: «бандеровцы», «бендеровцы», «бандера упа унсо» тощо. Різні можливі варіанти слів, назв і абревіатур, які асоціюються в людей із націоналістами, зайняли десять перших позицій пошуку на сайті. Левова частка запитів – російською мовою.

Тоді моєму колегу спала на думку стара ідеологічна брошура ОУН 1949 року «Хто такі бандерівці і за що вони борються?», що була раніше у вільному доступі в мережі, але лише мовою оригіналу. Він переклав її російською мовою і виставив на сайт, попередивши перед тим читачів, що це пропагандистський текст самих націоналістів, а не робота редакції. Уявіть, за рік ця публікація набрала понад триста тисяч переглядів і стала абсолютним лідером за відвідуваністю за всі роки існування «Історичної правди».

Якщо є запит на певну інформацію, її потрібно надати в якомога доступнішому для читачів вигляді: якщо потрібно – з візуалізацією, якщо потрібно – російською, польською чи англійською. Потрібно бути зрозумілими читачам, розмовляти з ними однією мовою.

Є ще одна картинка, популярна в соцмережах. На ній порівнюється зовнішній вигляд в ХІ столітті двох столиць – Києва й Москви.

4
 

Оскільки ми знаємо, що Москва виникла лише в 1147 році, то на противагу величним київським храмам – Софії, Михайлівському, Лаврі – картинка демонструє просто ліс. Очевидно, мета цієї картинки теж була патріотичною: дати відповідь Росії на претензії «старшого брата». Але тут нема жодних вигаданих фактів, жодної викривленої чи перекрученої інформації – просто вдало зіграно на контрасті.

Не потрібно нічого вигадувати, не потрібно шукати собі нових Кримів біля Таганрога. Одна влучна правдива листівка, особливо створена з гумором, набагато ефективніша за десятки пропагандистських брехливих брошур. Сміх – це завжди дуже сильна зброя.

Редактор і ведучий «Історичної правди» Вахтанг Кіпіані
Редактор і ведучий «Історичної правди» Вахтанг Кіпіані

Головне – це достукатись до людей, несучи їм правдиву інформацію. Історія – це не лише те, що з нами було, але й те, що з нами буде. Якщо ми даємо себе обдурити в історичних питаннях, нам буде неймовірно тяжко побудувати своє майбутнє. Війна на Донбасі сьогодні це доводить.

Підготував Роман Мельник,
для IA ZIK

Фото Богдана Ємця

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-10-24 12:38:38