четвер, 19 травня, 2016, 10:45 Людина
Горіховий дім. Кістки зростуться, а чоловік – назавжди?
Львівський Горіховий дім,в якому знаходять притулок жінки, які відмовляються далі терпіти домашнє насильство. Фото автора
Львівський Горіховий дім,в якому знаходять притулок жінки, які відмовляються далі терпіти домашнє насильство. Фото автора

У львівському Горіховому домі знаходять притулок жінки, які відмовляються далі терпіти домашнє насильство.

– Заселяєшся до нас? Новенька? Мабуть, чоловік б’є. Всіх вас б’ють… Чого ви заміж виходите? – зустрічає мене Таміла. Вона найстарша серед мешканок Горіхового дому. Це місце має й офіційнішу назву: Центр інтегральної опіки для жінок, які опинились у кризових ситуаціях. Горіховий дім – це також назва пекарні, прибуток від якої частково покриває витрати на утримання центру. У центрі пропонують програму реінтеграції в суспільство: соціальний супровід, повернення до нормального життя і праці.

Львівський Горіховий дім,в якому знаходять притулок жінки, які відмовляються далі терпіти домашнє насильство. Фото автора
Таміла - найстарша серед мешканок Горіхового дому. Фото автора

Цілий день Таміла сидить у кутку. Ні на кого не чекає, просто сидить.

– Вона вчителька була, розповідає свою історію. Людина обаятєльна, високих нравов. Я троянди їй носила! А вона сину своєму допомогла квартиру мою відняти… Дочка з коляскою надворі була, я пошту розносила, а вони наші речі винесли. Я писала в прокуратуру київську, львівську, до МВС писала. Буду запит офіційний в архів писати, але аркушів немає, треба в дочки взяти.

Слухаю цю історію вже вкотре: у жінки провали в пам’яті. Але в центрі є негласна домовленість: слухати Тамілу уважно. Тільки кіт перебиває її кашлем.

– Володінька, перестань.

Таміла охайна, завжди всміхається, полюбляє читати. Їй 79 років, і в Горіховому домі вона другий рік. Дочка навідується до неї зрідка, син, який виїхав до Чехії, взявши гроші під заставу материної квартири, майже не телефонує.

Львівський Горіховий дім,в якому знаходять притулок жінки, які відмовляються далі терпіти домашнє насильство. Фото автора
Таміла на фото. Фото автора

– Звісно, що дочка не приходить, вона ж до шостої працює. І син не приїжджає – вони по цьому… телевізору з дочкою говорять. Важко йому в Чехії, а в мене дах є над головою, – виправдовує дітей Таміла. Вона розповідає, що намагалась відсудити квартиру, але суддя вимагала хабар. – Система в нас нечесна, все можна купити. Ходила й до Садового, а він чихать на мене хотів. Документи суддя переправила до архіву. Завтра піду той архів шукати. Вчора ходила – не змогла знайти.

* * *

Кожна з жінок у центрі готує для себе сама. Надія ставить тарілку супу на електричну плитку й відразу починає його сьорбати. В неї майже немає зубів, а шкіра у зморшках, хоча жінка ще не стара – п’ятдесят сім років. Вона ледве ходить.

Кухня у львівському Горіховому домі. Фото автора
Кухня у львівському Горіховому домі. Фото автора

– Пані Таміло, маєте цукерочку? Так щось солоденького захотілось.

– Одна є.

Надія любить курити й дивитись телевізор. Не любить психологів, які часто приходять до Горіхового дому. Вона тут п’ять років. Переїхала з «Оселі» – притулку до бездомних, де не давала собі ради з важкою роботою. В Горіховому домі працювати не обов’язково, лише сплачувати триста гривень на місяць за комунальні послуги.

Колись давно Надія вийшла заміж і повністю поклалась на свого чоловіка. Переїхала з ним до Росії. З чоловіком пили, він бив Надію, а одного дня чоловікові батьки викинули жінку на вулицю. Надія повернулась до Львова, залишивши сина з свекрухою. Жила з мамою на горищі, потім на вулиці, поки не потрапила до Горіхового дому.

– Не хочу більше спати на зупинках і в підвалах. Підписала контракт на чотирнадцять місяців. Куди мені йти?

Сьогодні День матері, але син не зателефонує, щоб привітати Надію. Вони не спілкуються вже десять років. Натомість, Надія опікується котами. Жінки з Горіхового дому їх люблять, може, навіть більше, ніж самих себе.

* * *

– У нас тут усі курять, – нарікає Таміла на молодшу Таню. – От раніше хіба жінки курили? Це ж неженствєнно!

Тані п’ятдесят три роки, але вона й почувається, й виглядає молодшою. Вона розповідає, що мала буремну молодість, у сімнадцять років потай від батьків вийшла заміж. Народила дочку, але виховувати не захотіла. За що, каже, й отримала.

Львівський Горіховий дім,в якому знаходять притулок жінки, які відмовляються далі терпіти домашнє насильство. Фото автора
Таня - одна із мешканок Горіхового дому. Фото автора

– Маю те, що маю, – дочка виросла, не схотіла працювати, натомість продала квартиру, й Таня опинилась у підвалі. Показує фотографії онуків: всі на одне лице, хоч і від різних чоловіків. – От Даня з-за спинки дивана виглядає. Донька його туди ставила в куток, а сама пила, курила.

Тепер Даня живе в інтернаті. Таня часто навідується до нього, купує подарунки – щоправда, взуття на нього важко знайти, ніжка весь час росте. Онук малює для Тані привітання на свята – вся її кімната завішана дитячими малюнками.

– Дочка в Криму живе з п’ятим чоловіком, двоє онуків у дитячому будинку, четверо з нею. Данила вони в мене не заберуть. Я йому сказала, щоб відмовився і до неї не йшов.

Таня працює, непогано заробляє, але з Горіхового додому не йде. Каже, ті, що звідси йдуть, все одно потім повертаються.

* * *

Оля з восьмої ранку в пекарні – працює бухгалтером. На відміну від інших жінок із центру, ділитися своєю історією не хоче:

Львівський Горіховий дім,в якому знаходять притулок жінки, які відмовляються далі терпіти домашнє насильство. Фото автора
Печиво випечене мешканками Горіхового дому. Фото автора

– Я не копирсаюся в минулому. Не від хорошого життя я тут.

Зате охоче говорить про те, як чоловіки кривдять жінок. Каже, що в Україні жінок навмисно виховують у покорі – тільки тоді, коли жінка йому поступається, чоловік почувається справді чоловіком. У нашому суспільстві, каже Оля, насильство замовчують, і жінки радше носитимуть синці, ніж винесуть сміття з хати.

Львівський Горіховий дім,в якому знаходять притулок жінки, які відмовляються далі терпіти домашнє насильство. Фото автора
Оля - одна із мешканок Горіхового дому. Фото автора

– Я маю більше сміливості. Хочу, щоб нам дозволили жити з дітьми. Матері заслуговують на прощення, ми все життя ростемо і вчимось. Ми повинні робити все самі – вчитися жити заново.

Про те, щоб дозволити жінкам жити в Горіховому домі з дітьми, думає і керівник центру Юрій Лопатинський. Сподівається отримати від місцевої влади просторіше приміщення з окремими кімнатами.

Жінки йдуть, а потім повертаються. Центр пропонує тимчасову допомогу у кризовій ситуації, тож для багатьох жертв регулярного домашнього насильства це місце, де можна пересидіти погані дні. Звертаються сюди й ті, хто не сплачує рахунки чи не поспішає відновлювати втрачені документи. У когось навички самостійного життя ще відновлюються, а в когось уже не відновляться. Є такі, що не мають куди повернутись, є ті, що бояться, а є ті що не хочуть, сприймаючи Горіховий дім як пункт призначення.

Мешканки центру часто порушують правила – вживають алкоголь, конфліктують між собою. Після кількох попереджень і серйозних розмов порушницю можуть вигнати, але зазвичай до цього не доходить – пробачають.

– Як я можу їх вигнати? Куди їм іти? – пояснює Юрій Лопатинський. – Договір підписуємо на рік і два місяці, але потім продовжуємо, якщо поведінка відповідна.

Він каже: центр допомагає, але тільки тим, хто може допомогти собі сам.

* * *

Марія вийшла заміж у двадцять років. Кохала свого обранця, тож спершу не помічала, що був лінивий і грубий. Терпіла й перші напади агресії, які траплялись навесні – адже не цілий рік…

– Він мені перший раз ребра поламав. Я його помилувала, забрала заяву з міліції. Повернулась до нього, думала, потерплю ще трохи. Нічого не змінилось. Так мене бив, ґвалтував, я вся в крові була, дітей до шафи ховала. Чому я раніше не пішла? Жила заради дітей.

Марія забула, що таке жити для себе. Це стається з більшістю жінок, які приносять себе в жертву. Суспільство, в якому вона живе, толерує сімейне насильство.

– Мені всі – батьки, родичі, – говорили: терпи, мовчи. Кістки зростуться, а чоловік – це вибір назавжди. Дітям ще вищу освіту здобувати, а тут батько з судимістю…

Одного разу коли повернулась додому з лікарні після чергових побоїв, виявилось, що чоловік замінив замки у дверях. Старший син залишився з батьком, молодший потрапив до інтернату. Марія опинилась на вулиці взимку, без теплого одягу й без грошей. Так вона потрапила до Горіхового дому. Вже вісім місяців судиться з чоловіком, намагаючись здобути право бути з дітьми.

– Я завжди знала, що тут ненадовго. Хотіла повернути своїх дітей, свою гідність.

Центри на зразок Горіхового дому в Європі – цілком анонімні, з високим рівнем безпеки. Працівники зустрічаються з жінкою на нейтральній території, визначають, на якій стадії циклу насильства перебувають її стосунки з чоловіком, вирішують, чи вона справді готова від нього піти, чи згодом – навіть після жорстокого побиття – повернеться до стадії «медового місяця». Марії не вдалося сховатись від чоловіка-кривдника – вже в Горіховому домі він не раз до неї навідувався. Тепер вона йде з центру, щоб зосередитись на боротьбі за дітей.

* * *

Я вперше бачу Надю усміхненою.

– Ти прийшла!

– А ти й не чекала! – відповідає Альона, худорлява жінка зі специфічним акцентом. – Ну, де мої любімі? Я їм творогу принесла!

Львівський Горіховий дім,в якому знаходять притулок жінки, які відмовляються далі терпіти домашнє насильство. Фото автора
Альона - одна із мешканок Горіхового дому. Фото автора

Альона з Макіївки й не бувала далі Донецька, поки не мусила втікати від війни. Виїхала з чоловіком і молодшим сином Павликом – спершу до Дніпропетровська, а потім до Львова, рідного чоловікового міста.

– Почав бити. Він тут хазяїн, на своїй території. Хотів, щоб я на задніх лапках ходила. Він мене і в церкві перед прихожанами побив.

Альона віддала сина в інтернат, а сама пішла до Горіхового дому, залишивши чоловікові всі свої речі. Коли звернулась із заявою до міліції, виявилось, що її кривдник другий рік у розшуку. Тепер вона тут не живе: пробувши в Горіховому домі півроку, переїхала до гуртожитку, щоб забирати сина на вихідні.

– Тут добре, але не назавжди. Я рухатись уперед хочу, старшого сина з Донецька забрати. А Павлик каже, що йому тата треба. Та я вже сто разів подумаю, чи треба це мені.

Христина Гаврилюк,
для IA ZIK

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-09-25 12:38:59