вівторок, 10 травня, 2016, 11:31 Людина
Професор Анатолій Загнітко: Чи повернувся б в Донецьк? А як виглядатиме процес повернення?
Професор Донецького національного університету і доктор філологічних наук Анатолій Загнітко
Професор Донецького національного університету і доктор філологічних наук Анатолій Загнітко

Розмова із професором ДонНУ Анатолієм Загнітком про погляди донеччан та перспективи повернення університету в Донецьк.

До вересня 2014 року професор ДонНУ і доктор філологічних наук Анатолій Загнітко був завідувачем кафедри української мови і прикладної лінгвістики, а також деканом філологічного факультету Донецького національного університету. Разом із війною та окупацією Донецька в життя Анатолія Загнітка увірвались зміни. Згодом він був змушений припинити боротьбу за рідний факультет і переїхати до Вінниці. Загнітко розповідає, як були втрачені всі матеріальні цінності університету та за яких умов він готовий повернутись у Донецьк.

Ви очолювали кафедру української мови і прикладної лінгвістики, вели авторську програму на радіо. Скажіть, наскільки було комфортно все це робити в донецькому середовищі?

– Ще наприкінці 1980-х років я був ведучим радіопередачі. Слухачі по-різному її сприймали. Була і позитивна, і негативна реакція. Десь один позитивний лист на десять негативних. Я ніколи не шукав комфортності, розуміючи, що треба робити. Чув той, хто хотів чути. Я вдячний тому середовищу. Це був Донецьк, Маріуполь, Костянтинівка, Амвросіївка, Слов’янськ, Новоазовськ. Вдячний тим людям. Шкода, що все так перервалось.

Ви говорите про тенденцію, що був один позитивний лист на десять негативних. Чи вдалось Вам побачити якісь зміни у свідомості людей упродовж незалежності України?

– У 1988 році мене запросили на зустріч громадського активу Куйбишевського району. Тоді я виступав українською мовою і відчував спротив. Були неприємні запитання. Але більшість людей ставилась позитивно. Це при тому, що на той момент не йшлося навіть про державний статус української мови. Товариства української мови гальмували не люди, а дії керівництва тодішньої панівної партії.

Згодом брали участь у якихось проукраїнських організаціях?

– Пізніше з’явився «Поштовх». Я знав про роботу таких організацій як «Поштовх», неодноразово зустрічався з їхніми учасниками. Але вони працювали тоді, коли такою діяльністю можна було займатись. Ми організували Товариство української мови у той час, коли за це могла бути реакція. Це було всупереч владі, яка створила як альтернативу «Товариство рідної мови». Ним намагались зіштовхнути наше Товариство української мови.

У Донецьку жило не дуже багато українськомовних людей. Скажіть, чи було легко спілкуватися українською там?

– Якщо говорити про сім’ю і колег, з якими спілкуєшся українською в побуті, то цілком легко. Кожен із нас має певне середовище, у якому почувається комфортно. Чи ти філолог, історик, фізик, хімік, лікар. Щоб спілкуватись на вулиці, у транспорті треба було мати настирливість і бути готовим, що хтось тебе може недобре сприйняти. Треба було вміти витримувати на собі «тавро» білої ворони. Більшість не дотримувалась цього і переходила на російську.

Не скажу, що через українську я потрапляв у неприємні ситуації. Було якесь м’яке відсторонення, відторгнення. Агресивними були тільки одиниці.

Коли Україна відновила незалежність, то ніхто не міг сказати точно, як довго вона триватиме. У 1991 році попит на українські класи, садочки збільшився в десятки разів. Через два роки почався «відкат». Ми не розуміли, чому було таке розчарування. По-перше, не було рішучої національної політики. По-друге, місцева влада сказала: «Ми особливі. У нас все залишиться так само».

Для багатьох українських активістів у Донецьку українська мова була одним із найважливіших чинників самоідентичності. Чи можете те саме сказати про себе?

– Безперечно. Не тільки походження за кров’ю формує особистість. Ментально-психологічний і цивілізаційно-культурний простір включає не тільки це. Один із моїх знайомих, з походження українець, не знав української мови. Він закінчував вищу освіту в Санкт-Петербурзі. Згодом приїхав у Донецьк і усвідомив, що потребує вивчити українську мову. Став активним учасником всієї нашої діяльності: від Товариства української мови і до першого етапу активного існування «Просвіти». Навіщо це йому було потрібно? Він вважав, що без української не може назвати себе українцем. Це найважливіша національна ознака.

Ви розповідаєте про активну проукраїнську позицію. Але чи можна було зробити більше для того, щоб донеччани, які мали інші погляди, все ж таки змінили свою точку зору? Щоб усе в Донецьку не відбулось за тим сценарієм, що маємо нині?

– Щоб відповісти на це запитання, то можна написати цілу книжку. Ми робили, але ще більше не зробили. Ми бачили, як розігрується спектакль. Це здавалось сповільненим зніманням.

Професор Донецького національного університету і доктор філологічних наук Анатолій Загнітко
Професор Донецького національного університету і доктор філологічних наук Анатолій Загнітко

Ще одне питання: а що ми могли? Влада не хотіла відкривати українських шкіл, а ми відкривали. Все було всупереч. Особливо це було відчутно останніх сім років, коли на програми з вивчення російської мови і культури обласна рада виділяла від одного до трьох мільйонів гривень.

Сповільнене знімання дає змогу дивитись і реагувати на якісь процеси не так швидко. Чи могли Ви подумати, що все настільки затягнеться?

– Ні, такого відчуття не було. А от з квітня 2014 року було враження, що відбувається щось погане. Я підходив до деяких людей і казав, що треба перевезти цінні для університету речі в надійні місця. Мені відповідали, що все це абсолютно надумано. Ми ніби жили за законами України. Університет абсолютно не звертав уваги на все, що відбувалось поряд. Обласна рада була в Маріуполі. Уявити ніхто не міг, що це не на рік-два.

Університет підпорядкований Міністерству освіти і науки. Адміністрація університету не могла сама приймати якісь рішення про переїзд всупереч наказам і розпорядженням. З іншого боку, він підпорядкований органам місцевої влади. Нам казали просто: «Не переживайте, все буде добре». Університет – не просто назва. Це і стратегічні ресурси. Всі матеріальні цінності ДонНУ залишились у Донецьку. Тоді про що можна говорити?

Потрібна була сила волі людей, які визначали політику: освіти, безпеки. Я розумію якоюсь мірою і владу. Є один національний університет, то куди ж іще один національний університет розташовувати в тому ж місці.

Я не хотів їхати з Донецька, бо намагався зберегти університет таким, яким його бачив ще під час свого навчання. Факультет був цілісним і те, що його в Донецьку розвалили – не моя вина і не вина тих, хто переїхав.

За яких умов Ви б повернулись у Донецьк?

– Це складне запитання, бо тепер незрозуміло, як саме виглядатиме процес повернення. Все залежить від того, якими будуть прописані закони. Чи буде так, що ДонНУ повернеться в Донецьк, а ті, хто називає себе університетом там, припинять свою діяльність? Які будуть пріоритети і цінності? Надзвичайно багато питань. Якщо просто запитати, чи хочу я цього, то скажу однозначно, – хочу.

Сьогодні випрацьовують новий закон про мови, що має замінити сумнозвісний закон Ківалова-Колесніченка. Можете як експерт із мовного питання сказати, яким би мав бути цей закон, щоб не спричиняти додаткової соціальної напруги?

– Законові Ківалова-Колесніченка я одразу поставив діагноз: він демаркує, де Україна має поділитись. У подальшому все це підтвердилось. Закон – вимірна площина. Це ж не два рядки, як у Конституції України, де написано, що державною мовою є українська. Закон має бути забезпечений відповідними реаліями.

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-09-21 04:27:14