середа, 4 травня, 2016, 10:08 Влада
Олена Стяжкіна: Комуністичні пам’ятники – це молочні зуби і зуби дракона
1
1

Донецька письменниця вважає, що декомунізацію можна було б зробити смішною – тоді вона йшла б легше.

Письменниця й науковець Олена Стяжкіна – один із найвиразніших голосів «іншого Донецька». Вона виїхала з окупованого міста й працює у Вінниці, де розташувався Донецький національний університет в екзилі. З учасниками Відеоакадемії документального серіалу DOC Emotion Олена Стяжкіна поділилась своїми думками про декомунізацію в Україні.

Олена Стяжкіна
Олена Стяжкіна

 

Декомунізація – це нібито відмова від символів радянського варіанту комунізму. Та чи був радянський варіант комунізму справді комунізмом? Чи поганою є ідея комунізму сама по собі, чи тільки її реалізація? Чи було радянське об’єктивним чи таким, що спотворювало нашу історію? На чому воно ґрунтувалось – на ідеях просвітництва чи геноциду, марксизму чи модерності?

Про все це треба думати й говорити, коли ми кажемо про декомунізацію.

У радянському варіанті комунізму місце природи як величезного чинника соціальних дій замінили Технікою. Ідеологи пропонували техніку як святий шлях до побудови світлого майбутнього. Проте техніки, як і природи, боялись. У цій самій парадигмі й пам’ятники встановлювались не іменем ідеї, а іменем сили. Ми перемогли, тому ставимо свої пам’ятники, – думали вони.

Що значили ці пам’ятники?

Перший варіант: нічого не значили.

Другий варіант: вони символізували появу міського простору. Щойно в центрі селища з’являвся пам’ятник Леніну, воно ставало містом.

Третій варіант: пам’ятник символізував початок неперервної історії. Більшовики різали історію монтажними ножицями так, що до 1917 року створювався своєрідний кліп. Лінійна історія, відтворювана й повторювана в підручниках, починалась із сімнадцятого. Пам’ятник означав укоріненість людини в історії, те, що вона справді існувала.

Ніхто ні з ким не обговорював, чи ставити пам’ятники і якщо ставити, то які. Люди, реагуючи на неестетичність, пафосність цих пам’ятників, називали їх по-своєму.

1
2
3
4
 

Якби ми взялися зносити їх, знявши урочистість моменту, ми отримали б смішну історію. Зносять Фантомаса, «Двоє чекають на третього» чи «Володимира Володимировича Х.». Це не викликало б такої гострої реакції в людей.

У цьому сенсі радянські пам’ятники – це молочні зуби: вони мають випасти, щоб на їхньому місці виросли справжні. Немає нічого поганого в тому, щоб вирвати молочні зуби різко. Можливо, буде боляче, але лише в першу секунду.

Водночас ці молочні зуби є зубами дракона теж. Наш ворог використовує їх як антени, на які вдягає системи своєї пропаганди.

Чи потрібно про це говорити? Десакралізація радянських пам’ятників відбулась уже давно. Питання в тому, щоб діяти, а не розмовляти про це. До того ж, ми могли б зробити це смішно, і тоді навіть старі люди не трималися б за них так сильно.

Відмова, заперечення чи пропрацювання? Декомунізація – це точно не про відрізання частини радянської історії, а про кропітку роботу. Потрібно говорити і думати.

У радянській історії були люди, чиїми іменами варто назвати вулицю. Наприклад, Єлизавета Бірюкова з Маріуполя, чия історія варта українського «Списку Шиндлера». Вона, радянська людина, під час окупації була інженером рибзаводу й наймала до себе євреїв, рятуючи їх від концтаборів. Із часом ми забудемо, що Єлизавета Бірюкова була членкинею комуністичної партії, а будемо пам’ятати, що вона врятувала щонайменше двісті людей.

Де сидить комунізм? У мені. Тож потрібен процес Я-декомунізації.

Він потребує певних самовизнань. Я була комсомолкою, як і багато людей мого віку. В нас був вибір, бути чи не бути, але ми були. Ми маємо обміркувати, що це значило для нас, коли сталося прозріння, ким ми стали і як це на нас уплинуло. Важливо говорити про це публічно й непублічно. Коли я проговорила про себе власну декомунізацію, в мене з’явилась позиція, яку я можу висловлювати.

Мова формує структури нашого мислення. Ми все ще використовуємо бінарні опозиції: ділимо світ на чорне й біле, руйнуємо міф комунізму за лекалами того ж комунізму – чиї діди воювали, наприклад. Старі схеми перекочовують із радянської свідомості й набувають чинників соціальної мімікрії, підлаштування під поведінку більшості.

Комуністична система позбавляла нас бачення свого місця у світі. Ми не навчились говорити компліменти, аргументовано хвалити, але ж і сварити аргументовано не навчились. Бо критика – це прямий шлях до репресії, в’язниці, доносу. Тому ми не критикуємо і не хвалимо.

Система освіти вибудовує прихований авторитаризм, навчає підкорятись, відчувати себе підлеглим, підлаштовуватись під начальство, списувати й давати хабарі. Система освіти відтворює ті самі цінності та ідентичності, проти яких ми вийшли на кривавий бій, на революцію.

Ми зовсім не вміємо жити в теперішньому часі. Наш час – комуністичний уроборос, змій, що кусає себе за хвіст. Де ми в цьому колі? Ми думаємо про роботу й навчання як про тяжкий тягар, намагаючись скоріше піти, ніби життя й час є не нашими, а привласненими кимось. Ми не володарі свого часу.

Потрібно працювати над законами й правовою свідомістю: якщо комунізм не засуджений, а люди, які саджали за ґрати невинних, не покарані, це означає, що зло постійно самовідтворюється. Потрібно працювати над інституціями, вчитися приймати рішення. Вертикальній системі відносин властиво перевзуватись у польоті – в будь-який момент вона відтворює ті практики, що були вчора, але під іншим прапором.

Тож справа зовсім не в пам’ятниках. Нас попереду чекає кропітка, системна робота, до якої ми тільки наблизились.

Катя Старокольцева,
для IA ZIK

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-03-29 00:35:58