вівторок, 26 квітня, 2016, 10:43 Людина
Сергій Стуканов: Я втомився намагатися включити Донецьк в українську політичну націю
Сергій Стуканов – проукраїнський активіст з Донецька
Сергій Стуканов – проукраїнський активіст з Донецька

Сергій Стуканов – проукраїнський активіст із Донецька. Під час навчання на історичному факультеті ДонНУ він досліджував історію футболу на Донбасі. В аспірантурі Сергій вивчав історико-філософський зміст поняття «Україна».

Вільний час хлопець присвячував просвітницькій діяльності. Він був одним із організаторів молодіжної організації «Поштовх», а також Українського розмовного клубу. Його дивувало те, що деякі донецькі викладачі розповідали студентам про становлення європейської цивілізації, про Античну культуру та Ренесанс, а потім кричали про «гейропейські цінності». На думку Сергія, всі його зусилля не могли завадити окупації з боку Росії. Тепер донецький науковець не готовий повертатись додому, навіть якщо Донецьк стане українським.

Сергію, ви були українським активістом у Донецьку. В чому проявлялась ваша діяльність?

– Я ніколи не був русофілом, але остаточно мої проукраїнські погляди сформувалися вже у студентські роки – під час навчання на історичному факультеті в Донецьку. Наприкінці другого курсу ми із двома однокурсниками почали між собою спілкуватися українською. На старших курсах я вперше відвідав Львів, згодом Канів. Тоді я їх дуже романтизував. Ці поїздки принесли і перші знайомства із західняками.

Велике значення для мене мала Помаранчева революція. Її результати були знецінені, але сама революція показала, що українці готові прощатись із колоніальним минулим. Зрозуміло, що у Донецьку не сприймали режим «помаранчевих». Але після революції я зрозумів, що на історичному факультеті я маю й чимало своїх однодумців. Тоді навчався на четвертому курсі і моя група поділилась приблизно навпіл.

Молодші за мене студенти-історики ініціювали створення української молодіжної організації «Поштовх». Восени 2006 року ми її заснували і зареєстрували. Назва символічна – ми хотіли дати поштовх українськості Донецька. Ми проводили літературно-мистецькі і просвітницькі заходи. Були найсильнішою молодіжною організацією національно-патріотичного спрямування. Фестиваль вертепів взимку був найбільшим проектом «Поштовху». Зрозуміло, що в масштабах мільйонного міста наша діяльність була непомітною. Місцева влада не надто сприяла нашій діяльності, проте до певного часу й не сильно зважала на нас.

Взимку 2008-09 року «Поштовх» підтримав ідею перейменування Донецького університету на честь Стуса. Наші активісти збирали підписи, агітували за цю ідею. Тоді організація і стала ворогом номер родин для проросійськи налаштованої частини адміністрації університету. Після провалу ініціативи тодішня проректор з виховної роботи Тетяна Мармазова зробила усе, щоб в ДонНУ не залишилося й сліду від «Поштовху». Для нього це стало початком кінця. Раніше «Поштовх» поповнювався новими членами зі студентів історичного і філологічного факультету. У 2009 році усе різко змінилось. По-перше, тоді з університету випустились ті, хто займався пошуком активістів. По-друге, Мармазова кожного вересня скликала на збори першокурсників, де залякувала їх відрахуванням з університету за зв’язки з організацією-ворогом.

Після приходу Януковича до влади вже навіть не так йшлося про національне відродження, як про збереження громадянських прав і свобод.

Тим не менше, в 2012 році ви організовували роботу в Донецьку Українського розмовного клубу. Що це значило для вас: популяризація мови чи прояв громадянської позиції?

– Думаю, популяризація мови. Я сам не одразу перейшов на українську. Процес розтягнувся на декілька років. Спочатку я говорив українською з усіма незнайомими, а також із новими знайомими. З тими, кого знав давно, я дозволяв собі й далі спілкуватись російською. Згодом змінилось коло моїх знайомих та друзів. Більшість із них вже й не знали мене російськомовного і дивувалися, дізнавшись, що колись я говорив російською мовою.

Після 2006 року мовна ситуація в Донецьку стала покращуватись. По-перше, я вже мав україномовне середовище. Ми зустрічались із однодумцями: проводили якісь заходи із літераторами, музикантами та громадськими діячами. По-друге, з’явився Інтернет, який подолав культурну ізоляцію нашого регіону. В 2007 році він вже був в кожного вдома. З мережею маєш доступ до книг, музики, фільмів і передач українською мовою.

По-третє, важливим було введення обов’язкового дублювання стрічок в кінотеатрах українською. Але тоді не всі кінотеатри дотримувались цього закону. Ми разом з активістами «Простору свободи» із інших міст півдня та сходу впродовж двох перших років дії закону перевіряли його виконання в Донецьку, Одесі та Харкові. В 2008-2009 роках десь чверть стрічок продовжували показувати російською мовою. Ми фіксували всі ці порушення і звертались до відповідних органів. Після цього кінотеатри здебільшого відмовлялись від неліцензованих російськомовних версій.

Після приходу до влади Януковича з’явились більші проблеми, ніж мова показу стрічок в кінотеатрах. Починаючи з 2010 року, продавлювався мовний закон Ківалова-Колесніченка. Ми проводили по всій Україні велику акцію протесту цього закону. Я організовував мітинг в Донецьку, на який прийшли до 70 людей. На жаль, суспільству тоді вдалось лише відтягнути ухвалення цього закону. Одразу після завершення Євро-2012 його дотиснули.

Тоді, в 2012 році, я відвідував англійський розмовний клуб і в мене з’явилась ідея створити його український аналог. Домовились про приміщення в Обласній бібліотеці для юнацтва. Розмовний клуб діяв щотижня без перерви з грудня 2012 року до кінця травня 2013 року. Встигли провести 24 зустрічі на абсолютно різні теми. Аналогічні клуби відкрили в Одесі та Нікополі. Приємно, що ідея виявилась актуальною й для інших міст. Приходило до 50 людей.

На зустрічах клубу говорили про все окрім мови і нації. Якби ми говорили про мову і націю, про історію та вишиванку, то відштовхували би всіх, кому це нецікаво. Навпаки, нам хотілось, щоб на зустрічі прийшли ті, хто ніколи не переймався такими питаннями. Мені хотілося показати, що українською у Донецьку можна говорити не лише під час навчання чи заповнюючи якийсь документ в адміністративній установі. Ми говорили про спорт і кіно, про театральне мистецтво й про бізнес, про стосунки та екологію, про книжки і рекламу.

Ви сказали, що на мітинги за українську мову і на засідання клубу приходили лише 50-100 людей. Це всі, хто на той момент були налаштовані проукраїнськи в Донецьку?

– Звісно, не всі. Я би тут покладався на соціологію квітня 2014 року. Як показують проведені Володимиром Кіпенем опитування (голова Інституту соціальних досліджень і політичного аналізу), місто мало два однакові полюси: по 22% тих, хто були налаштовані за Україну й проти неї. Решті було не принципово, де жити – в Росії, в Україні, чи в «ДНР». Це люди, які не були ні патріотами, ані ворогами України. Вони, звісно, слухали російську музику, дивились російські фільми і серіали, слабо знали українську культуру. За іншої культурної політики їх можна було б інтегрувати в український інформаційний та культурний простір.

Сергій Стуканов – проукраїнський активіст з Донецька
Сергій Стуканов – проукраїнський активіст з Донецька

У термінах XIX століття тих 100 активних молодих людей, про яких ми говоримо, можна назвати «будителями». Це ті, хто уже пробудився й прагнув поширити своє знання. На жаль, держава практично не втручалася в життя Донбасу, тому Партія Регіонів робила там все, що хотіла, насаджувала свою ідеологію, виховувала окрему донецьку ідентичність, підживлювала ностальгію за спільним з Росією радянським минулим.

Молодіжні організації та клуби розвивали громадянське суспільство, свідомість, але, звісно, не могли зупинити окупацію регіону. Війна довершила нашу справу, бо вона поляризувала речі: частина мешканців Донецька стала активно проти України, але інша стала розуміти що до чого.

Після окупації Донецька ви півтора роки мешкали у Львові. Наскільки, за вашими відчуттями, довоєнне донецьке суспільство відрізнялося від львівського та київського?

– Це звучить банально, але у Львові легко бути патріотом. У Донецьку треба було щось постійно комусь пояснювати. Я майже не стикався з ворожим ставленням до моєї української, але люди часто справді щиро цікавилися, чому я говорю українською. Доводилось пояснювати елементарні речі, що врешті-решт почало набридати. Це ж не 1992 і навіть не 2002 рік. Під час Євромайдану виникали зовсім курйозні випадки. Ну як можна вранці розповідати студентам в аудиторії про становлення європейської цивілізації, про Античну культуру та Ренесанс, про Просвітництво та велику модернізацію, а ввечері кричати про «гейропейські цінності»? А я на власні очі бачив таких викладачів культурології.

Львівське суспільство більш плюралістичне. Звучать зовсім різні думки, які викликають суспільні дискусії. В Донецьку такого не було. Була лінія партії, що контролювала всі канали інформації. Так само і в органах місцевого самоврядування. У львівських міськраді та облраді представлені різні політичні сили. В Донецьку все контролювало одне кримінально-політичне угруповання.

У Львові я звертав увагу на якісь загальнолюдські речі, на погані тротуари, велосипедні доріжки і думав, що міська влада має щось змінити. Про це думають вже сталі нації: Великобританія, Франція, Німеччина. В Донецьку ми думали, що спочатку мешканців міста треба перетворити на членів української політичної нації. Це рівень питань XIX століття. Я майже десять років присвятив громадській діяльності, намагаючись включити мешканців Донецька в українську політичну націю. Повірте, це втомлює.

В Києві можна поєднувати і донецькі, і львівські питання. Він десь посередині. Тут треба багато робити як для підвищення комфорту міста, так і для змін в гуманітарній сфері.

Як до Вашого переїзду ставились ті друзі і знайомі, які залишились в Донецьку?

– Більшість моїх друзів поїхала, бо мала такі ж погляди. Деякі знайомі залишилися, звісно. Я розумію, що інколи для цього були певні поважні причини. Втім, до кожного випадку треба підходити конкретно. Я не маю сумніву, що у Донецьку лишилося дуже багато прихильників України. Разом з тим, одна справа стати внутрішнім емігрантом, інша річ – співпрацювати з інституціями окупантів.

Що було найскладніше після переїзду?

– Думаю, я мав типові для більшості переселенців проблеми. По-перше, робота. Влітку 2014 року я півтора місяці жив у Києві, чекаючи, чим все скінчиться. Коли зрозумів, що у Донецьк не повернутись, переїхав до Львова. Спочатку була не дуже приваблива пропозиція щодо роботи, але я наважився. Згодом працював журналістом в інформагенції.

Друга проблема – житло. Попит тоді значно перевищував пропозицію, й знайти щось пристойне за прийнятними цінами було непросто. Півтора місяці прожив в селі за межами Львова і тільки восени знайшов житло у місті.

Заважали і побутові проблеми. Дуже збільшилось навантаження на бюджет, бо не було необхідних елементів побуту. Виїжджали з Донецька фактично з порожніми руками. Відповідно, не було речей першої необхідності. Через це перші чотири місяці були критичним періодом. Лише тоді відчув, що все якось стабілізувалося й почало налагоджуватися.

Ви готові повернутись в рідне місто, якщо Донецьк буде українським?

– Донецьк не стане українським в одну мить. Якщо нам вдасться його реінтегрувати, то я братиму активну участь у його демократизації, розвитку громадянського суспільства. Але повертатись туди не планую. Для мене Донецьк – це, скоріше за все, минуле. Є, звичайно, певна ностальгія, коли згадую молодість, що минула у цьому місті. Але того Донецька вже ніколи не буде. Буде інший. Сподіваюсь, що український. Після часу, що жив у Львові, я маю більше сентиментів до цього міста. Їхав у Київ, відчуваючи себе не лише донеччанином, але й львів’янином.

Олексій Коваленко,
студент Школи журналістики УКУ,
д
ля IA ZIK

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-11-25 05:38:32