середа, 20 квітня, 2016, 16:47 Людина
Станіслав Федорчук з Донецька про націоналізм, митарства переселенця і образу на Львів
Родина донецького громадського діяча та політолога за фахом Станіслава Федорчука
Родина донецького громадського діяча та політолога за фахом Станіслава Федорчука

Родина донецького громадського діяча та політолога за фахом Станіслава Федорчука разом із тисячами українців була змушена покинути рідний дім і виїхати з окупованих територій. У рідному Донецьку їм неодноразово погрожували фізичною розправою. Тимчасовим притулком для них була Грузія, згодом родина перебралась до Львова. Переселення не було простим. Федорчуку та його родині не вдалось стати «своїми», тому і Львів не став їхньою постійною пропискою. Зараз Станіслав із сім’єю переїхали до Києва. Ми спробували дізнатись всі причини зміни міста перебування та попросили порівняти дві столиці із довоєнним Донецьком.

Як так сталось, що в Донецьку, який зараз виступає ледь не синонімом сепаратизму, у вас сформувались націоналістичні погляди?

– Я народився у родині, де було чотири викладачі. Мій дідусь був одним із засновників кафедри української літератури в Донецькому педагогічному інституті, де згодом навчався Василь Стус. У мене завжди був доступ до україномовних книг і навіть до забороненої літератури.

Навчався в університеті в добу Кучми. Вже тоді через справу Гонгадзе брав участь в акціях «Україна без Кучми». На той час ще функціонував Конгрес українських націоналістів. Потім – Молодіжний націоналістичний конгрес. Я очолював його осередок в Донецькій області. Ближче до 2002 року діяльність організації була фактично припинена зусиллями міліції та СБУ. Когось шантажували навчанням в університетах, когось – проблемами для батьків, когось просто возили кудись в наручниках.

Після Помаранчевої революції проводили з активістами просвітницьку діяльність, заходи, присвячені Голодомору, Українській повстанський армії, діяльності ОУН на Донбасі. Намагались зрозуміти, куди поділась українська історія на сході України, чому вона існує в такому підпільному стані і не цікавить місцевих істориків.

З 2004 року я вирішив консультувати різні українські громадські рухи. Наприклад, організовували річницю створення Української повстанської армії. Це була моральна перемога людей, які розуміють, навіщо вони зібрались. Була тільки одна маленька провокація: прийшло 20 людей, які намагалися пошкодити техніку та нападали на виступаючих, ми їх передали в руки міліції. Нам протидіяла місцева влада. Говорили, що ми не маємо права проводити публічні акції.

Ми створили агенцію політичних новин, яка стала своєрідною медіа-майданчиком для всіх громадських і суспільних подій, що відбувались на Донеччині. Фактично, вона проіснувала до початку війни, коли за журналістами порталу почали полювати, оголошувати їх в розшук.

Ви розповідаєте, що працювали з людьми проукраїнських поглядів, але зіштовхувались із тими, хто захищав протилежну позицію. Кого, на вашу думку, було більше?

– Можна просто подивитись на відео «русских маршей» в Донецьку, викладених в YouTube. Це були маргінальні збіговиська із зігуваннями. Не скажу, що вони в якийсь спосіб впливали на суспільні настрої. В них не було ні людської, ні матеріальної бази. Частина цих маргіналів фінансувалась Партією регіонів і використовувалась як передовий загін божевільних, яких можна було натравити на нас, використати у побитті когось, участі в «каруселях» на виборах.

Мітинги Антимайдану і Євромайдану Донецька немає сенсу порівнювати. Євромайдан збирався добровільно. Там не було політичних осередків. Антимайдан збирали з бюджетників, пенсіонерів за розпорядженнями. Туди зганяли людей з комунальних підприємств, шкіл. Люди стояли з наперед виготовленими і надрукованими гаслами. Наші гасла писались на шпалерах, прямо на Майдані. Це все робилось виключно за ті гроші, які були в нас в кишенях. Мітинги за Україну збирали і тисячу, і дві, і п’ять тисяч людей. Це були спонтанні акції, в яких нікому не роздавали гроші. В той час, як учасники мітингів Антимайдану отримували свої 200 гривень.

Більша частин мешканців розуміла, що щось відбувається, але жили за принципом: «Все добре, поки нам платять зарплату». Думаю, що 90% людей, які жили на той момент в Донецьку, дивились на ситуацію збоку. Вони так ставились до всього, ніби це їх не зачіпає.

Тобто, якщо Україна відновить контроль над Донецьком і почне платити зарплати, то 90% вже будуть за Україну?

– Все не так просто. Перед нами довгий і складний шлях. Не думаю, що одними зарплатами можна буде вирішити все. Потрібна нова гуманітарна політика і модель економіки для Донбасу. Він вже більше не може існувати як сировинний додаток, де діє монополія однієї партії.

Є важлива проблема: що робити з людьми, які взяли до рук зброю. Друге питання – працівники МВС, які перейшли на бік проросійських сил. Не думаю, що у нас будуть дуже серйозні проблеми з іншою частиною населення. Найбільші прихильники Росії покинуть країну і не будуть чекати на українську владу в Донецьку.

– Попри те, що обєктивно ви не бачили абсолютної більшості прихильників проросійських ідей – в певний момент в місті стало небезпечно. Як ви приймали рішення покинути Донецьк і коли вже остаточно зрозуміли, що залишатись не можна?

– В лютому 2014 року на активістів Євромайдану почали в буквальному сенсі полювати, відстежувати їх збори. На мене здійснили близько п’яти нападів протягом одного місяця. Дивним чином вдавалося змусити міліцію щось робити. Скоро був телефонний дзвінок, яким мене дуже ввічливо попросили виїхати з України десь на два тижні. Аргументували це тим, що в мене двохрічна дитина і жінка після операції. Вирішив не випробовувати долю. Ми виїхали до Грузії. Залишились там на цілих три місяці. Вже через кілька тижнів після від’їзду вбивали моїх друзів. Тоді зрозумів, що люди, які телефонували, не жартували. Я міг відкрити рахунок смертей набагато раніше, ще в лютому.

Залишились на окупованій території близькі люди? Як вони ставляться до того, що ви вирішили виїхати?

– В мене специфічні друзі. Більшість розуміє, чому я поїхав. У березні [2014] мене внесли у розстрільні списки. Моє перебування там фізично небезпечно.

В кожного, хто залишився, своя історія. В когось хворі і старі батьки. Хтось розуміє, що не проживе на пенсію, навіть не зможе зняти житло. Інші пильнують власне майно від мародерів. Є і такі, хто виконує більш важливу функцію: збирає інформацію і передає СБУ. В кожного своє завдання.

З Грузії одразу переїхали до Львова?

– Я все ще навчався в аспірантурі Інституту народознавства НАН. Відповідно, мав бути ближче до свого навчального закладу. По-друге, у Львові в мене є багато друзів, тому особливо не обирав місто. В будь-яке інше місто я би не поїхав.

З якими проблемами ви зіштовхувались у Львові як переселенець? Чи відчутна була хоч якась допомога з боку держави?

– Мені пощастило, що я багато років спілкувався з львівськими активістами і волонтерами, зокрема. Завдяки їм мені вдалось забрати з окупованої території родину свого батька.

Якийсь час ми жили в готелі за Львовом. Планували пожити там декілька тижнів. Але фактично були вимушені залишатись там майже три місяці. Ріелтори у Львові відмовлялись підбирати нам квартиру через донецьку прописку. Було навіть таке, що моя дружина домовлялась про перегляд квартири, а потім її питали «а звідки ви?». Власники тоді вибачались і казали, що ми їм не підходимо. За три місяці ми перебрали близько півсотні ріелторів. Тільки потім ми знайшли адекватних господарів, яким була неважлива наша прописка. На цьому місці прожили півтора роки.

Станіслав Федорчук
Станіслав Федорчук

З чиновниками було різне спілкування. Одні ставились дуже адекватно. Від інших чули історії фантастичного характеру, що переселенці будуть русифіковувати Львів, грабувати людей, віджимати квартири, підіймати рівень злочинності. Всі ці історії так підхоплювались місцевими людьми, що це було і прикро, і образливо.

Ви говорите, що не обрали б інше місто окрім Львова. Але нещодавно переїхали до Києва. Чому?

– Зараз створюється представницький орган – Українська народна рада Луганська та Донеччини. Він буде відстоювати інтереси переміщених осіб та мешканців Луганської і Донецької областей як на міжнародному рівні, так і в Україні. Я – один з тих, хто виступив з ініціативною і, сподіваюсь, один із співзасновників органу. Мені треба бути там, де я можу приносити максимальну користь.

Тобто ваш переїзд не повязаний із конфліктом з Винничуком?

– Не можу сказати, що у Львові я знайшов так багато однодумців, які б зважено і аналітично оцінювали ситуацію в країні. На жаль, я зрозумів одну річ: які б дискусії не велись – у Львові толерують ідеї федералізації, пропагують ідеї винятковості регіонів. Це виглядає смішно рівно до тих пір, поки вони не мають за собою чиїхось танків чи диверсантів. Тут легалізовано чимало агентів впливу Кремля.

З переїздом до Києва побачили різницю у середовищі? Можете також порівняти із донецьким довоєнним соціумом?

– В довоєнному Донецьку я спілкувався переважно з людьми, яких називаю своїми побратимами. Наприклад, представники донецького Євромайдану. Частина тих, хто був у Львові, переїхала до Києва. У Львові їм не знайшлось місця. І це незважаючи на їхню патріотичну налаштованість.

Я спілкуюсь і з тими, хто залишився у Львові, і з тими, хто викладає у Вінниці, Києві. Разом із ними ми і створюємо Українську народну раду. Між нами немає конфліктів. Звісно, ведеться дискусія, але ми всі чудово розуміємо, до чого призводить відсутність визначеної державної політики до проросійських сил. Ми чітко знаємо, що Україна має рухатись в напрямку від Росії в бік Європи, але не за рахунок розбиття країни, або пошуків внутрішніх ворогів, розповсюдження ксенофобської інформації про кращих і гірших українців.

Ви би повернулись в Донецьк, якби зараз була така можливість?

– Повернутись в український Донецьк було би дуже непогано. Історія знає чимало випадків, коли суспільство вводилось в оману. Німецьке суспільство добровільно і в демократичний спосіб привело до влади Гітлера. Згодом, після нищення єврейського населення, після війни, воно було змушено змінити свою ідеологічну базу. Тому, думаю, що і окуповані території можуть змінити свою думку. Але сприяти цьому може тільки ефективна держава, яка не піддалась корупції і розуміє, що кожен громадянин важливий.

Стосовно питання майбутнього Донецька я намагаюсь завжди приземлити людей. Спробуємо спочатку зрозуміти, що відбувається у Львові та Києві. Наскільки ми тут бачимо майбутнє і чи виглядає це майбутнє прийнятним, таким, яким ми б хотіли його бачити. Думати про майбутнє окупованих територій потрібно вже зараз, але ми ще навіть не відновили мовлення українських каналів на всі й українській території. Російсько-українська війна – це перевірка для українців. Якщо ми пройдемо цю перевірку, то станемо державою, зможемо претендувати на гідне місце в Європі і в світі.

Олексій Коваленко, студент Школи журналістики УКУ
для IA ZIK

Фото автора

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-09-21 04:27:02