четвер, 21 травня, 2015, 16:00 Людина
Зняти кришку з горщика, Або «Куди рухається світ» Ярослава Грицака
Ярослав Грицак. Фото: Аліна Смутко
Ярослав Грицак. Фото: Аліна Смутко

«Я народився в країні, де не було жодного покоління, котре б знало, що таке спокій і благополуччя». Ці слова належать українському історику, професору Ярославу Грицаку. У своїй новій книзі «Куди рухається світ» він пише, що у світі майже не залишилось сильних ідеологів, які б дали нову концепцію світової політики, але вірить у силу прекаріату – нового покоління, народженого в 80-90-х і готового до змін.

Книга містить 29 коротких есеїв, написаних впродовж останніх чотирьох років. Тексти Грицака – частинки одного пазлу. Кожен з них не дає загального розуміння світового порядку та участі у ньому України. Однак автор дає можливість читачеві самому зібрати усі шматочки і зробити власні висновки, глянути на очевидні речі «згори». Прискіпливий читач зможе знайти тут як історичний екскурс у релігію і її вплив на світову політичну систему, так і паралелі між Ющенком та Франком. Не бракує книзі й гострого гумору та жорстких висновків.

Враховуючи кризу в Україні та потребу в осмисленні її ролі в політичній карті світу, пропонуємо уривки есеїв та роздуми автора на презентації книги щодо української кризи та її ролі в світовій політиці.


Обкладинка книги «Куди рухається світ» Ярослава Грицака. Фото: Соцмережі

Велика країна малих впливів

Україна є багатим краєм бідних людей; велика країна, вплив якої на світову політику приблизно такий, як уплив набагато менших Куби чи Чорногорії. Вона є меншою за те, чим могла би бути. У центрі Європи – але поза Європою.

Україні не пощастило зі своєю історією аж тричі: вона була комуністичною, належала до Російської імперії і є частиною східно-християнської цивілізації. Жодна з цих трьох історичних спадщин не є сприятливою для модернізації.

В Україні важко, майже неможливо, знайти родину, яка б у ХХ столітті не постраждала від насильства, змогла втриматися на одному місці чи втримати свою власність. Цей факт дає ключ до розуміння поведінки українців. Як показують опитування, вони найбільш прагнуть безпеки та стабільності, щоб перервати цю божевільну історію, – а водночас швидкого бажання «на шару»: навіщо трудитися, якщо заробленого достатку не можна ані одідичити, ані передати дітям?

Досі українцям щонайгірше давалися дві речі: не цілком заслужені перемоги і погано передумані поразки. Перші будили в них переоцінку власних сил, другі провокували розпач або ж бажання негайного реваншу. Відповідно, українська національно-демократична еліта знає лише два регістри: «Є така нація!» – коли перемагає (як це було у грудні 1991-го чи 2004-го), і «Що то за народ такий?» – коли зазнає поразки.

В Україні є території, які не «гавкнули»«. «Гавкнули» тільки дві території, може, три. Це Галичина, Донбас і зараз концепція Дніпропетровська. Там з’явився феномен українських російськомовних євреїв. Зараз найважливіші речі відбуваються там і на Донбасі. Якби я хотів дізнатись контрмайбутнє України – я б їхав в Одесу чи Харків. Дуже важливо: вони ближчі до Дніпропетровська чи до Донецька. Ми перестали бути пограниччям і стаємо центром.

«Гавкнув» Донбас. Останні 20 років він пробує подати голос, артикулювати свою ідентичність і зрозуміти, чого хоче. Будь-яка держава, яка буде мати Донбас – буде мати проблеми. Там ніколи не появлявся російський Бандера. Янукович не йшов від Донбасу до Києва, він ішов на Київ. Він формував регіональний міт під те, щоб мати специфічні права в Україні. Тепер це не має жодного значення, бо Януковича і його партії немає. Там твориться щось нове. Ми будемо мати новий характер ідентичності Донбасу, якщо ЛНР і ДНР там надовго залишаться. Особливо якщо Путін змінить правила гри і скаже, що воно йому більше не потрібно. І що з тою ідентичністю робити?

На Донбасі є україномовна меншість, яка чула себе меншиною. І друга ідентичність – її пропонував Янукович і його оточення з Ганною Герман: «Донбас – это Украина». Україномовну ідентичність або знищують, або вона емігрувала. Що лишиться в осадку – оце питання. Я нещодавно бачився з журналісткою Наталею Гуменюк. Вона декілька разів спокійно була в Донецьку. Каже, що їй дуже важко передавати звідти матеріали, бо люди вже не хочуть ці історії чути. Але треба пробувати контактувати з людьми.

В Донецьку немає знаку солідарності України. І там росте думка, що Україна їх покинула. Можна робити смислові сенсові акції солідарності. Не з ДНР/ЛНР, а з людьми, які там терплять гуманітарну катастрофу. Олена Стяжкіна показує на прикладі окупації Донбасу в часи війни, що головним елементом людської історії було виживання, а не обирання якоїсь сторони. Тому, власне, ті люди, які виживають зараз, відчувають себе покинутими, і цілеспрямовано покинутими через політику Києва. Напруження росте. Я не бачу, що може його змінити.

«Русский мир» не є ідеологічною вигадкою Кремля чи православного патріархату. Реально він існує. Однак він означає не моральну чистоту, порівняно із «зіпсованим Заходом», а гірші, часом набагато гірші стандарти життя, включно з такими не дуже моральними і не зовсім чистими показниками, як висока частка абортів, алкоголіків, розведених сімей і покинутих дітей, ранньої смертності тощо. Україна є частиною «руського мира», і найбільше намагається з нього вийти. Поки що їй це вдається.

Україна має нарешті досягнути того, для чого робилися ті всі революції: в 69-му, 91-му, 2004 і 2014-му році – має ввійти в число країн сталого розвитку. Так, як це зробила Польща, Балтійські країни, робить Словенія, зараз кажуть про Чехію і Словаччину, які близькі до цього. Це робиться не автоматично, а певними реформами. Я не бачу об’єктивних причин, чому Україні цього досі не вдалося. Ми просто не ставимо правильних питань в голові. Ми далі сперечаємося про Бандеру і про мову, замість того, щоб питатись, що треба зробити, щоб стати країною сталого розвитку.

Треба подолати минуле, якщо хочемо вийти з пастки бідності. Коли говорю про подолання минулого, то маю на увазі глибоко викоренені традиції корупції, кумівства, закритості, котрі, як хвороба, роз’їдають нас зсередини й зводять нанівець наші благородні наміри. Цих негативних традицій позбутися складніше, аніж виграти війну чи звести рахунок з пам’яттю. Бо вони лежать не на поверхні, а на глибині, а ціннісній основі суспільства. А оскільки цінності формуються протягом століть, то працювати треба власне з історією.

Важливішими за минуле є воля еліт та згода суспільства на проведення радикальних реформ у теперішньому часі. Хто має бажання, може подолати історію. Хто не має, використовує її як виправдання своєї безпорадності чи бездіяльності. Або – ще гірше – перетворює минуле на поле битв навколо історичної пам’яті, відволікаючи увагу суспільства від нинішнього стану справ. Уже не перший рік Україна є жертвою такої історичної політики – тією мірою, як сказав молодий львівський історик Мар’ян Мудрий, українське суспільство отруєне історією. Ця отруєність стосується, хоча й різною мірою, всіх історичних регіонів.

Україна має один великий ресурс – освічене і самозарядне населення. Воно дасть собі раду і пристосується до будь-яких умов – лиш би держава не заважала. Тому Україна потребує демократії, щоб зняти кришку з того горщика, в якому вирує величезна людська енергія. А тоді поступово, законами і новими правилами гри, зрозумілими й однаковими для всіх, вона пере спрямує цю енергію в мирне й цивілізоване русло.

Інші новини погані. Ми вичерпуємо ресурси. Демографічна ситуація буде все гірша і гірша. Ми наближаємось до екологічної і демографічної катастрофи.

Путін – найбільша загроза Європи

Три речі, які нині загрожують світовому порядку – фундаменталістське мусульманство, піднесення Китаю та поведінка Путіна. В третьому моменті ця фігура центральна. Я не бачу зв’язку між Путіним і комунізмом. Путін не комуніст. І навіть не марксист. Коли Захід реагує на Путіна, він найменше бере до уваги комунізм. Але Путін і його апарат – більш ідеологічний. У Брюсселю немає ідеології. Там сидять жирні і недалекоглядні бюрократи. Це проблема Європи. Вона не має ані ідентичності, ані ідеології. Це сухий залишок бюрократії і консюмеризму – найгірший варіант. Українська криза показала, що Європа не функціонує.

Росія... Є така брунатна речовина. Скільки не діліть – вона лишається тою самою. Я не бачу зміни якості цією території, щоб вона могла стати нормальною. Путін задав сценарій розвитку Росії на найближчі 20-35 років. По-перше, знищив опозицію, будь-яку. По-друге, затруїв все молоде покоління. Ви не уявляєте, наскільки українська молодь відрізняється від російської. В Україні сталася зміна поколінь, в Росії – ні. Це найгірше, що могло бути. І поки не народиться нове покоління – не буде змін.

Чим глибша криза, тим більше шансів на зміни в Україні. Оскільки немає політичної волі міняти країну, і швидше її не буде, я це бачу – єдине, що змусить щось міняти – страх перед гільйотиною і шибеницею. Зараз і це є поганий парадокс, але зараз єдиний спосіб робити реформи – коли еліта нарешті прокинеться, щоб зберегти себе. Українська криза добра тим, що підносить питання українського пограниччя в центр світової політики. Ми маємо зону великого конфлікту. Але, з іншого боку – є шанс, що якщо буде розв’язка, не буде окремо українська чи європейська, це буде розв’язка спільна.

Я не бачу, де є ще загроза крім Росії і Ісламської держави, яка би дійсно була загрозою і хотіла щось захопити владою. Але ані Росія, ані сучасна Ісламська держава не мають реальної сили. Це сила надутих щік. Ніхто не каже, що Росія – це глобальна сила. Це регіональна сила. Як і Ісламська держава.

Подобається вам чи не подобається – світ демократизується. Авторитарні режими стають все більшою рідкістю. Цінності показують, що люди хочуть все більше демократії, навіть в арабських країнах. Це не те, що було 20 років тому. Люди все менше і менше хочуть воювати. Щось стається. Люди, особливо молоді, воліють грати комп’ютерні ігри, ніж іти на велику війну. Україна в цьому плані виняткова. Але ми маємо відповідати цим головним трендам.

ЄС – це не Європа

Європейський союз не є Європою зараз, він у великій кризі. З глобальної точки зору ЄС втрачає свою вагу в світі, вона стає маленькою несуттєвою геополітичною одиницею. Тому й говорять: якщо Європа хоче конкурувати з Китаєм і Америкою, має розширюватись, інакше пропаде. Європа до цього не готова. Вона програла Туреччину. Туреччина була готова. Це була дуже добра територія. Критичними для Європейської унії є дві територіями – Туреччина і Україна. Зараз ЄС може спокійно програти Україну. Я пам’ятаю тезу в січні 2014 року: в Guаrdian з’явилось звернення європейських до європейських урядів: «Україна – зараз найкраща Європа, яка може існувати. Якщо ви це проґавите – будете покарані». Я боюсь, що Європа зараз це продавлює. Україна теж це продавлює. Європа не готова до розширення. Це ознаки системної кризи самої Європи. Якщо буде погано з Україною – буде погано з Європою.

З нашого світу зникли люди, які можуть думати стратегічно. Ніхто не має стратегії, всі працюють в ручному режимі. В нас навіть коли зустрічаються всі політики G20, подивіться, які вони всі малесенькі. Зникла статура політики. Вони не можуть думати. Бракує не тільки сильних політиків. Бракує сильних ідеологів.

Підготувала Ірина Андрейців,
для IA ZIK

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-08-19 10:20:46