п'ятниця, 20 лютого, 2015, 11:28 Людина
Владика Борис Ґудзяк: Коли відмовляємося від свободи, то тратимо свою подібність до Бога
Владика Борис Ґудзяк. Фото: Роман Балук/ZIK
Владика Борис Ґудзяк. Фото: Роман Балук/ZIK

Владика Борис Ґудзяк, єпископ УГКЦ, президент Українського католицького університету, єпарх для українців візантійського обряду у Франції, країнах Бенілюксу та Швейцарії відповів на запитання ІА ZIK.

– Владико, минув рік після Майдану. Україну й весь світ потряс масовий розстріл людей у центрі столиці. Тепер відлік жертв пішов на тисячі... І як не страшно це звучить, але ми звикли до смерті. Як таке може бути?

– Тема смерті й нашого ставлення до неї – дуже суперечлива. У нас може бути одночасно кілька різних векторів думки – паралельних чи навіть протилежних. 

Були в історії часи, коли кожна друга дитина помирала при народженні. При кожних четвертих-п’ятих пологах помирала жінка. Я можу згадати приклад свого батька, який був одним з десяти дітей. Мої дідо й баба поховали восьмеро дітей, а самі дожили до глибокої старості. Смерть є частиною нашого життя. Але з огляду на сучасну медицину, життя легко продовжити. І ми під впливом глобальної культури ізолюємо смерть. У західних країнах дуже розвинений погребальний сервіс, який займається мертвим тілом, готує його до поховання. І родичі майже не беруть участі в похоронах…

Ми втратили глибинне, таїнственне розуміння смерті, тому що ми захиталися у своїй вірі у вічне життя. Якщо смерть є абсолютним кінцем, то вона має один образ. Проте, якщо смерть – це є двері до вічного життя, то виглядає цілком по-іншому. Саме так – як народження до вічного життя – смерть сприймається у християнській традиції. Народження дитини відбувається через умертвляючі болі матері, але приносить життя. Так само й наше переставлення з цього життя до вічного в болях, у муках, на жаль, інколи в насиллі, не є абсолютною трагедією. Смерть болить, продовжує залишатися страшною, але ми розуміємо, що смерть є нормою. Усі мусять умерти. І коли ця смерть є близько, на наших очах, ми звикаємо до того, що вона є щоденним явищем. Смерть узагалі є щоденним явищем. Нічого більш певного немає в нашому житті, ніж те, що кожен з нас помре.

Але сучасна культура, яка не має основ віри, боїться смерті, вона забороняє говорити про неї, припудрює, парфумує, а взагалі найкраще, коли може її якось заховати чи заперечити. 

…Криза змушує людей задуматися, пережити глибокі й таїнственні речі. Ми бачили і бачимо, як багато з наших співвітчизників ідуть добровільно на смерть. Ідуть, не щоб вбити себе чи когось, а щоб захищати життя, захищати Богом дану гідність, Богом дану свободу. Чи свідомо вони це роблять? У них у глибині душі є закодована свідомість того, що вони створені для вічного життя. Стоять перед великою правдою і з великою правдою, якою є Господь. Бо правда – це не абстракція, правда – це є особа. Ісус каже: Я є дорога правди і життя. Правда – це є не ідеологія. Правда – це стосунки. 

Наші захисники йдуть з Богом, а Бог іде з ними. Вони для нас виглядають відчайдухами… але саме тут розкриваються правдиві речі, правдиве співвідношення.

Війна, убивство, смерті, це не є наше призначення. Але ми обираємо війну, смерть своїми вчинками. Бо смерть є результат гріха. Це не означає, що я вмираю обов’язково через свій гріх. Ти можеш мене вбити. Це є твій гріх, а моя смерть. Саме тому соціальний вимір нашої моралі є такий важливий, бо те, що ми робимо, – це як камінчик, кинутий на дзеркальне плесо ставка. Хвилі йдуть, ідуть до кінця дійсності. І всі ці камінчики, які ми кидаємо в город чужого, каменюки, які ми жбурляємо одні в одних, призводять до того парадоксального стану, який ми усвідомлюємо, коли вже дуже зле. І ми зараз місяцями перебуваємо в стані прозріння щодо проблем нашої сучасності, нашої особистої свідомості й тотожності.

– Владико, ще ніхто не говорить про наслідки, які матиме ця війна. Маємо не тільки тисячі вбитих, а й тисячі скалічених – як фізично, так і морально, ненароджених…

– Наслідки будуть дуже поважні. З недавньої американської історії знаємо, що більшість жертв серед американських солдатів у в’єтнамській війні була через самогубства у повоєнний час.

Гадаю, уже є десятки тисяч глибоко травмованих людей. Серед них не лише ті, що були чи є на війні, а й їхні родичі.

Моменти героїзму й драми з боїв у Донецькому аеропорту – це не казки. Це справжня боротьба зі злом. Це є та шалена боротьба між життям і смертю.

Без сумніву, наслідки будуть дуже великі й серйозні. Тому гріх тих, які довели до цієї війни, і того, хто її впроваджує, є смертельний.

У чому таємниця зла? Яке ваше пояснення, чому зло існує?

– Питання в тому, чому ми вибираємо зло. Воно могло собі існувати, а ми могли б ним нехтувати, тікати від нього. А воно нас манить. 

Є три найбільші спокуси. 

По-перше –інструменталізація іншої людини для своїх потреб і задоволення через секс. 

Друга центральна спокуса і лукавство відбувається навколо грошей. Гроші не погані самі по собі. Це нейтральний інструмент. Вони навіть можуть бути дуже позитивні, коли використовуються належно. 

А найбільші лукавства чиняться навколо третьої спокуси – влади. Тут є жадоба, яка походить від гордині, коли людина прагне панувати над іншими, а остаточно хоче панувати над Богом. Це моральне збочення, вивих природи, коли людина хоче не лише бути Богом, а й панувати над Богом, міняти Його закон, і тим доводить до катастрофи.

В осколках цієї катастрофи зазнають поранення багато невинних людей. Тому така велика вина Гітлера, тому така велика вина Сталіна, і тому таку велику вину стягує на себе Володимир Путін. 

Минув рік після втечі Януковича. Прийшли до влади люди, котрі здавалося б, мають рвати й метати, щоб зробити життя кращим… Проте реформ нема, є тільки війна й економічна катастрофа… Чи не відчуваєте розчарування особисто ви?

– Розчарування є пов’язані з нашими очікуваннями. У перших своїх виступах на Майдані ще на початку грудня я старався акцентувати на одному: браття і сестри, ми починаємо довге паломництво. Воно буде тривалим, адже ми йдемо з країни страху і країни брутальної влади, яка століттями нищила наш народ. Система систематично вбивала. Найбільша проблема в нашому суспільстві, у тому, що ми не маємо належних стосунків між людьми, не маємо довіри. Система творила недовіру. 

А та довіру, яка зародилася на Майдані, дає нам велику надію…

Вихід Ізраїлю з дому неволі тривав 40 років, два повні покоління. Наші навички, наш світогляд, наше ставлення до дрібниць і найважливіших речей ми отримуємо від батьків, отримуємо в контексті чогось. Ми не завжди вміємо плисти проти течії. І щоб та течія змінилася, потрібні тектонічні зміни. Сьогодні ми якраз переживаємо ці тектонічні зсуви.

Тому я заохочую: не розчаровуйтеся. Налагоджуйте очікування. Уже багато відбулося. Подивімося назад – де ми були п’ятнадцять місяців тому, у яку пітьму ми котилися.

Спокійні спостерігачі, котрі розуміють складність історії, можуть спокійно сказати: Україна рухається, Україна йде до гідності. Покоління молодих українців уже думає по-іншому. Інакше не було б такого зсуву, який за всіма політологічними аналізами був неможливий, непередбачуваний і абсолютно неправдоподібний. Він відбувся. 

Відбувається консолідація України. За одне можна подякувати президентові Росії – він об’єднав українців. Як колись Сталін об’єднав територію України. Господь працює навіть через грішних людей. І навіть їхній гріх, їхнє лукавство може перетворюватися на благо. Тут просто потрібна віра.

Чи вистачить сил і розуміння в українського народу пережити «тимчасові незручності»?

– Нам потрібно вчитися. Якщо німці зуміли піднятися й стати соціально-економічною і політичною потугою, якщо японці могли встати з колін і розвинути свою економіку і своє новітнє життя, я не маю сумніву, що українці на це здатні. Не тому, що німці – це німці, японці – японці, а українці – це українці. А тому що кожна людина має Богом дану гідність. Нинішнє паломництво українців є складнішим за те, що проходили німці чи японці. Їхні системи, що породили війни, були короткотривалі. 

Лише тепер ми прощаємося з Радянським Союзом, прощаємося зі столітнім тоталітаризмом, який устиг глибоко проникнути в людську свідомість.

Працюючи 20 років в системі освіти в незалежній Україні, я бачу по молодих людях, що вони є інші. Якось запитав першокурсників, чи вони знають, хто такий Щербицький. Відповіли, що не знають. Запитав, чи знають, хто така Леді Гага. Мені відповіли: «Усі знають, хто така Леді Гага». Я не тішуся популярністю Леді Гаги, але це є знак, наскільки міняється мислення в молодих людей.

У 88-му році я був в Україні як американський стажист, приходив на пошту дзвонити додому. Замовляв дзвінок і довго чекав. Запитував, чому так довго. А було лише 28 міжнародних ліній на всю тодішню Українську Республіку. Сьогодні коли я розповідаю це студентам, їм важко повірити, тому що кожен з них має мобільний телефон, з якого можна подзвонити в будь-яку точку світу. 

Нині наші очікування є астрономічні. Чи колись ваша мама могла вибирати французький парфум, який захоче? Ні. Наші апетити дуже зросли. Ми стали більш нетерплячі, але зміни і рух є великі: політичні, соціальні, економічні.

Найважливіше питання, чи в нас буде зростання моральне. Бо можна багатіти економічно, але не духовно. І це є основний виклик, який постане перед нами. 

Україна знову домовилася про так зване припинення вогню, і знову це не діє. Для російських терористів жодні правила не діють. На ваш погляд, чи можливе реальне вирішення конфлікту невоєнним шляхом?

– Це можливо, але не є гарантовано. З боку вільного демократичного світу є дуже потужні економічні важелі. Одним махом міжнародна спільнота може спаралізувати економіку Росії, відключивши систему SWIFT. Чи вона це зробить? Не відомо. Якщо вона це зробить, яка буде реакція Росії? Теж не відомо.

Але є дуже багато немілітарних інструментів, які можуть бути використані. 

Як ви ставитеся до того, що молоді хлопці відкуповуються, тікають від мобілізації?

– Це тонке питання. Але остаточно воно просте. Питання в тому, чи готові ми жертвувати собою, чи ні. І воно стоїть перед кожним завжди. У час війни, коли воно загострене, і в час миру. Христос каже: бери свій хрест і йди.

Ми героїзуємо тих, хто віддає свої життя за нас, але це не означає, що ми готові віддати своє життя за той самий ідеал чи за когось іншого. 

Інколи буває так, що не той, хто кричить: Господи, Господи, є спасенний, а той, хто чинить волю Господню. Можливо, не один російськомовний житель Донбасу сьогодні дає приклад декларативним патріотичним галичанам. Водночас мушу сказати, що маю велике натхнення від прикладу багатьох галичан, які в різний жертовний спосіб змагалися за гідність українців на Майдані, допомагають АТО чи роблять іншу волонтерську працю, без якої наш захист і взагалі функціонування нашої держави у 2014 році було б неможливе. 

Підйом відповідальності великий. Але до загального почуття відповідальності нам ще треба доростати.

У недавно опублікованому Зверненні Глави нашої Церкви та єпископів України до священнослужителів у час війни підкреслено, що держава має право на мобілізацію, має високий обов’язок забезпечувати мобілізованих усім необхідним. Церква не може бути інструментом у мобілізації. А священики не сміють відмовляти від мобілізації. 

В Українському католицькому університеті моїм наступником – ректором отцем Богданом Прахом проводиться чітка політика – університет у жоден спосіб не сприятиме втечі від мобілізації наших студентів.

– Як ви особисто долучаєтеся до боротьби України з агресором?

– Свій вклад я б оцінив дуже скромно. Я підвладна особа. Моє призначення – бути в Парижі, Страсбурзі, Швейцарії, Лондоні, а також у Північній Америці речником Блаженнішого Святослава, нашого єпископату, цілого нашого українського народу.

Мене поставили передовсім на фронті інформаційної війни. Це мене фізично не калічить, тому я з великим подивом ставлюся до єреїв, архієреїв і наших мирян, котрі є на фронті.

У Парижі наша громада проводить постійні зібрання. Є організація, яка організовує лікування поранених на Майдані і тепер наших солдатів. 

Ми, душпастирі, покликані молитися й давати духовну розраду, відкриватися на Боже Слово і допомагати людям на нього відкритися. Бо лише в спілкуванні з Богом людина може вистояти перед такими екстремальними викликами. І ми бачимо, що стається. Ми бачимо, як Господь у останніх десятиліттях виводить наш народ з дому неволі. Завдання єпископів є наглядати, щоб у народі була любов, віра й надія. І сьогодні чеснота надії дуже важлива, коли є такі жахіття, є велика спокуса зневіри, смутку, які ніколи не приводять до добрих результатів

Україна несе великі людські жертви, виходячи з дому неволі. Хтось може сказати, навіщо це?

– Неволя вимагає набагато більших жертв. Час тоталітаризму в Україні в ХХ столітті з війнами вбив15 мільйонів людей. 

Війни й тоталітаризм у ХХ столітті у світі забрали життя близько 180 мільйонів людей. 

Ми не повинні сумніватися, що та свобода і та гідність, для якої ми створені, є не лише нашим правом, а й нашим обов’язком. І коли відмовляємося від цієї свободи, як це не раз бувало, то тратимо найважливіше – свою подібність до Бога, свою гідність. І це Україна в час Майдану зрозуміла. Цього розуміння треба цупко триматися.

Розмовляла Оксана Климончук, для ІА ZIK

 

 

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2016-07-24 15:46:34