четвер, 6 листопада, 2014, 12:53 Світ
Панюшкін: Крим, звичайно, ваш, але Росія не зможе його віддати
Валерій Панюшкін. Фото: Роман Балук/ZIK
Валерій Панюшкін. Фото: Роман Балук/ZIK

Відомий російський журналіст і літератор Валерій Панюшкін підтримку Путіна і віру російських журналістів у власну пропаганду виправдовує «стокгольмським синдром», але запевняє, що це минеться, коли в Росії зміниться влада. Водночас, навіть такий прогресивний російський інтелектуал про події на Донбасі воліє говорити із ближчих до кремлівської пропаганди позицій, тобто як про конфлікт між сходом і заходом України, як про «внутрішню справу» України, і переконує, що Росія «не може повернути Крим», а Україна має «віддати Донбас».

У Львові Панюшкін провів майстер-клас для студентів Українського католицького університету на тему «Соціальна журналістика», а також відповів на запитання кореспондента ІА ZIK.

У російських журналістів – стокгольмський синдром

– Під час своєї лекції ви згадували, що на російському ТБ новин про Україну вже більше, ніж про саму Росію. Хочеться зрозуміти, як в умовах цієї інформаційної війни працюють російські журналісти. Чому вони це роблять і яка тут частка цензури та примусу, а яка – їхні власні переконання?

– Тут, на жаль, доволі багато їх особистих переконань. На жаль, багато журналістів, які працюють в Росії на центральних каналах, наскільки я зрозумів зі спілкування з ними, дійсно всерйоз вірять в те, що, наприклад, Крим – це споконвіку російська земля і все таке. Інше питання – наскільки це є стокгольмський синдром. Тобто коли пасажири захопленого терористами літака на якомусь етапі починають вірити в те, що ці терористи праві. Так влаштована психологія людини. Я схильний думати, що віра великої кількості російських журналістів у правоту і справедливість політики російської влади – це ні що інше як стокгольмський синдром.


Валерій Панюшкін під час лекції в УКУ. Фото: Роман Балук/ZIK

– Чи реально їм вилікуватися від цього синдрому?

– Коли захоплених заручників звільняють, через деякий час стокгольмський синдром у них проходить. Коли з тієї чи іншої причини в Росії зміниться влада, ви ще побачите, як ті самі люди, які сьогодні кричать «Крим наш», будуть доводити, як вони з усіх сил намагалися зупинити війну.

– Але, напевно, є там і такі люди, які вже зараз розуміють, в чому справа? Вони йдуть на компроміси з совістю?

– Дивіться, люді, які розуміють, у чому справа, звичайно, є. Але ці люди – 16-річні підлітки. А людина у 45 років не може цього розуміти, тому що завжди допускає, що ситуація трохи складніша, ніж здається. Ситуація між Росією та Україною теж складна. Тобто мені здається, що чим більше людина відходить від складних формул, тим вона ближче до миру, щастя, гуманності і так далі..

Колись війна закінчиться і буде суд

– Під час своєї лекції ви говорили, що аудиторія хоче від ЗМІ простих, примітивних текстів. Чи можливо в таких умовах не писати про війну в чорно-білих тонах?

– Про війну потрібно старатися писати не в чорно-білих тонах. Ситуацію на сході України, на мій погляд, потрібно намагатися гуманізувати якомога більше. Необхідно розуміти, що там одне в одного стріляють люди, і коли-небудь це закінчиться. Тоді доведеться якось розмовляти. І там, колись, без сумніву, буде суд. На цьому суді будуть і засуджені, і виправдані. Хочу нагадати, що Нюрнбергский трибунал не тільки засудив воєнних злочинців, але й деяких із них виправдав. Наприклад, фельдмаршала фон Манштейна. У суді було доведено, що він поводився як солдат, а не як каратель чи убивця…

– У російських ЗМІ тривалий час формувався негативний образ українців, всі ці міфи про бандерівців. Скільки часу потрібно буде, щоб їх розвінчати? Це можливо для одного покоління?

– Це, звичайно можливо. Наприклад, під час Другої світової війни, мабуть, найбільш популярним журналістським текстом був текст «убий німця». Там було буквальна написано: «Зустрінеш його – вбий» Пройшло 50 років, і нікому в Росії не приходить в голову вбивати німців. Тобто такого часу було достатньо. Молоді українці, можливо, доживуть до того моменту, коли москалі перестануть бути людьми з піною на закривавлених кликах, а я, мабуть, не доживу до того моменту, коли в Росії українці перестануть бути бандерівцями.

– У суспільства російського також стокгольмський синдром стосовно влади?

– Так, звичайно.

– І що ж з цим робити? Чекати поки хтось прийде і «звільнить заручників» чи вони можуть самі звільнитися?

– Історія знає випадки, коли заручників звільняли ззовні і коли вони самі звільнялися. Історія знає також випадки, коли заручники звільнялися ціною власного життя.


Валерій Панюшкін під час лекції в УКУ. Фото: Роман Балук/ZIK

Я намагаюся утримуватися від яких би то не було порад і так далі, тому що те, що відбувається в Україні, – це ваша справа, це не наша справа, і я на цьому наполягаю. Але в ситуації, в якій ти не можеш нічого змінити, ти завжди можеш трохи змінитися сам. От в цьому конфлікті ніби стіна стоїть: росіяни не чують українців, а українці не чують росіян. Докричатися по той бік, пояснити, що ти відчуваєш, що ти думаєш, вкрай важко, неможливо. Але це не значить, що не можна спробувати змінити щось у собі.

Мій друг, український журналіст Микола Вересень стверджує, що я єдиний відомий йому позитивний кацап. А я намагаюся пояснити Миколі, що, як мінімум, не єдиний. Напевно, є ще якийсь. У країні, де живе 140 млн людей, напевно, не я один без кликів. І мій друг Микола може привчити себе до думки, що, мабуть, у Росії є люди, з якими можна поговорити, і це не тільки Панюшкін.

У Донецьку можливий свій Кадиров

– Ви ще обіцяли сказати «чий Крим».

– Крим, звичайно, ваш, але вам ніхто не зможе його повернути. Якщо в Росії з’явиться президент, який захоче повернути Крим, він не зможе цього зробити. Він прийде на переговори до Порошенка і скаже: «Послухай, ну як я можу його віддати? Якщо я його віддам, у мене буде такий бунт і до влади прийдуть такі люди, що краще би взагалі про це не думати».


Валерій Панюшкін під час лекції в УКУ. Фото: Роман Балук/ZIK

Більше того, якщо уявити собі божевільного російського президента, який прийде до президента Порошенка і скаже «забирай Крим назад», Порошенко відмовиться, тому що розуміє – тоді Крим стане новою воюючою територією. А президенту Порошенку потрібен воюючий Севастополь? Дивна правда полягає в тому, що якщо уявити собі, як хто-небудь захоче зараз віддати Крим, першим, хто відмовиться, буде Україна. Його не можна взяти.

– А як з Донбасом? Тобто чи може хтось відмовитися воювати за Донбас?

– Це вже з області прогнозів. Подібні війни – це довга і гидка справа. Знаєте, в Києві при вході на вокзал немає рамок металошукачів. У Росії уявити таке неможливо – там у будь-якому громадському місці є рамки металошукачів… Я веду до того, що чим більше Україна буде перемагати на Донбасі, тим більше війна буде переміщатися всередину країни. На жаль, ми це бачили, ми через подібну історію проходили. Якщо у вас в країні є воююча територія і ви на ній перемагаєте, у вас починається тероризм. Якщо ви на ній програєте, тероризм не починається, але зате ви втрачаєте територію. Перемогти у внутрішній війні неможливо.

– Чому? Тому що є сусід, який «допомагає»…?

– Ні, тому що якщо ви перемагаєте, ви отримуєте тероризм. Якщо ви не хочете тероризму, ви повинні програти.

– І віддати територію?

– Так.

– Росії?


Валерій Панюшкін під час лекції в УКУ. Фото: Роман Балук/ZIK

– Росії чи не Росії – яка різниця? Для того, щоб отримати мир в Чечні, Росія віддала значно більше, ніж Чечня вимагала спочатку, і плюс ще платить контрибуцію. Так, там мир. Але там влада, яка абсолютно не зважає ні на російські, ні на міжнародні закони. І величезна кількість грошей направляється туди. Чи можливий у Донецьку певний Рамзан Кадиров – тобто якась місцева людина, яка домовиться з центральною владою? Можливо.

Розмовляла Тетяна Штифурко, ІА ZIK

Довідка.

Валерій Панюшкін – відомий російський журналіст, літератор.

Працював у газетах ««Коммерсантъ», «Ведомости», журналах «The New Times», «Сноб», на телеканалі «Дождь», вів власну рубрику на «Газета.ру», а також був співведучим вечірнього шоу «Клиника 22» на «Нашем радио».

Лауреат премії «Золоте перо Росії».

Автор книг «Михайло Ходорковський. В’язень тишини», «Газпром. Нова російська зброя» (у співавторстві), «Ройзман: Уральский Робин Гуд», «Восстание потребителей», «12 несогласных», «Все мои уже там».

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-11-22 11:28:02