понеділок, 28 квітня, 2014, 14:07 Людина
Експерт: Суспільство готове на докорінну зміну правил гри у вищій освіті
Тарас Добко. Фото: ucu.edu.ua
Тарас Добко. Фото: ucu.edu.ua

8 квітня Верховна Рада в першому читанні ухвалила у першому читанні закон «Про вищу освіту», який розробила група експертів на чолі з Михайлом Згуровським, ректором Київської політехніки. Автори переконують, що новий закон дасть поштовх для розвитку освіти, виведе її на міжнародний рівень, адже, фактично, почерпнутий з кращих міжнародних зразків. До беззаперечних переваг нового закону зараховують: розширення академічної, адміністративної і фінансової автономії університетів, запровадження нової моделі підготовки наукових кадрів для отримання наукового ступеня доктора філософії, створення незалежного Національного агентства з якості вищої освіти, надання рівних прав вищим навчальним закладам незалежно від форми власності. Про переваги і недоліки нового законопроекту говоримо з експертом в галузі вищої освіти, першим проректором Українського католицького університету, доктором філософії Тарасом Добком.

Пане Тарасе, у новому законі багато новинок, над ним працювали незалежні експерти, представники академічного середовища, студентських організацій, роботодавців. З ним пов’язують надії на докорінні зміни в управлінні вищою школою, підвищенні якості освіти, розвитку університетів як наукових центрів. Чи виправдані такі надії?

– Закон не може бути панацеєю від усіх бід. Навіть найкращі закони стають безплідними, якщо вони не відповідають ціннісним запитам суспільства і базовим установкам тих, кого ці закони у першу чергу стосуються. Зараз маємо унікальну нагоду. Суспільство готове на докорінну зміну правил гри у вищій освіті. Суспільство, академічне середовище вже давно почало дорослішати, а чинний закон, в якому закладене менторське трактування суспільства як нерозумних і несамостійних дітей, не змінювався з 2002 року. Потреба у новому законі, відповідному до нових реалій, назріла вже давно. Закон, прийнятий нещодавно у першому читанні, нарешті наздоганяє реальне життя. Звісно, не у всьому, бо, як кожен закон, є плодом певного компромісу, який за означенням не буває без втрат. Скажімо, плодом нефортунного компромісу є процедури ліцензування та акредитації навчальних програм.

Чим акредитація і ліцензування в новому законопроекті відрізняються від старої практики?

– Сьогодні система вищої освіти працює в такий спосіб, що ліцензування нової навчальної програми – це передусім вимірювання її відповідності мінімальним стандартам кадрового, інформаційного чи матеріально-технічного забезпечення. Отримання ліцензії ще не дає право видавати державний диплом. Згодом, з першим випуском і періодично кожні п’ять-сім років, навчальна програма проходить процедуру акредитації. Проблема, на мою думку, в тому, що акредитація фактично повністю дублює процедуру ліцензування, адже все робиться за тими самими показниками.

А тепер уявіть собі конкретну ситуацію. Зараз в Україні магістерські програми однорічні і півторарічні. Це означає, що в квітні подають документи на ліцензування, а рівно через рік-півтора – документи на акредитацію. Причому, здебільшого відбувається дублювання всієї процедури. Це постійний конвеєр, який тримає університети у стані продукування паперових звітів, які майже ніхто не читає і які не ведуть до покращення якості освіти. Адже теперішня система акредитації не призначена для вимірювання «росту у якості». Чиновника передусім цікавить відповідність документації. Під час акредитації немає розмов з цільовою аудиторією – студентами, викладачами чи працедавцями – про рівень їхнього задоволення навчанням, середовищем, результатами їх праці чи сервісів університету. Розмова про те, що слід змінювати і покращувати, зводиться до визначення тих моментів, які на майбутнє дозволять усунути незначні відхилення від тих таки мінімальних документальних показників. Освітня реальність підмінюється «реальністю», відображеною в документообігові.

В проекті закону про вищу освіту, який Верховна Рада прийняла у першому читанні, збережено стару філософію акредитації, в якій ліцензування і акредитація дублюють один одного. Уявлення про акредитацію, як вимірювання доданої вартості навчальної програми за відповідний період, у новому законі, на жаль, немає.

– Ви маєте досвід навчання на Заході, там також є система подвійного контролю?

– Більшість країн практикує тільки процедуру акредитації. При першій акредитації навчальну програму перевіряють на рівень мінімальних, вхідних вимог. Через п’ять років університет проходить повторну акредитацію по цій програмі, в якій головно вимірюють приріст у якості. Як це відбувається? При відкритті, університет розробляє план розвитку своїх навчальних програм. В ньому прописують шлях вдосконалення програми, які наукові дослідження будуть проводити, на які результати розраховують з доступними ресурсами і визначеними пріоритетами. І, відповідно, комісія, яка приїздить через п’ять років звіряє, чи відповідає дійсний стан навчальної програми задекларованій стратегії і добровільно взятим на себе зобов’язанням. Вона бачить своє завдання не в тому, щоб впіймати когось на помилці, а в тому, щоб допомогти університетові наростити якість, вибудувати культуру якості, знайти найбільш відповідні інструменти підвищення якості в конкретних умовах, в яких працює дана академічна спільнота.

– Ви часто повторюєте, що Міністерство, в першу чергу, повинно вимірювати «приріст у якості». Як це зробити? На вашу думку, університети повинні самостійно укладати навчальні плани чи Міністерство повинно якимсь чином впливати на цей процес?

– Думаю, що університети мають нести першочергову відповідальність, які знання та навички давати своїм студентам. Вони мають бути зорієнтовані на результат і мати важелі впливу і ресурси для його досягнення. Слід орієнтуватися на вміння, якими мають володіти випускники, щоб виконувати професійні функції і бути конкурентоздатними на ринку праці.

Перед тим як відкрити програму, керівники мають задуматися над тим, чим вирізнятимуться їхні випускники серед випускників інших подібних програм, якими вміннями вони повинні оволодіти. І тільки тоді, з усвідомленням свого особливого профілю, своїх конкурентних переваг і обмежень, слід складати курикулюм (навчальний план). Така логіка, на мою думку, закладена навіть в чинній системі, але, як ми знаємо, диявол часто ховається в деталях. В нинішній системі до стандартів вищої освіти належить навіть навчальний план, а це означає, що університети часто не можуть самі вирішувати, як має виглядати перелік навчальних дисциплін. Прикладом є галузеві стандарти з економіки, менеджменту, психології та ін. Все спускається згори.

По-друге. Зараз навчальні плани укладаються здебільшого не з орієнтації на результати навчання, а на основі конкретних тем, які студент повинен пройти. Підхід європейський каже: стандарт вищої освіти, за певною спеціальністю, повинен прописуватися в термінах результатів навчання, тобто того, які компетенції, вміння, специфічні знання повинна осягнути людина. А університет сам приймає рішення, як цього всього успішно й ефективно досягти.

– Ви висловлюєте думку, що до кваліфікаційних комісій, які дають ступінь магістра чи бакалавра слід залучати роботодавців. Який «приріст у якості» це дасть?

– Моя пропозиція така, що для професійних програм як бакалаврського, так і магістерського рівня включення роботодавців до кваліфікаційних комісій слід зафіксувати як обов’язкову вимогу. Роботодавці хочуть і повинні впливати на зміст освіти, забезпечувати її якість.

Яка зараз ситуація? Наприклад, компанії в ІТ-сфері стверджують, що тільки 30% випускників ІТ-спеціальностей готові одразу включатися в роботу. Це означає, що програми неефективні, щось не працює, адже слід довчати 70% випускників. Гадаю, що роботодавців слід залучати також до укладення навчальних планів. Стандарти вищої освіти повинні враховувати думки усіх стейкхолдерів, тобто і самих університетів, і роботодавців, і громадських організацій, і галузевих державних органів.

В іншому законопроекті, підготованому експертною групою під керівництвом Лілії Гриневич, університетам надавалося право присвоювати тільки академічні ступені. Присвоювати професійну кваліфікацію мало бути правом професійних асоціацій роботодавців. Якщо йти за цією логікою, університет мав би надавати випускникові академічний ступінь, наприклад, «магістра журналістики», а от професію «журналіст» – присвоювала б профільна асоціація, перед якою зацікавлена особа складала б додатковий кваліфікаційний іспит. Така система поширена в США, вона має свої переваги, але наші парламентарі наразі відмовилися приймати таку новацію – як занадто радикальну.

– У новому законі про вищу освіту мова йде про створення Національного агентства з якості вищої освіти. Воно перебирає повноваження міністерства щодо моніторингу якості освіти і наданню університетам права здійснювати освітню діяльність? Як гадаєте, це нововведення потрібне?

– Згідно з чинним законодавством, Міністерство виступає основним гравцем на полі вищої освіти, а університети є більше об’єктами його дій, інструментами реалізації придуманих і спущених згори вказівок та інструкцій. Тоді як вони мають бути повноцінними суб’єктами освітніх процесів. Це класична проблема, хто краще знає, що слід робити для загального блага суспільства. Держава чи незалежні суспільні інститути? Крім того, зараз виходить так, що у Міністерстві зосереджені законодавчі, виконавчі і контрольні функції. Воно визначало правила гри, зосереджувало на собі основні важелі прийняття рішень і не поспішало ділитися повноваженнями з університетами, і само себе контролювало. У новому законі прописано процес децентралізації, завдяки чому університети стають більш самостійними, автономними, а отже і більш відповідальними перед суспільством. Незалежне агентство потрібне для того, щоб неупереджено і професійно перевіряти, як університети виконують свої зобов’язання перед молодими людьми, суспільством і державою. У Польщі в подібній структурі працює 70 осіб, склад якої змінюється на основі ротації. Там вони працюють на професійних засадах, щоб віддавати цій важливій справі весь робочий час і самим постійно вдосконалюватися, зокрема завдяки міжнародному досвіду. В нас же наразі в законопроекті передбачено працю в агентстві на громадських засадах. Боюся, що у такому разі, навряд чи це буде ефективно.

– Зараз відбувається доопрацювання законопроекту для винесення його на друге читання і прийняття в цілому? Чи є можливість його вдосконалити?

– Думаю, що так. Не у всьому звісно, бо на якісь «перпендикулярні» зміни навряд чи можна сподіватися. Тим не менше, вважаю, що цей закон все одно на порядок якісно кращий, ніж той який діє сьогодні. Слід з чогось починати, а вже в ході реформ потрібно дивитися, що працює, а що ні. Й вносити відповідні зміни у законодавство чи регулювати процеси на основі постанов Кабміну чи наказів і розпоряджень міністерства.

Розмовляв Олег Будзінський

 

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-09-25 12:39:32